ВПЕРЕД — ДО ОСТАТОЧНОЇ ПЕРЕМОГИ ЗЕЛЕНОГО КОМУНІЗМУ?

На попередніх парламентських виборах для багатьох став великою несподіванкою факт: як у такому бідному й неблагополучному суспільстві, як наше, Партія зелених змогла впевнено пройти в парламент. Що це — зигзаг удачі, результат геніально знайденої передвиборної технології чи бездарної роботи конкурентів? Проте, скуштувавши солодкого пирога, «зеленим», певне, важко змиритися з думкою, що їхня перемога виявилася випадковою, а ідеологія вже надто невиразною й непереконливою для того, щоб завоювати серйозну нішу в суспільстві. І проте останнім часом вони починають дедалі активніше заявляти про себе. Ефектний публічний хід ПЗУ зробила, узявши найактивнішу участь у відхиленні законопроекту «Про державну систему біобезпеки під час здійснення генно-інженерної діяльності», запропонованого Верховній Раді до розгляду Комітетом з питань науки й освіти.

Крім того, у парламенті поширили чутку, яка спрацьовує безпомилково, мовляв, це не випадково, що український законопроект «з такого неоднозначного питання, як трансгенні організми, з надзвичайною швидкістю потрапив на голосування». Прес-служба фракції Партії зелених України доклала чимало зусиль, аби переконати читачів у тому, нібито європейська громадськість категорично проти трансгенів. Що загалом не відповідає дійсності. Обробка громадськості здійснювалася за добре знайомою, але від цього не менш ефективною схемою: біотехнології — взагалі породження клятих міжнародних корпорацій, котрі сплять і бачать, як би заробити на тому, щоб зіпхнути нам щось непотрібне, підставивши довірливих українців. Боротьба з новітніми досягненнями генетики найповніше відбилася у фразі, яка вже стала класикою Верховної Ради: «Якщо колорадський жук не їсть трансгенної картоплі, чому її маю їсти я?» Далі — більше: один з депутатів під час обговорення, пославшись на свою медичну освіту, попросив депутатів «не робити дурості, голосуючи за законопроект, небезпечний для українців».

Чомусь ніхто не поставив запитання — чим пояснити ту обставину, що не лише американці, а й китайці інтенсивно та послідовно впроваджують сучасні біотехнології в себе в країні. Чому багаті й тому дуже консервативні й обережні громадяни Європи відмовляються від свого колишнього упередженого ставлення до ГМО і дедалі розгортають дослідницькі роботи та виробництво такої продукції? Утім, і своїх учених не зайве б послухати.

18 січня 2001 року закон, який мав спрямувати в певне цивілізоване русло поводження з генетично модифікованими організмами, поставили на повторне голосування. Проте Верховній Раді України не вистачило 19 голосів («за» проголосувало 207 народних депутатів), щоб його прийняти. У використанні ГМО, як і на деяких інших передових напрямах, Україна вирішила шукати свій власний шлях, тобто фактично приєднатися до найменш розвинених країн, котрі просто не можуть собі дозволити розкіш застосування новітніх технологій.

Я спробував з’ясувати в представника ПЗУ Сергія Москвіна, чому, власне, закон було торпедовано. «Потрібно усвідомити, — переконував мене Сергій Олександрович, — масштаби небезпеки від поширення генетично модифікованих продуктів в Україні. Людство собі цього цілком не уявляє!»

Але звідки в «зелених» такий дар провидців? Який Нострадамус нашептав їм трагічну долю людства, котре поїдає трансгенну картоплю та сою? Пославшись на авторитетного фахівця — Юрія Глєбу (не плутати з Глобою), я спробував пояснити, що шановний академік їсть такі продукти і це його ніяк не лякає. До речі, таку саму думку висловлювали мені й інші не менш авторитетні люди, які за родом своєї діяльності бувають на Заході й не роблять ніяких проблем з харчування тамтешніми продуктами з ГМО...

У відповідь Сергій Олександрович розповів про те, що хоча поки що нічого страшного в ГМО дослідники не знайшли, але воно може з’явитися пізніше. І посилався на потворну повноту американців. Мовляв, усе від цього... Далі він підкріпив свою позицію тим, що належить до розсудливих людей, котрі краще їстимуть менше, але безпечні продукти. А ці кляті капіталісти, мовляв, прагнуть зіпхнути нам свої технології, аби ми також стали товстими й потворними...

Хто сперечатиметься з давно встановленою істиною, що «краще бути багатим і здоровим, ніж бідним і хворим»? Але ситуація в Україні складається так, що ми вже бідні й от-от саме через це станемо поголовно хворими — виробництво сільськогосподарської продукції зменшилося й багато людей просто недоїдають. Білкове голодування особливо небезпечне. І ця небезпека не уявна, а вже доведена наукою.

Не можна сказати, що на багатому Заході для власного населення випускають лише сільгосппродукцію вищої проби. Там людям надають вибір: хочеш — їж дорогі курячі ніжки й грудки, вирощені на екологічно чистій фермі, не можеш — купуй дешеві з фабрики масового виробництва.

Але логіка українських «зелених» не визнає за нами права вибору. Сповідуючи її, ми позбавляємо багатьох людей будь-яких перспектив на поліпшення життя. Неважко уявити, що на нас чекає в недалекому майбутньому, якщо ми як і раніше ігноруватимемо передові технології й орієнтуватимемося лише на ідеальний зелений рай, де все вирощується за допомогою мотики, але «чисте». Власне, якщо бути вже цілком послідовним у створенні такого раю «зелених», то слід хліборобство взагалі заборонити, бо культурні рослини являють собою вже змінені види, і повернутися до тих первісних рослин і тільки до тих плодів, які можна зібрати в дикому лісі.

Історія людства знає чимало народів, котрі не відмовилися від екологічно чистих засобів добування їжі. Нині від більшості з них не збереглося навіть сліду, деякі ще живуть у лісах, але навряд чи рівень їхнього існування здасться комусь вельми привабливим, щоб дозволити «зеленим», котрі перемогли в одній окремо взятій країні, загнати Україну в ідеально чистий екологічний рай. Подібні перспективи можуть відкритися лише у разі, якщо громадяни, які крадуть дріт і тим мимоволі призводять до первісного екологічного стану цілі села й райони, ще більше активізують свою роботу. Але чи захочуть «зелені» їхні досягнення зарахувати собі в актив?..

Утім, у сфері законодавчої боротьби фракція ПЗУ досягла значних успіхів — заваливши вдруге ініціативу Комітету з питань науки й освіти, вона запропонувала... не доробляти згаданий законопроект, «оскільки він не просто «сирий», не містить базових моментів», а підготувати абсолютно новий. Рояль, тобто проект закону «Основи екологічно сприятливої господарської діяльності», вельми доречно опинився в кущах, тобто в папці «зелених». Його й представили недавно на «круглому столі», начебто присвяченому публічному хрещенню нового проекту.

До слова, стіл «круглим» назвати можна лише з великою натяжкою — у ньому не взяли участь ті, хто міг би висунути серйозні заперечення. Хоча «зелені» з великим ентузіазмом таврували авторів попереднього законопроекту за кулуарність, самі вони аж ніяк не були готові відкрито боротися з доказами противників і тому запросили на обговорення тільки тих, від кого не очікували підступу. Але запрошені також не прийняли проект беззастережно.

Так, Ольга Коваленко з комісії з аграрної політики при Президенті України хоча й залишилася задоволена проектом закону, проте торпедувала його з несподіваного боку. «Урятувати землю, — зазначила вона, — можна з допомогою нових технологій органічного землеробства. Екологічно чиста продукція коштує вдвічі-втричі дорожче, і Європа прийме її в необмежених кількостях». Далі вона заявила, що «до цього закону хотілося б зробити кілька доповнень. Органічним фермерам потрібно посприяти податками. Прем’єр Ющенко недавно сказав чудові слова про те, що політика має бути політикою стимулювання — треба стимулювати бізнес, який береже нашу природу. Потрібно внести в закон статті, які сприяли б розвитку органічного виробництва — постачальника екологічно чистої продукції».

Чому українські «зелені» ігнорують цей вид землеробства, що дедалі інтенсивніше розвивається в Європі? Адже навіть країни Північної Європи понад 10% своєї сільгосппродукції вже виробляють таким засобом і дуже вигідно торгують нею з усім світом.

Позаяк «зелені» на чільне місце у своїй боротьбі з ГМО поставили турботу про здоров’я українського народу, я звернувся до одного з ідеологів законопроекту Сергія Москвіна з запитанням, чому він і його колеги не зробили таку просту річ для поліпшення здоров’я народу, як організація сертифікації чистої української продукції, вирощуваної в багатьох районах країни. Це дозволило б, до речі, не вивозити її за безцінь за кордон, а продавати набагато дорожче й поліпшити матеріальне становище наших фермерів.

Відповідь С.Москвіна гідна того, аби навести її дослівно: «А в кого брати гроші на сертифікацію: у західних країн чи олігархів? І як за законом це може робити партія чи громадська організація? Це повинна робити держава...»

Приїхали! На Заході вже давно безліч прибічників очищення планети від хімії вирощують рослини, тварин на спеціальних фермах, куди не завозяться не тільки пестициди чи мінеральні добрива, а й навіть органічні добрива з сусідньої ферми! На таких фермах зберігаються природні екосистеми. І ось там розроблені системи сертифікації, в яких беруть участь лише (підкреслюю це для С.Москвіна) громадські організації — у державну сертифікацію на Заході просто ніхто не повірить!…

Думка про те, що потрібно не тільки теоретизувати, а й почати щось реально робити, хвилювала багатьох запрошених на семінар. Наведу лише кілька тем, на які звернув увагу Валентин Сердюк, директор одного з невеликих приватних підприємств з утилізації відходів.

«Наша країна, — з гіркотою розповів Валентин Михайлович, — стала європейським смітником. І екологічна ситуація вже загрожує не тільки нам, а й усій Європі. Потрібно, насамперед, створити розумний закон, бо далі так жити не можна. Проте знову пропонують закон, який конкретному підприємцю нічого не дає, — у ньому заявляються чотири позиції, що я маю оплачувати: експертиза, аудит тощо.

Крім того, закон рамковий, тобто має непряму дію й не захищає підприємця, населення від тих, хто його порушує. Приміром, у серпні 2000 року набрав чинності закон про звільнення повторних послуг від ПДВ. Але клерк з податкової інспекції своїми діями може зупинити дію закону, ухваленого Верховною Радою! Навіщо приймати нові закони, якщо не можна домогтися виконання прийнятих?..

Узагалі все те, що робиться в нас у сфері екологічного законодавства, важко піддається осмисленню. Приміром, відомо, що наші правоохоронні органи не можуть справитися зі зловмисниками, котрі крадуть метал з системи електропередач, вивісок, надгробних пам’ятників. У Донбасі поруйнували всі асфальтові дороги, видобуваючи якийсь метал з шару щебінки. Щоб допомогти міліції боротися зі злочинцями, приймається закон, за яким усі підприємства, що займаються металобрухтом, повинні пройти ліцензування. Але щоб одержати ліцензію, потрібна площа приміщення не менш як 500 кв. метрів, шар бетону на підлозі в 30 см і ще ряд вимог... Який збирач утилю може собі таке дозволити? Мої співробітники (це три десятки літніх і зовсім не багатих людей) до сьогодні збирали баночки з-під пива, фольгу з-під цукерок. І тут мене на законній підставі прирівняли до тих, хто краде дріт і вантажить його десятками тонн. Гадаю, вони виживуть після пред’явлення таких вимог, але я ні. Нині баночки й фольга від харчових продуктів засмічуватимуть наші лісопаркові зони. Подивіться, що в результаті ухвалення таких законів уже робиться в наших парках!..

Здавалося б, закон повинен насамперед поставити бар’єр на шляху і тих «діловарів», котрі завозять до України шкідливі відходи вагонами, перетворюючи її на всеєвропейський смітник... Проте мені недавно зателефонували митники й кажуть: забери чотири тонни відходів — ми не знаємо, на яку адресу вони надійшли...

Мені не зовсім зрозуміло, навіщо наш картонно-паперовий комбінат закуповує макулатуру в Росії, Німеччині. Якби вона була якісною, це можна було б якось пояснити, але вона така, що людям доводиться працювати в протигазах, аби не отруїтися. Я розумію, що за таку макулатуру за кордоном візьмуть недорого (а може, ще доплатять), але через це наші парки й лісосмуги будуть завалені власною макулатурою. Я вкладаю гроші, збираю вторинну сировину в населення. Куди мені все це подіти, коли наші комбінати завалені таким імпортом? У законі мають бути пункти прямої дії...»

Гадаю, коментарів оцінка Валентина Сердюка не потребує, та й думка іншого бізнесмена також співзвучна цій: «Не виключаю, що законопроект ідеально підходить для Монако, але, певне, хлопці, котрі працювали над ним, виросли на асфальті й ніколи не стояли на землі...»