СМІТТЄВА ЕРА: ВІД СВІТАННЯ ДО СМЕРКАННЯ

Людство не загине в атомному кошмарі —
воно задихнеться у власних відходах.

Нільс Бор

«Порядок денний на ХХІ століття», вже історичний документ Конференції 1992 року в Ріо-де-Жанейро, визнав проблему твердих відходів однією з таких, що перешкоджають сталому розвитку світового господарства. До питання відходів часто звертаються вітчизняні фахівці, вчені, громадські діячі та організації не тільки екологічного профілю, ЗМІ. Журналісти «Дзеркала тижня» багато разів і в різних площинах висвітлювали цю проблему. Проте обговорення на професійному рівні багатогранного питання поводження з відходами, здається, ще не було (що дивно, з огляду на велику кількість фахівців у цій галузі, яким є що запропонувати). Пропонована стаття — це спроба проаналізувати сучасну ситуацію з побутовими відходами у світі та в Україні, оцінити основні підходи до розв’язання проблеми і, головне, започаткувати дискусію навколо цього гострого питання на шпальтах газети.

Маленька причина
з великими наслідками

Для чіткого розуміння проблеми побутових відходів насамперед слід визначитись з термінологією. Тверді відходи (є ще й рідкі, і газоподібні) поділяються на дві неоднакові групи: на відходи виробництва та відходи споживання. Під відходами виробництва мають на увазі відходи, що утворюються в результаті функціонування основних промислових галузей — видобутку та збагачення корисних копалин, енергетики, металургії, хімії та коксохімії, машинобудування та металообробки, деревообробки та целюлозно-паперового виробництва, легкої промисловості, будівельної індустрії тощо. І хоч на цю групу припадає 90% обсягу твердих відходів, проте через низку причин увага в статті акцентована не на них. Решту 10% становлять відходи споживання, які за іншою класифікацією проходять як тверді побутові відходи (ТПВ). ТПВ — відходи, що утворюються як безпосередньо в домашніх господарствах, так і в комунальній сфері в цілому. Основні компоненти відходів споживання — використана упаковка, харчові рештки, відпрацьовані товари та матеріали (в тому числі небезпечні — акумулятори, батарейки, ртутні та звичайні лампи розжарювання, побутова хімія), зношені автомобільні шини, вуличне сміття, зрізані гілки, листя тощо.

Зрозуміло, що нагромадження у відвалах, шламо- та шлакосховищах, спецполігонах мільярдів тонн відходів виробництва таїть у собі набагато більшу небезпеку, ніж існування, хай і численних, проте на порядок менших за обсягами звалищ побутового сміття. А відтак — і увага має приділятись насамперед відходам виробництва. Однак між існуванням відносно невеликої маси ТПВ та величезною масою промислових відходів є прямий зв’язок. Адже промислові відходи утворюються на перших стадіях отримання речовини, яка потім іде на виробництво товарів. Виготовлені товари, після нетривалого етапу користування ними, стають відходами споживання. Крім того, на виробництво речовини для майбутніх споживчих товарів витрачається велика кількість енергії, а енергетика, у свою чергу, — один з головних продуцентів промвідходів. Підраховано, що кожній тонні побутових відходів відповідають п’ять тонн промислових відходів на стадії виготовлення продукції і двадцять тонн — на стадії вилучення первинних ресурсів із надр. Таким чином, збільшення побутових відходів є першопричиною нагромадження промислових відходів, а отже — і увага має бути зосереджена насамперед на них.

Від побутової незручності —
до проблеми геологічного масштабу

Приблизно до середини ХІХ століття велика частина людства не знала не тільки проблеми відходів, а й самого слова такого не вживала. Так, словник В.Даля слово «сміття (російською — мусор)» тлумачить як «остатки, сор от каменной кладки и печной работы; битый камень, кирпич, глина, известь, иногда с золою и угольем, окалиной, черепками; сор, мелкие остатки каменного, древесного уголья». Проблеми таке сміття не створювало: в ті часи харчові рештки майже повністю поїдала худоба, а що залишалось — скидалось у дальній кут подвір’я або ж звозилось за околиці, де успішно розкладалось під дощами і поглиналось землею. Проте мешканцям великих промислових міст епохи ранньої індустріалізації, де майже не існувало власних дворів, зате набирало обертів надвиробництво легкодоступних товарів, уже наприкінці ХІХ століття відходи стали створювати незручності. Однак бідність на ресурси спонукала підприємців минулого утилізувати майже всю придатну до переробки вторинну сировину. Первинною ланкою тодішньої утилізаційної системи був розвинений інститут лахмітників (рус. — старьевщиков), нашим сучасникам відомий хіба що з книжок. За невелику плату вони збирали у населення папір, скло, бляшану та дерев’яну тару, ганчір’я, залишаючи смітникам лише справжній непотріб. Останнього ж ставало дедалі більше, що потребувало масштабних заходів з усунення проблеми. Так 1874 року в англійському Нотінгемі було побудовано перший у світі сміттєспалювальний завод. Згодом такі заводи з’явилися у США, Німеччині та інших розвинених країнах і стали своєрідними символами нової епохи.

У повоєнний час в країнах Заходу ситуація набула ознак катастрофічної. На початку 60-х, через десять років після того, як видатний фізик-ядерник виголосив свої пророчі слова, винесені в епіграф, один пересічний американець щодня викидав близько 1 кг побутових відходів, що в масштабах США становило близько 100 мільйонів тонн ТПВ на рік. Наприкінці 60-х — на початку 70-х років під впливом екологічного руху законодавці США визнали надвиробництво сміття національною проблемою. Сьогодні на одного мешканця Сполучених Штатів щоденно припадає близько 2 кг сміття, тобто понад 700 кг на рік. Це рекордна величина, але і в інших розвинених країнах показники чималі — в Бельгії, Великобританії, Німеччині, Японії на одну людину щороку припадає 340 — 440 кг побутових відходів, в Австрії та Фінляндії — понад 600 кг. За підрахунками експертів, у США кількість побутових відходів на душу населення зростає на 10% кожних 10 років, ситуація в інших розвинених країнах аналогічна.

Маса світового потоку побутових відходів становить щорічно близько 400 мільйонів тонн, з яких 80% знешкоджується шляхом поховання під землею. Така кількість, без перебільшення, сягає геологічних масштабів: так, зі сміттям у біосферу потрапляє близько 85 млн. тонн органічного вуглецю. Для порівняння: природне надходження цього елемента в грунтовий шар планети становить 40 млн. тонн на рік.

Одна з головних проблем, пов’язаних з похованням відходів, — утворення так званого звалищного газу. При похованні органічної речовини (якої у сміттєвій масі в середньому від 50 до 70%) відбувається її біоконверсія з участю мікроорганізмів. В результаті цього процесу утворюється біогаз, макрокомпонентами якого є метан (СН4) та діоксид вуглецю (СО2). Масштаби утворення цього газу також можна вважати геологічними. За підрахунками експертної групи Міжурядової комісії зі зміни клімату (IPCC), проведеними в середині 90-х років, глобальна емісія звалищного метану становить 40 млн. тонн на рік, або близько 8% його загальнопланетного потоку. Для порівняння, ця величина перевищує масу метану, який виділяють вугільні шахти. Висновками групи звалищний метан заведено до реєстру основних джерел парникових газів планети.

Окрім істотного внеску в глобальне потепління, звалищний газ сприяє появі вибухо- та пожежонебезпечних умов як на самих звалищах, так і на об’єктах поблизу них. Пожежі на звалищах, у свою чергу, таять неабияку екологічну небезпеку. В структурі побутових відходів збільшується питома вага полімерних матеріалів (вона становить понад 10% їхньої загальної маси і подвоюється кожні десять років), зростає токсичність відходів (у сміття потрапляють термометри, прилади, що містять ртуть, елементи живлення, внаслідок чого воно «збагачується» солями важких металів та хімікатами). А тому неконтрольоване горіння звалищ призводить до утворення та потрапляння в атмосферу токсичних сполук, у тому числі невизначених, які переносяться на значні відстані.

Велику небезпеку становить фільтрат, що проникає з території звалищ у підземні води. У відходах тривалий час зберігаються бактерії, які викликають черевний тиф, дизентерію, холеру, туберкульоз, інші небезпечні хвороби. Проникнення фільтрату в підземні води може призвести до значного поширення цих мікроорганізмів. (У країнах з теплим кліматом, як правило — третього світу, хвороби розносяться не тільки з фільтратом, а й з пацюками та мишами, кішками та собаками, птахами, комахами.) Крім того, з фільтратом у середовище потрапляє широкий діапазон неорганічних речовин — за підрахунками, з 300 тонн ТПВ всмоктується 1,5 тонни натрію та калію, по тонні кальцію та магнію, тонна хлоридів, 4 тонни кислих карбонатів, 200 кг сульфатів. Врешті-решт, під сміттєзвалища відчужуються великі площі земель, які практично неможливо використовувати після консервації полігону.

Вражені масштабами проблеми, екологічні публіцисти констатували: людство увійшло в нову еру — сміттєву.

І відходами можна керувати

Ситуація з відходами має різний рівень гостроти в різних країнах світу. Фахівці навіть розрізняють три категорії країн, з огляду на склад їхніх відходів (табл. 1).

Перед країнами відповідних категорій стоять різні завдання щодо побутових відходів. Якщо в слаборозвинених країнах з ними пов’язана насамперед санітарно-гігієнічна проблема (велика маса неприлаштованої органіки сприяє поширенню небезпечних хвороб), то перед розвиненими постають складніші питання: втрата природних ресурсів, хімічне забруднення тощо. В т.з. перехідних державах (до яких, згідно з цією класифікацією, належать східноєвропейські країни та держави колишнього СРСР, у тому числі й Україна, а також ряд південноамериканських та східноазійських країн) можна розглядати проблему ТПВ як поєднання обох проблем.

Для погодження численних питань, викликаних утворенням величезних обсягів відходів споживання, в розвинених країнах створена ціла господарча галузь, що отримала назву «waste management» (керування відходами). Її діяльність полягає в санітарному очищенні населених пунктів, організованому збиранні вторинної сировини, придатної для використання, та знешкодженні непридатного для використання сміття. На початку 90-х років у цій галузі в розвинених країнах тільки на переробних підприємствах було задіяно понад 300 тисяч працівників, які щорічно переробляли 300 млн. тонн промислових та побутових відходів, повертаючи в економічний оборот 200 млн. тонн, що давало понад 30 млрд. доларів доходу.

Незалежно від особливостей галузі в різних державах, головне завдання системи керування відходами — зменшення кількості та обсягу ТПВ. В умовах виснаження світових сировинних ресурсів украй нераціонально, як з економічного, так і з екологічного погляду, закопувати в землю готову сировину, придатну для використання. Головною ж проблемою використання цієї сировини стає її вилучення зі сміттєвої маси, оскільки в суміші вона практично непридатна для переробки. З огляду на неможливість повноцінного технічного сортування побутових відходів, у системі керування ними пріоритет надається роздільному збиранню відходів на етапі їх утворення. Для цього використовуються економічні стимули, юридичні заходи, агітація та пропаганда серед населення.

Тут варто розвіяти міф, який панує у свідомості українського обивателя, — про повне розв’язання проблеми сміття «на Заході». Практично далеко не всі західні країни однаково впорюються навіть із проблемою сортування відходів. Так, скажімо, у США система роздільного сортування практично не розвинена. Все сміття з домашніх господарств збирається в поліетиленові мішки та вивозиться на полігони, яких у країні налічується понад 6 тисяч. Вже безпосередньо на полігонах чорнороби, практично вручну, звільняють поверхню сміття від пляшок, металевих предметів, небезпечних речей. Велика територія та доступ до світових ресурсів дозволяють Штатам поки що не перейматись рециклінгом (поверненням у господарський оборот) відходів, тому справа ця там розвивається, швидше, зусиллями зелених активістів, ніж через економічну потребу. За різними даними, супердержава утилізує від 13 до 17% власних відходів.

У Європейському Союзі ситуація з керуванням відходами набагато краща, хоч і неоднакова в різних країнах. Наприклад, в Італії з 24 млн. тонн сміття, що утворюється щороку, 8 млн. тонн взагалі не збираються і не утилізуються. Опиняються на звалищах 95% іспанських побутових відходів. Лідери ж у переробці та вторинному використанні відходів — Німеччина, трохи відстають від неї Австрія та Нідерланди. Успіхам німців заздрять, ними цікавляться навіть європейські сусіди, а певні моменти їхньої системи придатні і для впровадження в Україні.

«Дуальна система Німеччини»: попереду всієї планети

Передова система поводження з побутовими відходами має не таку вже й давню історію. Наприкінці 80-х у ФРН щороку утворювалось близько 17 млн. тонн відходів, з яких 12 млн. тонн (70%), завдяки щедро упакованій на вимоги маркетологів продукції, припадало саме на упаковку. Утилізації тоді підлягало не більше 30% таких відходів. Для розв’язання проблеми 1990 року представники промисловості та торгівлі створили акціонерну компанію «Дуальна система Німеччини». Перед компанією стояло завдання впровадити в загальнодержавному масштабі програму «Der Grune Punkt» («Зелена крапка»), яку розробляли 600 компаній і фірм з виробництва та переробки упаковки, дослідницьких та фінансових організацій. Суть програми полягала в продажі «Дуальною системою» підприємцям ліцензії на використання знаку «Der Grune Punkt», яка б звільняла їх від необхідності обов’язкового прийому та утилізації своєї упаковки. Ліцензійний збір за знак «Зелена крапка» стягується також, за домовленістю, з більшості європейських товарів, що імпортуються в Німеччину. Плата за ліцензію виводиться з розрахунку ваги та матеріалу упаковки.

На початку продажу ліцензії «Дуальна система» зібрала кілька мільярдів марок. Крім того, в ефективну систему поводження з відходами охоче вкладають гроші німецькі підприємці — за перші шість років діяльності в «Дуальну систему» інвестовано 6 млрд. марок. 80% коштів витрачається на укладання контрактів зі спеціалізованими фірмами зі збирання, сортування та первинної переробки сміття. Після збирання та сортування відходи надходять на підприємства, що здійснюють їх переробку, використовуючи відходи як вторинну сировину. Оскільки вторинна сировина в ряді випадків дорожча за первинну, підприємства ці «Дуальна система» дотує, на що йде 15% її коштів. Решта 5% використовується на існування самого товариства, яке, за погодженням з Антимонопольним комітетом ФРН, є безприбутковою організацією.

В ефективній діяльності «Дуальної системи» провідну роль зіграла суспільна свідомість населення, на яке покладено завдання добровільно сортувати сміття. Для цього на вулицях німецьких міст стоять контейнери для різних видів відходів. Як правило, це цілий ряд ємностей різного кольору для чіткого розрізнення їх призначення — окремо для паперу, полімерних відходів та органіки. Для скла призначені різнокольорові контейнери (білі, зелені та коричневі для відповідної склотари).

Слід зазначити: система заставної тари, як і система збирання макулатури та іншої сировини за плату, в Німеччині розвинена слабо. Тому паперові, скляні та полімерні відходи скидають у контейнери без оплати. Натомість у країні існує жорстка система, що не дозволяє викинути сміття в непризначене для цього місце. Особливо це стосується таких небезпечних відходів, як акумулятори, елементи живлення, автопокришки тощо. Система штрафів та пропаганда змушують «власників» цих відходів здавати їх у спеціальні пункти прийому. Більше того, за прийом від них старої електроніки, холодильників, побутової техніки власники самі сплачують певні гроші, якими покривають витрати на неприбуткову утилізацію.

За роки своєї діяльності товариство «Дуальна система Німеччини» створило 17 тисяч додаткових робочих місць та 320 сортувальних пунктів. Кількість зібраної та переробленої упаковки сягає 5 млн. тонн щороку. Загальна кількість побутового сміття за роки функціонування «Дуальної системи» скоротилась у Німеччині на 15%.

«…немає жодних підстав спалювати сміття»

Не слід, однак, вважати, що все побутове сміття придатне для повернення в господарство. Навіть у Німеччині, попри успіхи «дуальної системи», понад 70% ТПВ все ще потрапляє в бачки для несортованого сміття. В інших країнах успіхи ще скромніші, і переважна більшість побутових відходів врешті-решт опиняється на звалищах або ж спалюється. Питання «спалювати чи ховати відходи» різні країни вирішують по-різному, хоча більшість держав залишаються прибічниками віддавання відходів землі. Незважаючи на постійне зростання цін на землю під розміщення звалищ, поховання відходів коштує дешевше, ніж спалювання: наприклад, у Німеччині на поховання 1 тонни відходів витрачається 60 дол., тоді як на спалювання — 130 дол., у Великобританії — відповідно 25 і 60, у США — 40 і 60.

І все-таки сміттєспалювальних заводів (ССЗ) у розвинених країнах побудовано чимало. В Німеччині їх на початку 90-х було 47, і спалюють вони 35% сміття, Нідерландах — 12, спалюють 40% ТПВ, у США — 168, проте малопотужних — спалюють 16% побутових відходів, у Японії — 1900 (!), спалюють 75% сміття. Великі надії на ці підприємства покладались у 80-х роках. Проте на початку 90-х у Європі на сміттєспалювальні заводи значно посилила тиск «зелена» громадськість. На думку експертів, ССЗ — головне джерело викидів у повітря діоксинів — надстійких органічних забруднювачів. Діоксини руйнують гормональну систему людини, призводять до імунодефіциту і ослаблення захисних сил організму, сприяють розвитку жіночих хвороб, зростанню кількості викиднів та дітей-інвалідів. Боротьба проти діоксинів привела до прийняття нових, дуже суворих норм по ССЗ, внаслідок чого більшість заводів тепер чекає закриття або реконструкція. Після впровадження нових Норм Європейського Союзу тільки в Голландії було закрито чотири з дванадцяти ССЗ, а на переобладнання решти витрачено понад 1 млрд. доларів.

У США різке зростання кількості ССЗ розпочалось нещодавно — з початку 1980-х років по 1993-й побудовано 142 заводи, або 85% їх загальної кількості. За цей час у країні показник спалення ТПВ зріс із, практично, нульового до 16%, що, при різниці цін на поховання та спалення на користь першого процесу, здається незрозумілим. Річ, як вважають, у впливі на суспільну думку фірм — розробників проектів ССЗ. Через засоби масової інформації протягом кількох років нав’язувалась думка про небезпеку полігонів та необхідність їх заміни сміттєспалюванням. Але подальше поширення ССЗ у США призупинено. В багатьох штатах країни їх побудову заборонили після виходу низки законів, скерованих на боротьбу з діоксиновим забрудненням. Крім того, коли з’ясувалося, що 53%(!) всіх загальних викидів діоксинів в атмосферу країни припадає на установки при лікарнях, де спалюють медичні відходи, — у США було вирішено закрити понад тисячу малих сміттєспалювальних агрегатів.

Окрім діоксинового забруднення, противники спалювання сміття наводять такі аргументи проти ССЗ:

— Сміттєспалювання не тільки не сприяє розвитку рециклінгових систем, а й навпаки — не зацікавлене в них. У топках згоряють насамперед органіка й полімери, і вилучення цих компонентів зі сміттєвої маси робить спалювання сміття нерентабельним.

— Заводи не знищують відходів остаточно. Шлаки та попіл від сміттєспалювання, а це близько 30% початкової маси ТПВ, все одно мають бути поховані на полігонах. Досі ССЗ намагались не робити цього, використовуючи натомість вищезгадані матеріали в будівельній та шляхоремонтній промисловості. Проте все більше національних законодавств уводить попіл і шлак до списку небезпечних відходів, із відповідними нормами та цінами поховання. Стосовно шлаків та попелу лаконічно висловився провідний західний еколог Пол Коннет: «Немає жодних обгрунтованих підстав, ані економічних, ані екологічних, для того, щоб перетворювати три тонни малотоксичного сміття на тонну високотоксичного попелу».

Альтернативою як примітивному складанню на звалищах, так і небезпечному спаленню сміття пропонується низка заходів. Пріоритетом має залишатись рециклінг максимальної кількості вторинної сировини. Непридатну решту пропонується повертати землі, проте складним шляхом. Сюди входить і пресування ТПВ (1 м3 сміття важить усього 200—250 кг; пресоване, воно може потребувати у три-чотири рази менше місця на полігоні), і утилізація через спеціальні відвідні труби біогазу, і дренаж фільтрату, і компостування органіки. Велике майбутнє пророчать піролізу — процесу, під час якого непридатна для переробки сміттєва маса газифікується в спецустановках без доступу кисню. Такий метод вважається (принаймні тепер) набагато безпечнішим за спалювання. Заходи ці не тільки пропонуються, а й активно впроваджуються. Піонер керування відходами — Німеччина — поставила за мету до 2010 року ліквідувати всі наявні в країни необлаштовані звалища і перетворити їх на спеціалізовані полігони із набором усіх вищевказаних новацій.

Україна: керування відходами — умовне

В Україні кількість побутових відходів не дуже відстає від середньоєвропейської і становить близько 38—40 млн. м3 щороку (або близько 10 млн. тонн). Загальна ж маса твердих відходів у країні сягає 1 млрд. тонн щороку. За своїм складом українські ТПВ відповідають категорії перехідних країн. До речі, визначити структуру вітчизняного побутового сміття не так легко — в різних джерелах фігурують дані, які часто дуже різняться між собою. (табл. 2)

Те, що зі значною натяжкою можна назвати вітчизняною системою керування відходами, складається з таких елементів.

Санітарне очищення та видалення відходів. Збирають та видаляють сміття 56 спеціалізованих автопідприємств та 650 цехів у складі виробничих управлінь житлово-комунального господарства, задіяно понад 7,5 тисячі сміттєзбиральних машин та близько 35 тис. працівників. У роботі галузі простежуються дві протилежні тенденції. З одного боку, через незадовільне фінансування з боку комунальних органів та неоплату населенням комунальних послуг система санітарного очищення значною мірою руйнується. Так, сьогодні муніципальним обслуговуванням охоплено лише 52% населення країни. В більшості невеликих міст і в абсолютній більшості сіл ця система не діє. Сміття тут вивозять нерегулярно, при цьому часто не на санкціоновані звалища, а на стихійні смітники. З другого боку, у великих містах (Київ, Харків, Львів, Одеса та ряд інших) вивезення сміття стає прибутковою справою. За умови вчасних розрахунків, фірма, яка вивозить сміття, має 10 — 12% рентабельності, до чого виявляють зацікавлення як вітчизняні, так і закордонні підприємці. Як правило, всі комерційні фірми використовують застарілі, але потужні й надійні сміттєвози іноземного виробництва, здатні перевозити набагато більші обсяги сміття, ніж радянські, російські та вітчизняні машини. Цим, а також ефективною організацією праці і дешевою робочою силою, досягається економічний успіх.

Утилізація та рециклінг цінної вторинної сировини. Обсяги заготівель вторинної сировини у країні постійно скорочуються. Підраховано, що з відходами економіка країни щороку втрачає 3,3 млн. тонн макулатури, 550 тисяч тонн металів, 660 тис. тонн полімерів, 770 тис. тонн скла, 550 тис. тонн текстилю. Більшу частину цих матеріалів Україна імпортує, і це при тому, що наявні технології уможливлюють переробку практично всіх складових компонентів побутових відходів.

Заготівлю вторинних матеріалів проводить виробничо-екологічне об’єднання «Укрвторма» — мережа з 45 заготівельних підприємств, 950 приймальних пунктів та 12 підприємств із переробки вторинної сировини. Про її ефективність можна судити з таких даних: 1990 року в Україні радянський попередник системи заготовив 731 тис. тонн вторинної сировини, в тому числі 416 тис. тонн макулатури. У 1998-му обсяги використання вторсировини реформованим об’єднанням становили 27% рівня 1990-го, в тому числі заготівля макулатури скоротилась на 75%, полімерної сировини — на 80%.

Приймають вторсировину і приватні підприємства та особи. Як правило, сфера їх зацікавлення — макулатура, є прецеденти купівлі у населення полімерних відходів. Однак аналіз їх роботи свідчить про незначні масштаби діяльності.

Підприємств з переробки вторинної сировини в Україні замало. Об’єктів західного зразка, з комплексною переробкою одразу кількох видів відходів, з отриманням різнорідної продукції (наприклад, на вході — несортовані відходи, на виході — металобрухт, полімерні гранули, макулатура, подрібнене скло та компост) взагалі немає. Однак, згідно з численними повідомленнями, вітчизняні підприємці і виробники обладнання досить успішно вирішують питання утилізації вторсировини на локальному рівні, причому їхні технології в кілька разів дешевші, ніж закордонні.

Термічна обробка побутових відходів. На наше щастя, на відміну від західних країн, цей спосіб не набув у нас великого поширення. Всього до отримання незалежності в Україні було побудовано чотири ССЗ — в Києві, Севастополі, Харкові та Дніпропетровську. Сумарна проектна потужність чотирьох українських ССЗ становить 1,2 млн. тонн відходів на рік, або 12% їх загального обсягу. Ще один завод було спроектовано 1991 року в Донецьку, проте у зв’язку з різким погіршенням економічної ситуації та екологічною небезпекою, яка супроводжує діяльність такого об’єкту, його не побудували.

Всі чотири ССЗ фізично і морально застарілі. Підприємства вже давно не працюють на повну потужність. Так, продуктивність київського заводу впала до 45% проектної потужності, діяльність Кримського (Севастополь) заводу практично зупинена, Харківський ССЗ останні роки працює на 15% своєї потужності, експлуатація Дніпропетровського ССЗ ведеться на 40% потужності. Постійно погіршується якість роботи підприємств — через подорожчання газу, потрібного для спалення відходів, його намагаються економити, в результаті чого сміття не спалюється до стану шлаку. Фактично, кінцевою продукцією ССЗ стає обгоріле сміття замість попелу та шлаку.

Спецобладнання на побудованих за радянських часів українських ССЗ не розраховане на ефективну боротьбу з забрудненнями, в тому числі і діоксинами. Загалом, діяльність вітчизняних сміттєспалювальних заводів офіційно визнана небезпечною. Крім того, дорогий природний газ та електроенергія роблять діяльність вітчизняних підприємств збитковою. Їх закриття вважається справою часу, і лише відсутність коштів на альтернативні методи поводження з відходами є причиною того, що ССЗ усе ще працюють.

Розміщення та поховання побутових відходів. Домінуючим методом поводження з побутовими відходами в Україні було і залишається розміщення та поховання ТПВ на сміттєзвалищах і спеціальних полігонах, яких офіційно сьогодні налічується понад 770. Переважна більшість звалищ (від 80 до 90%) працюють у режимі перевантаження, з давно порушеними проектними показниками щодо обсягів надходження відходів, без дотримання запобіжних заходів щодо забруднення підземних вод та повітряного басейну. Полігони ці розміщені поблизу міст і приймають, відповідно, міські відходи. Щодо сіл, то в переважній більшості сміття там просто вивозять за околиці і скидають у природні заглиблення (ярки, рови тощо). Дуже поширена практика вивезення сміття на лісові галявини, поля, інші об’єкти, не передбачені до використання як сміттєзвалища. Тільки великих стихійних нагромаджень сміття нараховується близько 1000, що становить до 66% усіх сміттєзвалищ в Україні.

Що ж робити?

Оскільки до ефективної системи керування відходами розвинений Захід почав переходити нещодавно і зі змінним успіхом, то Україна має шанс не відстати бодай у цій галузі. Нам слід врахувати чужий досвід, причому не тільки розвинених країн, а й держав «третього світу» — епізодичні успіхи є й там, причому коштують вони значно дешевше. А головне — розвивати власну систему поводження з відходами, залучивши до цього профільні інститути, державні та комунальні структури, що відповідають за відходи (Мінекобезпеки, Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики, місцеві управління ЖКГ), громадські організації.

Немає підстав стверджувати, що така робота не ведеться. З огляду на досвід провідних закордонних систем, насамперед «Дуальної системи Німеччини», ще 1998 року при Міністерстві економіки України було засновано державну компанію «Укртарапереробка». За задумами, компанія мала виконувати аналогічні «Дуальній системі» функції: акумулювати кошти, зібрані з виробників та імпортерів продукції в упаковці і тарі, відповідно до спеціально розроблених тарифів. Кошти, у свою чергу, мали скеровуватись на розгортання системи підприємств, у тому числі комплексних, що перероблятимуть вторинну сировину; на впровадження в країні системи роздільного збирання відходів (на першому етапі — шляхом встановлення спеціальних контейнерів з написами «Картон, папір», «Метал», «Пластмаса», «Скло», «Комбіновані матеріали», «Текстиль» тощо, з подальшим вдосконаленням системи); на стимулювання збирання вторинної сировини підприємствами та фізичними особами. Проте через неприйняття рядом підприємців, насамперед виробниками напоїв та іншої фасованої продукції, нового, як вони вважають, податку та лобіювання ними своїх інтересів, відповідні постанови Кабміну було скасовано. Досі спеціальних податків на упаковку і тару, як і на інші предмети й матеріали, що стають побутовими відходами, у вітчизняній практиці немає. Без головного джерела фінансування функціонування «Укртарапереробки» обмежилось розробкою концепцій та пропозицій, які важко реалізувати на практиці.

Власне бачення розв’язання проблеми ТПВ регулярно подає Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики України. Проте і його остання, 1999 року, «Концепція поводження з побутовими відходами в Україні», і попередні не відмовляються від ідеї розгортання в країні сміттєспалювальних заводів. А досвід, як закордонний, так і власний, свідчить: спалювання сміття — шлях хибний, екологічно небезпечний та економічно невигідний.

Водночас вітчизняні фахівці мають достатньо пропозицій щодо знешкодження непридатної для переробки маси сміття, такі, як організація полігонів нового типу, впровадження масштабних піролізних установок, переведення відходів у паливо тощо. Частина розробок уже впроваджується, проте без ефективної системи фінансування цей процес може затягнутись надовго.

Однак слід розуміти, що головна увага у будь-якій програмі поводження з побутовими відходами має приділятись роботі з населенням. Саме його активна позиція — запорука успішної діяльності в одних західних країнах, тоді як байдужість зводить нанівець зусилля в інших. Робота з населенням, хоч як це дивно, потребує і найбільших витрат. Досвід впровадження системи роздільного збирання відходів у п’яти нових федеральних землях ФРН засвідчив, що на виховання населення (у тому числі й на навчальну роботу в дитячих садках, школах, професійних та вищих навчальних закладах та пропаганду необхідності роздільного збирання відходів у засобах масової інформації) було витрачено 70% коштів, на створення системи (чіткої структури, здатної ефективно поводитися з відходами) — 20%, на розв’язання технічних проблем (впровадження ефективних технологій переробки відходів) — 10%.

Українським ентузіастам впровадження ефективної системи роздільного збирання та переробки відходів не слід недооцінювати потенціалу власної країни. Адже, з одного боку, навіть у Європі не всі держави вже налагодили функціонування таких систем. З другого — програма, яка добре осмислена населенням, працює попри початковий скепсис. Про це свідчить досвід США, де переробка сміття останніми роками зростає прогресуючими темпами. Однак ще на початку 90-х американські фахівці стверджували: національний менталітет їхніх співвітчизників значно відрізняється від німецького, і тому справа з добровільною участю населення в сортуванні сміття не матиме успіху. Опоненти ж цих спеціалістів провели дослідження, які показують, наскільки можна розраховувати на населення в цій справі, — і отримали такі результати:

— 31% населення готовий з ентузіазмом брати участь у програмах з вилучення вторсировини з відходів, незалежно від матеріальних стимулів.

— 46% населення схвально ставляться до збирання вторинної сировини і готові брати участь у процесі без матеріального заохочення, за умови, що це не буде дуже складно.

— 21% населення ставиться до збирання вторсировини більш або менш недоброзичливо. Ці люди вважають, що такі програми потребують дуже багато зусиль і є справою влади, а не населення, тощо.

— і тільки 2% населення безнадійні: ці люди не хочуть і практично за жодних умов не братимуть участі у програмах.

Невідомо, чи проводились такі опитування в Україні. Ймовірно, населенню не так уже й подобається жити в сміттєву еру і воно готове покласти їй край. Ось тільки не знає — як це зробити?