Велика таємниця «сміттєвого податку»

Цікава закономірність: чим більше людство прилучається до благ цивілізації, тим із більшими проблемами зіштовхується. Можливо, значимість їх для світового співтовариства, обсяги, кількість і порядок пріоритетності в різних дослідників не виглядатимуть однаково. Проте є три проблеми, з якими кожен із нас зустрічається щодня: прісна вода, їжа, тверді побутові й інші відходи.

Різноманітні джерела запевняють: побутове сміття разом із промисловими відходами лише в Україні вже досягло обсягу чи то 30 млрд., чи то 35 млрд. тонн. У перерахунку на душу населення це становить понад 600—700 тонн. Рік у рік кількість відходів катастрофічно збільшується. За найскромнішими підрахунками, щорічно в Україні утворюється 900 млн. тонн (деякі фахівці кажуть, що 1,5 млрд. тонн) таких відходів. При цьому утилізується лише 5—8%. У країнах, котрі прийнято називати цивілізованими, аналогічний показник дорівнює 65%. Ясна річ, не залишаються там без уваги й відходи, що не підлягають повторному застосуванню. Їх переробляють, подрібнюють, пресують, пакетують у спеціальні тюки, які вже не є загрозою для екології, і відправляють на полігони. Зайве, напевно, казати, що й місця, пристосовані для збереження цих недоліків цивілізації, невдовзі, після виконання необхідних природоохоронних заходів, перетворюються на цілком природні на вигляд галявини та гайки, що радують очі й душу.

Нам цього ще належить навчитися. Зробити це, звісно, не просто. Попереду багато рифів і обмілин, із якими, скажімо, той же європейський корабель ніколи не зіштовхувався. Державність нашої країни розвивалася в трохи іншому суспільно-економічному вимірі. До того ж на короткому історичному етапі нашої незалежності стало майже традицією зараховувати це до виключно негативних моментів становлення України як демократичної, сильної, конкурентоспроможної держави. Звісно, така точка зору наявна. Проте, мабуть, не є істиною в останній інстанції, бо, з іншого боку, саме така обставина надала можливість Україні діяти з чистого аркуша. Що, хоч би як пафосно це лунало, дозволяє врахувати весь нагромаджений людством досвід.

Прикладів того — безліч. Зокрема, свідченням цього й тема, порушена у даній публікації. Справді, навіщо нам повторювати сумний досвід Великобританії, де так званий коров’ячий сказ з’явився, за твердженням ряду вчених, у результаті використання біодобавок, виготовлених із тельбухів тварин та інших дуже сумнівних відходів м’ясного виробництва? Або чи повинні ми заздрити завжди, скажімо, надмірному німецькому раціоналізму? Велике занепокоєння і переполох викликав у багатьох країнах випадок застосування як кормових добавок при вирощуванні качок продукту переробки харчових відходів, що містить страшний для всього живого діоксин.

Ще 1998 року ухвалено Закон України «Про відходи», який стоїть на варті інтересів суспільства, українських (і не лише) громадян. У цьому законодавчому акті, визнаному експертами одним із кращих серед діючих нині в правовому полі багатьох країн аналогічних директивних документів, здається, було передбачено усе: сфера діяльності, відповідальні й міра відповідальності (аж до кримінальної), терміни виконання робіт із утилізації і поховання відходів. Словом, майже все, за винятком реально дійового механізму, який ефективно позбавляв би нас від загроз, що несуть у собі відходи розфасованих і упакованих благ цивілізації. Комунальні служби й існуюча тоді державна компанія із переробки й утилізації використаної тари й упаковки «Укртарапереробка» з цим завданням явно не могла впоратися.

Уряд не відразу, але все-таки усвідомив безвихідність ситуації, куди українські реалії загнали проблему переробки, утилізації і поховання відходів. Стало очевидно: без залучення недержавного капіталу не обійтися. Тому Кабінет міністрів України в липні 2001 року за пропозицією Міністерства економіки приймає знакову постанову «Про впровадження збирання, сортування, транспортування, переробки та утилізації відходів як вторинної сировини». Звісно, як і кожна така директива, цей циркуляр не позбавлений недоліків. Однак головним у ньому є те, що поряд із перетворенням «Укртарапереробки», котра не виправдала надії, на державну також компанію «Укрекокомресурси», чиї можливості було значно розширено, на ринку дозволялося працювати й іншим підприємствам усіх форм власності.

Проте сказати, що крига скресла відразу, було б трішки передчасно. Спочатку підприємці придивлялися. Уважно, часом із допомогою юристів, вчитувалися в законодавчі акти. Безумовно, керувалися не альтруїстичними міркуваннями, а бажанням перетворити відходи на доходи. А коли все зважили та прикинули, зрозуміли: шкурка вичинки варта. Причому вельми характерно, що кожен розумів це по-своєму, у міру освіченості, культури, патріотизму, приналежності до певних фінансово-промислових груп або... структур, чия мета — сьогохвилинна вигода за будь-якою ціною.

До речі, адептів тіньового бізнесу привабила одна надзвичайно важлива для них обставина. Шановні товариші, котрі поділилися з кореспондентом «ДТ» інформацією, не вважали за можливе надати редакції жоден переконливий документальний доказ. Проте щиро запевняли: нині достатньо всіма правдами й неправдами отримати ліцензію на відповідний вид діяльності, а там хоч трава не рости. Мовляв, приходь із цим папером до керівника, укладай договір на обслуговування. Бажано з пропозицією за цінами, нижчими від затвердженого Кабміном тарифу. Він тобі перераховує гроші, ти йому робиш відкіт. І всі задоволені. Сміття, правда, не вивозиться, не утилізується. Але це, як кажуть, інша пісня. Недоліки виробництва. І справді, серед порядних людей хто про такий дріб’язок згадуватиме.

Загалом схема зрозуміла й, не виключаю, кимось практикується.

Проте в мене виникає запитання. Вірніше, не одне, а кілька. Приміром, що це за ліцензія? Доступна така. Далі. Де в цей час перебувають відповідні служби, включаючи правоохоронні, екологічні й санітарні? Погодьтеся, у такому випадку вони мають нічого не бачити, нічого не чути й... нічого не нюхати. Невже всі ми настільки втратили самоповагу?

З’ясувалося, ліцензію видає Міністерство екології і природних ресурсів. Тільки заяви, копії свідоцтва про державну реєстрацію суб’єкта господарської діяльності, нотаріально засвідченої копії статуту підприємства, інших не менш важливих документів для здобуття права займатися, скажімо, сортуванням, транспортуванням, переробкою й утилізацією використаної тари (упаковки) як вторинної сировини абсолютно не досить. Необхідні, звісно ж, трудові ресурси й відповідна матеріально-технічна база. Включаючи територію, складські помешкання, вагове, пресове, лабораторне устаткування, вантажопідйомну і транспортну техніку, устаткування для обробки полімерних відходів та ін. Отже, можна зробити висновок: коли в громадянина (структури), котра демонструє під носом у певного начальника заповітну ліцензію, переліченого вище комплексу нема в наявності, схоже, занепокоєні товариші були праві.

Проте фактом є і те, що отримати потрібну інформацію навіть журналістам не завжди вдається. Мовляв, комерційна таємниця. Аргумент, звісно, сумнівний і до того ж не має під собою законних підстав. Проте на ринку зі збирання, сортування, транспортування, переробки й утилізації відходів як вторинної сировини, який активно сьогодні розвивається, окремими панами часто використовується. Важко повірити, але навіть у донецькому обласному управлінні з утилізації відходів «Донецькекокомресурси» також почали кивати на комерційну таємницю. Сенс? А щоб раптом, випадково не поінформувати громадськість про потужності управління, чисельність колективу, кількість укладених договорів і обсяги виконуваних робіт. Звісно, трохи несподівана позиція державної структури, м’яко кажучи, видалася дивною.

Невдовзі стало зрозуміло, що ж це за «таємниця». Причому дуже симптоматично: заборона поширюється не лише на Донецький регіон, а й на всі області України без винятку. Зокрема, з’ясувалася дуже цікава ситуація, гадаю, цілком дозріла, аби стати предметом розгляду в Антимонопольному комітеті України з усіма наслідками, які випливають із цього.

Річ у тому, що державна компанія «Укрекокомресурси», на котру постановою Кабміну України № 915 покладено функції з розробки й організації державної системи збирання, переробки й утилізації відходів як вторинної сировини, дуже своєрідно сприйняла таку почесну й не менш відповідальну місію. Тому з метою максимального акумулювання коштів на реалізацію «Міжрегіональної програми зниження екологічної та соціальної напруги шляхом створення системи збирання, переробки та утилізації упаковки і твердих побутових відходів як вторинної сировини» компанія стала проводити оригінальну (інакше не скажеш) політику. Ідеологію її взаємовідносин із клієнтами можна сформулювати в такій сентенції: ви (підприємства, які мають проблеми з відходами), мовляв, нам гроші перераховуйте зараз, а ваші відходи ми переробимо й утилізуємо потім, коли м’язи (потужності) наростимо. Оскільки від самого початку конкурентів у ДК «Укрекокомресурси» не було, а з відходами треба було щось робити, то договори укладали. Гроші підприємства справно перераховували на рахунки компанії, але обіцяного ціла низка підприємств по всій Україні навіть за три роки так і не дочекалася.

Природно, існуюча лише на папері утилізація відходів нескінченно тривати не могла. Та й запитання виникли. Плата за нібито виконану роботу — це що? Замаскований новий державний «податок на сміття»? Депутати місцевих рад на сесіях вимагали навести порядок, осторонь не залишалися санітарні лікарі й пожежники. Тому, коли з’явилася альтернатива, багато керівників зітхнули з полегшенням. Підписали нові договори та, як кажуть, горя більше не знали. Реальним конкурентом із потужною матеріально-технічною базою у 18 областях України виступило перспективне спеціалізоване підприємство «Укрекологія», яке день у день набирає обертів. Відтепер підприємства, зокрема імпортери, котрі стали клієнтами «Укрекології», не мають проблем із тим, що робити з поліетиленом, картоном, дерев’яними ящиками чи металевими піддонами. Підприємство активно впроваджує прогресивні, взаємовигідні форми роботи з клієнтами й точно виконує умови договору, чим вигідно відрізняється від своїх попередників.

Удар ринкових відносин ДК «Укрекокомресурси» достойно перенести не змогла. На адресу директивних органів полетіли листи, де в усіх гріхах обвинувачувалися конкуренти. Кабмін дав указівку відповідним службам і відомствам підсилити контроль «за дотриманням норм законодавства з питань поводження з відходами як вторинною сировиною». Далі сталася парадоксальна річ. Підтримка високої інстанції, котра закликала всі структури, що мають стосунок до ринку переробки й утилізації відходів, діяти в правовому полі, видалася ДК «Укрекокомресурси» явно недостатньою. Мабуть, тому керівництво ДК «Укрекокомресурси» відразу взяло на озброєння принцип: коли хочеш, аби справу було зроблено добре, зроби її сам. Коротше кажучи, керівники підприємств, котрі розірвали з державною компанією стосунки, почали отримувати однотипні послання із пропозицією «повернися, я усе вибачу». Інакше, самі розумієте, суд «щодо компенсації втраченого прибутку».

Сучасна, стрімко прогресуюча індустріальна цивілізація нині почала вичерпувати існуючу ресурсно-екологічну нішу та, вважають експерти, входить в епоху планетарної кризи. Поодинці, навіть в окремо взятій країні, уникнути проблем нікому не вдасться. Очевидно, усвідомлювати це повинні не лише уряди, вчені та громадські організації, які вже побачили вихід у сталому розвитку людства, а й ті, хто безпосередньо позбавляє його від відходів.