Вам ніколи не доводилося замислюватися, шановний читачу, звідки бере початок споживацько-недбале, а то й узагалі руйнівне ставлення багатьох наших співвітчизників до довкілля? Адже, маючи такі даровані Богом природні багатства — плодючі чорноземи, повноводі річки та синьоокі озера — воістину райський куток під сонцем, ми перетворили його на гігантське звалище відходів людської життєдіяльності. Проблема конфлікту людини з навколишнім середовищем закорінена глибоко, що давно помітили вдумливі люди й показали у своїх дослідженнях науковці. «Людина живе не лише в природному середовищі, а й у середовищі, створеному її пращурами та нею самою… Де точна межа між природою і культурою? Немає між ними провалля», — зазначав Дмитро Лихачов.
Людина — соціоприродна істота, якій притаманний певний психічний екотип. Дослідники називають наших предків екоцентричними, тобто такими, що жили у злагоді з природою, берегли землю, водойми та джерела, змалечку наставляючи дітей: не плюй у криницю — доведеться води напиться. Що ж сталося з нами за порівняно невеликий історичний період, чому так змінилася наша ментальність? З погляду пошуку відповіді на це питання, особливої уваги заслуговує монографія Валерія Сніжка «Нариси з психоетнічної екології України» (Київ, «Веселка», 2001). Соціоприродні комплекси, які докорінно змінюють довкілля, формують новий тип свідомості, цілком протилежний екоцентричному, — егоцентричний. Сьогодні такий тип досить поширений, і суспільство не може на це не зважати. Адже всі ми, образно кажучи, пливемо в одному човні бурхливою рікою життя...
Екосистеми малих річок одними з перших реагують на зміни у взаємозалежності «людська діяльність — довкілля».
Про ситуацію, що склалася на сьогодні з основними водними ресурсами України, читайте на 12—13-й сторінках нашого тижневика.