Василь ДЖАРТИ: «У мене принцип — перед тим, як кудись увійти, думаю над тим, як я звідти вийду»

Міністерству охорони навколишнього природного середовища України, як правило, із міністрами не щастило. Фінансування, а також добір керівника у цьому секторі урядової діяльності проводяться за залишковим принципом — «на тобі, боже, що мені негоже». Напевно, тому не так вже й важливо було, якого кольору політичні сили представляв міністр, не суттєво — приїжджав він на роботу на велосипеді (якось був і такий романтично налаштований міністр, котрий у перший день приїхав на роботу саме на цьому виді транспорту) чи на «мерседесі», результат завжди був однаковий. Про «екологічних» міністрів серед журналістів ходили анекдоти, і ніхто з експертів не взявся б відповісти на запитання: а що зміниться в охороні української природи, якщо відповідне міністерство раптом провалиться крізь землю.

Поява нового керівника «із донецьких» в екологічному відомстві на вулиці Урицького викликало в столиці бурю коментарів, знову ж цілком фантастичних анекдотів, тривожних припущень про цілі і наміри чергового висуванця загадкового шахтарського краю.

До того ж у міністерстві почали відбуватися події, які не могли не привернути до себе уваги. Так, на відміну від свого субтильного попередника — схимника і відлюдника, цей відразу ж відкрив міністерство для преси, провів демонстративні звіти із запрошенням журналістів. Більш того, прес-служба за першою ж заявкою (посилаючи її, я і не розраховував на виразну відповідь) видала розгорнуту довідку про головні напрями роботи відомства.

Невже крига скресла й екологічний монстр прокинувся?.. З дуже суперечливими почуттями кореспондент «ДТ» вирушив на зустріч із міністром охорони навколишнього природного середовища України Василем ДЖАРТИ.

— Василю Георгійовичу, мені доводилося брати інтерв’ю в усіх українських міністрів екології, але вперше бачу, щоб прес-служба працювала так злагоджено і чітко. Напевно, у вас цьому підрозділу приділяється якась окрема увага. У зв’язку з чим?

— Так, у нас різко посилена роль не просто служби, а цілого управління комунікацій. Воно було створене в міністерстві тому, що суспільство має знати, чим займається галузь, які проблеми стоять перед нею і як міністерство їх розв’язує. Крім того, управління опікується комунікацією з громадськими організаціями, а також узялося допомогти нашим обласним структурам налагодити контакти з місцевими засобами масової інформації, що для нас принципово. Ми повинні розуміти проблеми, які стоять перед регіонами.

— Не раз виникало враження, що міністри екології в українському уряді відчувають якийсь комплекс неповноцінності і тому готові змиритися з тим, що їм недодають у фінансуванні, не приділяють їхнім проблемам серйозної уваги. Ви розумієте, що керуєте найважливішим міністерством в уряді, від якого залежить виживання наших дітей і онуків?

— Я не просто так вважаю, а упевнений у цьому. І якщо говорити про стратегію, то вірю в перспективу реально впливати на ситуацію. Ми не соромимося критично дивитися на проблеми, які стоять перед нами, тому що розуміємо: екологічна складова має проникнути у всі сфери нашого життя. Вона повинна бути на всіх рівнях ключовою — адже ми говоримо про сталий розвиток, що передбачає триєдність економіки, соціальної сфери й екології.

— Розумію: сталий розвиток — священна корова всіх екологів і економістів. Хоча найчастіше — це жмут сіна перед довірливим віслюком. У роботі нашої промисловості таке становище проглядається особливо наочно...

— Можливо, слушність цієї системи не всім очевидна сьогодні. Але в майбутньому вона неминуче позначиться на розвитку усього світу. У європейських державах уже дотримуються цієї системи.

— Проте наша промисловість, зокрема металургія, орієнтована переважно на країни, які розвиваються, вони дешево купують у нас метал і не морочитимуть нам голову запитаннями: дотримали ми екологічні норми під час виробництва металу чи ні, як це роблять у Європі.

— Загалом так, але наша країна вже давно вийшла на ринок, де екологічна складова також ураховується. І питають за це суворо. Ми повинні відповідати цим вимогам. Скажу з упевненістю — Мінприроди й уряд над цим завданням вже почали працювати. Коли сьогодні до нас на підприємства приїжджають інвестори і західні партнери, вони звертають увагу не тільки на технологію, на стан території підприємства, а цікавляться й станом навколишнього середовища в мікрорайоні. Тож принципи сталого розвитку — це не далека від життя теорія. Для мене — то є боротьба за реалізацію принципів, у які я вірю. Вона полягає в тому, що коли Мінекономіки або Мінфін погоджуються з нами щодо важливості вирішення екологічних завдань, їхньої інтеграції в господарські галузі, але в програмі соціально-економічного розвитку, яку готували саме ці відомства, не прописуються конкретні заходи екологічного і природоохоронного змісту, — то це тема для серйозних дискусій із ними.

— Новий уряд заявляє про великі плани розвитку, проте через виконання екологічних заходів тою мірою, як цього нині потребує ситуація, темпи зростання доведеться зменшити відсотків на 30. Чи зможете ви в цих умовах домогтися виділення коштів на свої плани? Чи, може, перенесете екологічні заходи років на п’ять?

— Я наполягатиму на виконанні всіх запланованих екологічних заходів. Розумію, що це відтягне вагому частину ресурсів, проте залишковий принцип фінансування природоохоронних завдань призведе до екологічного краху. Відкладати вже не можна. Можуть відбутися необоротні процеси. Навіщо нам обманювати самих себе?

— До речі, російський еколог членкор РАН Яблоков вважає, що вже пройдено точку неповернення і на людство чекає сумна доля, хоч би як ми опирались...

— Я вірю, точка повернення в нас ще є, і щоб усе вийшло, докладу максимум зусиль. Ми повинні змінювати ментальність людей, писати про проблеми екології набагато більше, ніж це є сьогодні. Мені незрозуміло, чому дитина на уроці біології в школі вивчає розташування річок і морів, але не вивчає проблеми їх забруднення: що робить воду «неживою», які причини цього, що слід робити, аби виправити становище. Поки ще не пізно, ми повинні буквально кричати про екологічну кризу не тільки вустами захисників природи і спеціалістів-екологів, але й у засобах масової інформації, у навчальних класах і аудиторіях, говорити зі своїми дітьми вдома. А якщо всю природоохоронну роботу перекладемо тільки на плечі міністерства, то заздалегідь прирікаємо себе на поразку.

— Недавно у Закарпатській області приймали фахівців з паводків, котрі приїхали із Швейцарії, і поскаржилися їм, мовляв, люди засмічують усе навколо нових дамб. Швейцарці розповіли, що в них те саме було півстоліття тому, і вони дійшли висновку — з проблемою сміття може впоратися тільки сама громада. Тому у Швейцарії до будівництва й особливо до проектування місцевих споруд залучають усіх. У Закарпатті досвід почали застосовувати. І є результат. Як у Міністерстві екології справи із залученням місцевої громади до природоохоронної діяльності?

— Згодний із вами і цілком підтримую думку, що місцеві громади — головні рушійні сили боротьби за збереження природи і навколишнього середовища. Але оскільки в нашій країні, як правило, фінансування централізоване, зокрема й екологічних потреб на місцях, то тут без паралельної зацікавленої участі державних органів влади не обійтися. Тому в міністерстві сьогодні кипить робота над новою екологічною стратегією держави і власне — Національним планом дій, у якому будуть чітко зазначені позиції — що, кому і до якого терміну слід виконати. Сьогодні наші фахівці не пропускають жодного проекту програми, закону й інших документів державного рівня, у яких мають бути присутні питання природозбереження. Коли ми збалансуємо екологію й економіку, у нас з’явиться чітке рівняння збалансованого розвитку нашого суспільства.

— При вирішенні соціальних рівнянь важливо, щоб для всіх виходила однакова відповідь. Проте в українському суспільстві викликають чимале обурення факти, коли відповідь для сильних світу цього і пересічних громадян виявляється чомусь різною. Наприклад, багаті можуть побудувати собі дачу в Донецькому або Нікітському ботанічних садах. У ЗМІ не раз називалися прізвища цих героїв. Але повідомлень про те, що в когось відібрали дачу на березі Чорного моря або в стометровій прибережній зоні річки ми чомусь не чули. Чому?

— Будь ласка, по такі коментарі звертайтеся до тих органів, які мають стежити за законністю цих процесів. Я коментуватиму ті випадки, які перебувають у моєму віданні як міністра охорони навколишнього середовища і сталися за мого керівництва галуззю.

— Однак це дуже наочний приклад для перевірки спроможності міністерства вирішити екологічні проблеми. Попередній міністр на початку своєї діяльності заявляв, що він із допомогою літаків і супутників створить карту, на якій будуть фіксуватися всі факти проникнення в прибережну зону, і вижене всіх, хто побудував тут котеджі. Щоправда, через рік зустрітися з ним, щоб довідатися хоча б про один приклад вирішення цих проблем, не вдалося. Що в цій сфері зробите ви?

— Узагалі в мене принцип такий — перед тим, як кудись увійти, думаю, як я звідти вийду. А якщо не можеш вийти, то навіщо заходити... Стосовно забудови або оренди місць, що привертають увагу преси та громадськості, міністерство сьогодні посилює контроль. У Криму і на Закарпатті — регіонах, які мають найбільший попит серед дачників-забудовників, — ми кардинально обновили кадровий склад екологічних інспекцій, підсилили їх новими співробітниками. І поставили перед ними завдання: порушень на рекреаційних територіях чи землях природно-заповідного фонду не має бути. У принципі, такі самі завдання перед усіма інспекціями країни. Ми серйозно маємо намір навести лад.

Та, відповідаючи на ваше запитання, слід ураховувати, що землі під приватне будівництво виділяють місцеві ради. Саме ці органи самоврядування збирають необхідні документи, висновки, зокрема і екологів, пожежників, містобудівників та ін., а потім ухвалюють рішення. Але при цьому не може бути й мови про природоохоронні території! Вони недоторканні.

У даному разі я маю на увазі території, які або перебувають у віданні інших структур, або ж межують із заповідними та рекреаційними. Екологічні висновки на відведення території чи забудову видають наші територіальні екологічні служби. Порушень з боку екологів, принаймні формальних, немає. Проте місцеві органи влади часто відшукують лазівки і роблять неможливе можливим.

Отже, ви праві — розбиратися зі стометровою зоною потрібно. Але суспільство пізно схаменулося — після того, коли багато земель і територій виявилися забудованими. При цьому немає сьогодні норм і законів, із допомогою яких наявну проблему можна вирішити цивілізовано. Тому часто створюється враження, що сто метрів уздовж берегів річок чи біля моря — кордон, який на замку.

Що ж до обвинувачень у недобросовісному захисті ввірених природних територій, які часто лунають на адресу Міністерства охорони навколишнього середовища, то не всі разючі факти зі списку претензій можна пред’явити конкретно нашому міністерству. Так, у нас у країні 38 заповідних об’єктів, проте у підпорядкуванні Мінприроди перебуває тільки 17 із них. Інші — у віданні Національної академії наук, Державного управління справами при президенті, Держкомлісгоспу та ін.

Крім того, у наймальовничіших куточках країни чимало територій, які колись належали санаторіям профспілок. З ними взагалі відбуваються надзвичайні речі, на які міністерство вплинути ніяк не може. Через те, що це не в нашій компетенції. Схема ж відчуження частини санаторної землі проста: беруть, наприклад, занедбаний літній кінотеатр або іншу будівлю і зазначають, що це непотрібна структура, яка обтяжує бюджет санаторію і від якої можна відмовитися. Проте разом із цим кінотеатром відчужуються великі лісопаркові території.

— А що відбувається з санаторієм після такої операції?

— Назва його залишається. І головний корпус стоїть. Але якщо раніше там були десятки гектарів прекрасного парку, то нині паркан і приватна власність. Так відбувається в Криму, на Одещині, скрізь, де є відомчий соцкультпобут. Проте ми шукаємо шляхи боротьби з цією проблемою. Тому сьогодні в міністерстві працює потужний юридичний департамент, який опікується питаннями врегулювання протиріч і конфліктів на законодавчому рівні. Ми прагнемо поставити бар’єр такому свавіллю, тобто законодавчо визначити, що профспілкові оздоровниці — надбання держави і з ним слід поводитися відповідним чином.

А якщо профспілкам це не потрібно, якщо вони не хочуть або не можуть належним чином розвивати ці цінні території, нехай передадуть їх державі. І надалі це будуть рекреаційні зони. В Україні проблема збереження ландшафтів стоїть дуже гостро, ми сильно відстаємо від Європи за показником «заповідності». Так, якщо в країнах Євросоюзу 12—14% загальної площі країни — заповідні, то в Україні лише 4,7%. І сьогодні міністерство поставило завдання: збільшити до 2020 року частку заповідних територій до 10%.

— Уже років чотири всіх буквально колотить при одному нагадуванні про будівництво каналу Дунай—Чорне море через Дунайський біосферний заповідник. Чому не знайшлося в державі мудрого бюрократа, який ухвалив би рішення, як це зробила колись Румунія, — побудувати стаціонарний канал, який надовго вирішив би всі проблеми й приніс гроші в скарбницю? Чому в нас кожна чергова партія влади відмиває в каналі гроші на чергові вибори?

— Спеціалісти-екологи, вчені НАНУ дійшли спільної думки, що екологічна складова в цій проблемі не настільки непроста, щоб її не вирішити. Питання, швидше, в економічній складовій.

Вважаю, це проблема державного рівня. Уряд має ухвалити зважене політичне рішення, в якому були б відображені як екологічні, так і економічні складові проблеми. У березні запланований мій візит до Румунії. Потім відбудеться колегія міністерства спеціально з цього питання. Тікати від гострих питань ми не маємо наміру.

— Сяк-так, але всі ці роки Національна академія наук України якось намагалася захистити Дунайський біосферний заповідник. Тепер же, коли всі заповідні території ви хочете зібрати під крило міністерства, чи вистачить у вас сил і бажання захищати їх у разі потреби від того самого Міністерства транспорту, коли воно вирішить будувати новий канал через якийсь заповідник?

— Переконаний, що зможемо. Адже в компетенції міністерства — охорона навколишнього природного середовища України. Так закріплено в законодавстві. І я думаю, що байдуже, в чиєму віданні буде заповідник — Мінприроди, Держкомлісгоспу, НАНУ, — усе вирішуватиметься на законних підставах. І екологічні інтереси відповідатимуть міжнародним нормам. Запевняю, з нашого боку порушень не буде. Вже нині працює українсько-румунська комісія, створений комітет з охорони навколишнього середовища і стійкого розвитку, працює робоча група з моніторингу Дунаю, до сфери діяльності якої входить і канал.

— У суспільстві багато хто дивується з приводу того, що ви інтенсивно збираєте повноваження, віднімаючи їх у різних відомств. Навіщо?

— Адже завдання міністерства саме в тому і полягає, що воно повинно забезпечувати охорону води, землі, атмосферного повітря, лісів, надр і всього живого навколо. До його обов’язків входить контроль за використанням усіх природних ресурсів. Проте до цього часу контрольні функції були розкидані по різних відомствах, і вийшло, як у репризі Райкіна: що охороняємо, те й маємо.

І те, що ми поставили завдання: об’єднати інспекційну діяльність в одній держструктурі, — продиктовано життям. Необхідність у цьому назрівала впродовж останніх десяти років. Довелося ухвалювати жорстке рішення про реформування інспекції, посилення її самостійності. Зрештою було створено незалежну екологічну інспекцію, спроможну ефективно працювати.

— Реформування Держкомзему в Державне агентство земельних ресурсів України, а потім призначення куратором над ним міністра природи деякі аналітики сприйняли як те, що «Джарти отримав контроль над землею».

— Ми не займаємося розподілом землі, у нашій компетенції охорона земельних ресурсів і надр. Тобто ми претендуємо на функції контролю у процесі здійснення природоохоронних заходів. А для цього міністерство повинно мати відповідні повноваження, щоб відновлювати природні ресурси держави та її екологічний баланс.

— З надрами теж чимало запитань — відрахування в державний бюджет від видачі спеціальних дозволів на надрокористування в 2006 році збільшилося в 55 разів! Ви що — роздаєте ліцензії на всі боки?

— На останній аукціон торік було виставлено понад 70 об’єктів на видобування нафти, газу, твердих копалин тощо. Він планувався на 18 грудня 2006 року, і там мали видавати спеціальні дозволи. Проте аукціон скасували, тому що не до кінця вдалося узгодити необхідну документацію з місцевими органами влади. Наведу приклад: виставлялася ділянка на видобування газу. Геологічна служба готова була видати ліцензію, підприємство — сплатити гроші в державну скарбницю, але дозвіл на користування землею облрада не встигла підготувати. І такі нестиковки були практично щодо всіх об’єктів. У цьому причина скасування аукціону.

Перший аукціон цього року відбудеться на початку квітня. А надходження у держбюджет збільшилися за рахунок подовження строку ліцензій і видачі ліцензій на місцеву сировину. Але там аукціон не потрібен. І ще: до складу ліцензійних комісій входять і депутати, і представники громадських структур та ЗМІ. Тобто ми прагнемо максимальної відкритості і чесності проведення аукціонів, що зводить до мінімуму можливість махінацій.

До речі, неодноразово лунали пропозиції — віддати місцевим органам влади право розпоряджатися ресурсами. Тут ми теж діємо дуже обережно, оскільки непродуманий підхід може спричинити розбазарювання ресурсів. А прозоре проведення аукціону та уважне вивчення документів дає можливість перевести процес в організоване русло, зберегти ресурси, дотриматися державних інтересів. Тому звинувачення Мінприроди в роздачі ліцензій наліво-направо недоречні.

— Багато вчених вважають, що Україні немає жодного сенсу виробляти стільки дешевого неякісного металу. За підрахунками екологів, якщо відновити в Азовському морі вилов риби в колишніх масштабах, ми могли б за неї отримати стільки ж коштів, скільки сьогодні — за метал, але жили б у чистоті й не псували здоров’я собі і своїм дітям. Чи потрібна нам узагалі така промисловість?

— Думаю, будь-які категоричні твердження завжди далекі від істини. Як на мене, перспектива в металургійної галузі є. Зокрема й у плані екологічності такого виробництва. Висока вартість ресурсів в останні роки змушує підприємства дедалі дбайливіше ставитися до них. Тому й технології реально оновлюються.

Приміром, два такі гіганти на березі Азовського моря, як «Азовсталь» і комбінат Ілліча. Зараз вони потужно реконструюються. Сама економіка змушує їх переходити на нові, менш енергоємні, екологічно чисті технології. Зменшуються викиди в атмосферу і скидання відходів у море.

У комбінату Ілліча, котрий серйозно впливає на екологію Азовського моря, нині високі показники продуктивності, навіть вищі, ніж були у кращі радянські роки. Але при цьому шкідливі викиди набагато менші, ніж тоді. Якщо раніше підприємство викидало в атмосферу до 360 тисяч тонн речовин на рік, то сьогодні — близько 260 тисяч тонн. Комбінат Ілліча вкладає колосальні кошти в енергозбереження, у зменшення кількості викидів в атмосферу й у море. Та цього ще недостатньо, щоб відбулися кардинальні зміни довкілля.

З «Азовсталлю» — ті ж самі проблеми. Додайте сюди «Азовмаш». Це гіганти, побудовані на березі моря, і, гадаю, найближчим часом, якщо збережеться тенденція вкладати кошти в екологічні програми та технологічні новації, Азовське море почне відновлюватися. Ми повинні стимулювати ці процеси. І на це також спрямовуємо як організаційні, так і законотворчі зусилля.

— Тобто самі підприємства вкладають кошти в модернізацію і паралельно відбувається поліпшення екології. Яка ж ваша роль у цьому?

— У нас достатньо повноважень, аби власники підприємств зрозуміли: якщо вони не вкладатимуть коштів в екологію, незабаром їм доведеться платити набагато більше, ніж вкладено в підприємство. А копійчані штрафи, які стягують сьогодні, — аж ніяк не ті гроші, які можуть переконати в необхідності берегти природу. Тому штрафи потрібно збільшити в десятки разів, а принцип «забруднювач платить» має реально запрацювати.

— На комбінаті Ілліча викиди зменшилися на сто тисяч тонн на рік. Це неабияке досягнення, і цю квоту, до речі, можна було б продати. Ви зробили це?

— Уточню, що згідно з Кіотським протоколом ідеться не про викиди загалом, а тільки про викиди парникових газів. Поки що ми нічого не продаємо, бо нормативно-правова база, яка регулює продаж квот на викиди парникових газів, нині тільки формується. На сьогодні ми можемо говорити про залучення інвестицій для проектів спільного впровадження, де квота не продається, а закордонний інвестор або фонд вкладає кошти в модернізацію технології очищення. У результаті реально зменшуються викиди. Але національна квота при цьому залишається незмінною.

Поки що в нас реалізуються тільки проекти спільного впровадження, які дають змогу залучити додаткові інвестиції. Міністерство розглянуло й видало листи підтримки 54 проектам спільного впровадження, загальна вартість яких становить орієнтовно 2,8 млрд. євро. З них п’ять проектів отримали листи схвалення.

2007 року має бути ухвалений закон і низка постанов Кабінету міністрів, що визначать порядок торгівлі квотами. А сам процес продажу квот відповідно до Кіотського протоколу розпочнеться з 2008 року і триватиме до 2012 року. Сьогодні формується концепція законодавчої бази. Президент своїм указом визначив Мінприроди координатором процесу реалізації гнучких механізмів Кіотського протоколу. Доповню: великий інтерес до співробітництва з Україною виявили міжнародні організації, Світовий банк і ряд країн: Данія, Нідерланди, Німеччина, Італія, Франція, Австрія, значну активність виявляє Японія.

Усім цим країнам потрібно реально знижувати викиди, от вони й шукають ринок купівлі квот. Нині для нас дуже важливим є питання зміцнення організаційних можливостей за Кіотським протоколом, адже, крім структур у міністерстві, цим у країні опікуватися нема кому. Зазначу, що участь у Кіотському процесі стосується всіх сторін економіки, а відтак він впливає загалом на впорядкування роботи всієї системи викидів у атмосферу.

— Тож Мінприроди, нарешті, стане багатим і, відповідно, самостійним гравцем в українському уряді. Отже, ви чимало зможете зробити для збереження природи в Україні?

— Мій принцип — поетапність. Коли я був мером міста, прийшло розуміння, що якщо використати невеликі бюджетні кошти на все й одразу, не досягнеш нічого. Потрібно обрати один-два напрями і розвинути їх. Оцінити результат і вибудувати наступні.

Передбачаю, що критика Мінприроди буде. Потрібно до цього нормально ставитися, адже на все відразу в нас не вистачить ні часу, ні сил, ні коштів. Тому ми окреслили пріоритетні завдання, які за рік-півтора зможемо виконати. А потім візьмемося за наступну справу. Так поступально і системно просуватимемося далі.

— Тоді давайте визначимо головне, на що ви спрямуєте кошти...

— Насамперед потрібні відповідні закони. Поставлено завдання номер один — до кінця року ухвалити Екологічний кодекс. Тоді можна буде передихнути й жорсткіше вимагати виконання закону. Наступне — вирішення проблеми із твердими відходами: побутовими, промисловими. Найважливіше завдання — утилізація пестицидів.

— Упоратися із цим завданням обіцяв іще колись «зелений» міністр Курикін...

— Для країни це дуже важливо. 21 тисяча тонн невикористовуваних отрутохімікатів лежить найчастіше на відкритих ділянках, потрапляє у воду і повітря, труїть людей. Говорячи про актуальні завдання, треба виділити і проблему якості води. Чистота Дніпра — дуже серйозне питання. За один рік ми його не вирішимо, але й відкладати на потім неможливо. Проблема нікуди не подінеться, а з часом тільки загострюватиметься. Учені вважають, що через 30—40 років вода стане найціннішим ресурсом планети. Тож вирішувати це питання необхідно вже сьогодні.

Так само потрібно навести лад у використанні надр. Ми наче чужі на власній землі. Поколупали тут чи там і кинули. Залишаємо після себе яри, балки, пустирища. Час інакше організовувати справу, переходити на передові технології, інноваційні методи, наприклад, у тій-таки геологорозвідці. У США, Канаді, Англії давно використовується супутникове дистанційне зондування землі. На картах чітко видно, що відбувається з надрами й землею. Космічне зондування дає змогу вчасно виявити тріщини в земній корі, запобігти небезпечним геологічним процесам, руйнуванню земної поверхні. Розробкою таких програм необхідно серйозно займатися. Але для цього потрібні кошти.

— Такі грандіозні плани можна будувати тільки розраховуючи на тривалий термін роботи. Але, як показує досвід, екологічні міністри в уряді живуть не більш як півтора року. Щойно вони починають у чомусь тямити, їх одразу ж знімають. Ви, мабуть, плануєте довго сидіти в цьому кріслі?

— Я не хочу сидіти склавши руки — хочу працювати. І щонайменше каденцію Кабінету міністрів і Верховної Ради. А чи вистачить цього на здійснення всіх планів — час покаже...