У ЧИНОВНИКУ ПРОКИНУЛОСЯ ПОЧУТТЯ ГРАНДІОЗНОГО...

Нотатки з засідання міжвідомчої експертної комісії при НАН України з питань будівництва глибоководного судноплавного шляху
Дунай—Чорне море

Темпи зростання української економіки, очевидно, послужили живильними дріжджами, що зрушили розвиток бюрократичних фантазій. У психології людей влади несподівано прокинулося, здавалося б, уже назавжди згасле (разом із загибеллю Радянського Союзу) почуття любові до грандіозного. Дедалі частіше проявляється добре відома чиновницька сверблячка — куди «закопати» гроші, що з’явилися в держави.

Тож не дивно, що коли останніми місяцями частина української преси з добре здиригованим ентузіазмом заходилася повідомляти про підготовку до поглиблення одного з рукавів української частини дельти Дунаю, екологи та й просто уважні читачі насторожилися: невже повертаються часи «великих будівництв»?

Шляхетні мотиви розгортання гідрологічних робіт добре відчутні — мовляв, поглиблення рукава відкриє шлях досить потужним суднам і поверне до життя помираючі українські порти в гирлі Дунаю. У повідомленнях наголошується на тому, що, крім усього іншого, буде розв’язано нелегку для цих місць проблему зайнятості і як наслідок пов’язані з нею соціальні проблеми. Знайомі й звинувачення на адресу екологів у тому, що вони, опікуючись своїми пташками й ропухами, не бачать проблем простої людини... Але ж не злічити, скільки разів уже так бувало — не подбали про братів наших менших і накликали на свою голову біду, яку досі розсьорбати не можемо.

Аналогічний досвід перетворень природи мають й інші народи. Не випадково ж так багато пустель на лоні Землі. Саме тому 170 країн на конференції в Ріо-де-Жанейро дійшли висновку, що кожен господарський проект, реалізовуваний на планеті, повинен враховувати інтереси збереження довкілля.

У тих, хто планує «щось поглиблювати й повертати річки», завжди вистачало рішучих супротивників в академічному середовищі. Цього разу їхня реакція була блискавичною та вельми потужною. Вчені, у принципі, не заперечували проти проекту, який розв’язав би соціальні й судноплавні проблеми регіону. Але конкретний проект, запропонований фірмою «Дельта-лоцман» із Миколаєва, який інтенсивно підтримало Міністерство транспорту України на чолі з міністром Валерієм Пустовойтенком, учені нищівно розкритикували, а доповідачеві навіть прямо закинули непрофесіоналізм.

Традиційного академічного спокою в обговорення екологічної проблеми не додав і лист головного управління розвідки СБУ. Солідне відомство також вирішило висловити своє ставлення до поглиблення Дунайського річища й надіслало своє послання прем’єр-міністрові Анатолію Кінаху. Як вважають учені, хоча в листі й говориться про національні інтереси, але в ньому немає переконливого професійного обгрунтування. Утім, головне вчені вловили — у цьому листі не так важливий зміст, як адреса відправника.

Очевидно, боротьба навколо проекту поглиблення Дунайської дельти — подія знакова. Вчені вважають, що не можна допустити такого вандалізму в XXI столітті, коли людство готується серйозно працювати над втіленням ідей історичної конференції в Ріо-де-Жанейро. Мало того, під документами тієї конференції стоїть і підпис голови Верховної Ради України Івана Плюща.

Кореспондент «ДТ» побував на недавньому засіданні міжвідомчої експертної комісії при НАНУ з питань будівництва глибоководного судноплавного шляху Дунай—Чорне море. Комісія розглянула варіант будівництва каналу, розроблений миколаївською фірмою «Дельта-лоцман», і альтернативну пропозицію, підготовлену колективом одеських фахівців, очолюваним Вілеміром Зізаком. Репортаж із засідання експертної комісії дозволяє уявити, з якого рівня проблемою сьогодні зіштовхнулася (очевидно, не востаннє) Україна.

Невмируща чарівність великих будівництв

В Україні в епоху «розвиненого соціалізму» було реалізовано кілька, м’яко кажучи, непродуманих народногосподарських проектів. Прикладів можна навести скільки завгодно, але, напевне, поза конкуренцією — каскад гідроелектростанцій на Дніпрі, що перетворив живу річку в ряд повільно помираючих так званих морів. Залишається тільки гадати, як можна було акумулювати воду, збільшуючи багаторазово площу випаровування? Як можна було заганяти під воду близько 600 тисяч гектарів високопродуктивних заплавних земель? Вода цвіте і досі. Тисячі тонн дохлої риби отруюють смородом гниття все навколо...

Україна зазнала величезних втрат, однак екологи впевнені, що нині ми відчуваємо лише перші наслідки — цей шрам навряд чи вдасться залікувати в доступному для огляду майбутньому. Але «перетворювачів» природи гіркий урок нічого не навчив. Вони запропонували розпочати масштабне... осушення боліт Полісся, аргументуючи це турботою про людей: потрібно збільшити площу виробництва сільськогосподарської продукції. І все це говорилося тоді, коли 30% вирощеного врожаю залишалося недоторканним на полях.

Проти осушення вчені висунули дуже серйозні заперечення. Болота тисячоліттями акумулювали воду й були головними джерелами підживлення верхніх приток, які протягом року підтримують повноводність головної річки України. Але зупинити ревність завзятих меліораторів не вдалося. На сьогодні осушено 2,5 млн. гектарів в українському Поліссі.

Які аргументи проти могли бути почутими, якщо бюджет одного Міністерства меліорації тоді перевищував увесь бюджет України! Перед меліораторами стояло нелегке завдання — освоїти мільярди карбованців, інакше заберуть. Від надлишку грошей за відсутності громадського контролю їх просто «закопували» в землю.

Кілька років осушене болото експлуатували, що призвело до пересушування торфовищ, виходу на поверхню так званих кочівних пісків, прикритих раніше торфом... Полісся почало втрачати ці землі. Ініціативні білоруси (у радянський час вони були лідерами в осушуванні боліт Полісся) запропонували українцям разом узяти грант за програмою ЮНЕСКО «Людина й біосфера», щоб... ренатуралізувати Полісся. Тепер разом доводиться сушити голову: де знайти воду, щоб повернути життя загубленим болотам...

Не менш вражаючою за своєю божевільністю стала наступна авантюра — широкомасштабне обводнювання земель Таврії. Для цього побудували велетенські канали. Рівнозначного Каховському магістральному не було в Європі. Потужні насосні станції качали в нього воду з Дніпра. У поля півдня України води було влито незміряно. У результаті, домоглися... підтоплення мільйонів гектарів зрошуваних земель, позаяк українські чорноземи не витримують надмірного зрошення...

Показово, що реалізовані великі будівництва невдовзі почали диктувати країні нові проекти — у результаті всього цього Дніпро настільки знесилів, що перестав поповнювати Дніпро-Бузький лиман колишньою кількістю прісної води. У нього почала надходити солона вода з Чорного моря. З’явилися грізні ознаки деградації цілого регіону.

Отоді й народився новий план — коли вже Дніпро знесилів, давайте перекинемо в нього частину води з Дунаю. Невідомо, як далеко ми зайшли б у втіленні нового плану. Можливо, удалося б і Дунай зіпсувати, але цього разу не витримала Європа — нам почали дедалі настійливіше вказувати на те, що ми вже почали порушувати планетарні процеси.

Коли Україна здобула незалежність, ідея перекидання Дунаю в Дніпро якось сама собою згасла, бо й гроші скінчилися, й ті особливо активні люди з орденами за великі перетворення природи пішли у відставку чи в кращий світ. Здавалося б, ось тепер у ставленні до природи все буде інакше...

Нам не важко поміняти закони!

З чого, власне, закрутилася вся веремія навколо поглиблення фарватеру для суден у Дунаї? Почалося це ще за вікопомних часів — із двох боків українсько-румунського кордону одну й ту саму проблему облаштування морського порту, до якого можна було б підійти каравану суден із річки, розв’язували ми й румуни. Логіка керівників була в принципі різною — наші намагалися побудувати порти дешевші. І щоразу наступали на одні й ті самі граблі — судноплавні шляхи заносило мулом, кораблі невдовзі не могли підходити до причалів.

Румуни будували свій єдиний порт у Констанці з розмахом. Тільки в створення глибоководного каналу вклали близько двох мільярдів доларів. Але побудували його так, що водночас розв’язали всі проблеми: і кораблі ним змогли ходити, і річка не замулювала канал. Потім ще знову не стали заощаджувати «на дрібницях» і вклали стільки ж в інфраструктуру порту. Результат говорить сам за себе: 70 млн. тонн вантажообороту на рік тільки в Констанці — це перевищує вантажооборот усіх 24 українських портів. Крім того, ми маємо постійні проблеми з тим, що підходи до портів доводиться безперервно поглиблювати.

Першу спробу в незалежній Україні поглибити шлях для кораблів, що йдуть із Дунаю в Чорне море, зробив ще в 94-му році керівник «Укррічфлоту» Микола Славов: було обрано трасу на Старостамбульському гирлі. Проте вчені, до котрих звернулися проектанти, виступили проти цього плану. Вони мотивували свої заперечення тим, що в цій частині річки зосереджено всі запаси дунайського оселедця. Понад два роки точилися дискусії, але роботу з Миколою Славовим із теплотою згадують в академії. Він продемонстрував гнучкість і розум, збагнув логіку заперечень. Проект було знято. Але пауза тривала недовго.

Новий етап дунайсько-чорноморської епопеї почався торік 1 грудня на робочій нараді в тодішнього першого віце-прем’єра України Юрія Єханурова. Мінекобезпеки, Мінтранс і Мін’юст одержали завдання дати правове обгрунтування для майбутнього проекту. З результатами роботи вказаних міністерств представникам академії досі не вдалося ознайомитися — очевидно, ніхто цього доручення просто не виконав.

Проте робота над проектом різко активізувалася після того, як Міністерство транспорту України очолив Валерій Пустовойтенко. Це відразу ж відчули в Національній академії наук України, коли 27 лютого сюди надійшов лист від керівника фірми «Дельта-лоцман» пана Бездольного з повідомленням про початок робіт над новим проектом. Було дивно, що звернувся в академію керівник проектної організації, а не міністр транспорту з аргументованим роз’ясненням щодо цього питання. Проте почалася дискусія, якій в академії спочатку не надали особливого значення. Тільки попередили фірму, щоб вона врахувала — об’єкт, над яким працюють, буде розташовано на території біосферного заповідника ЮНЕСКО з усіма випливаючими з цього наслідками.

Можливо, подальші події розвивалися б безконтрольно, без необхідного правового, екологічного й економічного обгрунтування, і Національна академія наук України не звернула б серйозної уваги на розгортання підготовчих робіт, якби хтось із журналістів не розповів у ЗМІ про те, що підготовка до реалізації плану йде повним ходом, що вже «забито» рядок у проекті бюджету наступного року (із неабиякими грішми). Більше того, «Дельта-лоцман» уже в листопаді поточного року планує задіяти свій потужний технічний потенціал для розчищення гирла Бистре. Це підстьобнуло вчених дізнатися: хто ж, грубо ігноруючи законодавство України й міжнародні документи ЮНЕСКО, без дозволу збирається розпочати будівництво на абсолютно заповідній території? Слід наголосити, що сертифікат на організацію Дунайського біосферного заповідника підписано не тільки Президентом України, а й генеральним директором ЮНЕСКО.

На жаль, не встигло ще чорнило висохнути на підписах, а ми вже почали грубо порушувати свої ж міжнародні зобов’язання. І все це під акомпанемент заяв, мовляв, Україні потрібен глибоководний шлях. Хоча незалежні економісти стверджують: ця глибоководна, пардон, канава мало прислужиться національним інтересам України. У матеріалах міністерства немає доказів того, як цей канал зможе розв’язати важливі економічні проблеми. У Дунайському регіоні весь вантажопотік цієї річки вже пішов трасою Амстердам—Констанца на глибоководдя Чорного моря. Водний транспорт дедалі більше залишає дельту. Це й економічно вигідно, і розв’язує екологічну проблему — тут водно-болотні угіддя, дельта, що перебуває під захистом міжнародних Рамсарських угод, до яких 1982 року приєдналася Україна.

Довгострокова стратегія облаштування порту, обрана румунами, виявилася правильною. А ми знову шукаємо якісь сьогохвилинні рішення. Вчені розводять руками — як так могло вийти, що повторюється ситуація, що принесла стільки лиха в радянські часи? Особливо дивувало те, що молода генерація українських керівників застосовує прийоми, які, здавалося б, давно вже повинні були відійти в минуле. Судячи з усього, те, що закони копати канал не дозволяють, ініціаторів нового будівництва не бентежить: ну, то ми закони поміняємо. Вже готовий проект відповідного указу Президента...

У пошуках альтернативи

Реакція фахівців на розгортання робіт не змусила на себе чекати: академік НАНУ Дмитро Гродзинський: «Відкриття руху на річищі Бистре через абсолютно заповідне ядро є грубим порушенням вимог ЮНЕСКО до біосферних заповідників і викличе міжнародний скандал, призведе до позбавлення Дунайського біосферного заповідника міжнародного статусу й запровадження мораторію з боку цієї організації на створення нових біосферних заповідників».

Член-кор. НАНУ Ігор Акімов: «Поновлення руху в гирлі Бистре призведе до фрагментації ядра заповідника та його повної деградації. Значно посиляться шумові подразники від земснарядів, які постійно розчищатимуть річище, і від вантажних суден річка—море на фауну абсолютно заповідної зони».

Академік НАН України Віктор Романенко: «Не можна будувати судноплавні канали в дельті й фордельті Дунаю, де постійно відбуваються процеси дельтоутворення. Щорічне стікання річки Дунай становить 204 кубічних кілометри, кожен кубометр води містить до 600 г мулу. Тож на розчищення гирла Бистре при його можливій експлуатації згодом доведеться постійно вкладати значні кошти. З огляду на вищесказане, посилання на економічну доцільність запропонованого господарського проекту організації судноплавства через заповідну зону (гирло Бистре) є безпідставними».

Позиція президента Національної академії наук України Бориса Патона також однозначна: «Реалізація кожного з варіантів судноплавного шляху Дунай—Чорне море, запропонованих у ТЕО, суперечить вимогам чинного законодавства про природно-заповідний фонд України, зокрема, статті 16 Закону України «Про природно-заповідний фонд України», яка забороняє будь-яку господарську й іншу діяльність у заповідній зоні, що суперечить її цільовому призначенню.

Єдина можливість порушення цих вимог на заповідній території — скасування статусу біосферного заповідника (стаття 54 Закону України «Про природно-заповідний фонд України»). Але такий крайній захід законодавство передбачає лише в тому разі, якщо відповідна територія втрачає свої природні характеристики, на основі яких їй було надано цей статус. До цього треба додати, що Дунайський біосферний заповідник НАН України рішенням ЮНЕСКО в грудні 1998 року включено в міжнародний трансприкордонний румунсько-український біосферний резерват ЮНЕСКО «Дельта Дунаю»...

Канал потрібен, але такий, щоб не зачіпав інтереси заповідника й мінімально впливав на його функціонування. Я стою за альтернативний варіант. Треба розглянути варіанти на глибокій правовій, екологічній, соціальній і економічній основі. На жаль, нам запропоновано безальтернативний варіант — ось беріть це гирло Бистре».

P. S. Президент НАНУ Борис Патон звернувся до прем’єр-міністра Анатолія Кінаха з проханням підтримати вчених у питанні про неприпустимість будівництва глибоководного судноплавного каналу Дунай—Чорне море через абсолютно заповідну територію Дунайського біосферного заповідника. Прем’єр відреагував негайно й дав відповідне доручення розібратися в цьому питанні.