ПРО КОРИСТЬ «ЗООЛОГІКІВ»

— Володько, ти ким хочеш стати? — запитала одного разу в хлопчака років шести його сестра.

— Буду зоологіком, — упевнено відповів той.

А потім п’ятикласник Володя Топчій прийшов у гурток юннатів при Миколаївському зоопарку. Треба сказати, що Миколаївський зоопарк — один із найстаріших в Україні. Його заснував ще 1901 року міський голова Микола Леонтович, спочатку — як приватну колекцію, добре відому не лише в Росії, а й у Європі. Це нині вдячні миколаївці-ентузіасти, історики, копітко, по крупинках відновлюючи образ Леонтовича, донесли до нас інформацію про цього дуже освіченого дворянина, який як міський голова великодушно відкрив доступ до своєї знаменитої колекції риб, птахів та змій усім бажаючим. А неспокійного 17-го більшовики, взявши владу, відлучили Леонтовича від керівництва містом. І не лише він був змушений передати справу, яку плекав, до рук новим господарям. Щоправда, ті «великодушно» дозволили йому залишатися директором колекції. Що, втім, не врятувало засновника зоопарку від майбутніх репресій...

Гідний подиву і такий факт історії Миколаївського зоопарку: коли нашу землю окупували фашисти, тут не залишили звірів напризволяще й не застрелили, щоб не дісталися нікому. Єдиний із зоопарків СРСР на окупованій території, Миколаївський, продовжував працювати. Як стверджують обізнані люди, великою мірою завдяки старанням його тодішнього директора — Федора Нічікова, якого не лише не чіпали німці, а й (що теж дивовижно) наші репресивні органи також опісля не обвинуватили його в колабораціонізмі.

Згодом у Миколаївському зоопарку відбувалося ще багато цікавих подій, які неможливо перелічити в рамках газети. Найзнаковішим, мабуть, можна вважати будівництво 1976 р. нової його території площею 18 гектарів буквально «з нуля», що для історії зоопарків СРСР було досить революційно.

Та все це настане пізніше. А поки що був старий центр міста з його обов’язковими атрибутами — пам’ятником Леніну і монументальним обкомом партії. В усю цю пишноту якось не вписувався старенький зоопарк, розміщений по сусідству. Та саме він, як магнітом, вабив до себе маленького Володю Топчія і його ровесників. Вхід у зоопарк містився прямо в будинку Леонтовича. Відвідувачі проходили через анфіладу високих кімнат із пічним опаленням. У старовинних кімнатах жили папуги, мавпи, риби, плазуни й земноводні. Як згадує Володимир Топчій, гарний акваріум зі скаляріями зовні був облицьований великими перламутровими морськими раковинами. І йому дуже хотілося виколупати одну з них. Та, ясна річ, юннатові не личило скоювати такий учинок. А треба було слухатися суворого керівника гуртка юннатів Тетяну Дем’янівну Грушенко. Тоді, 1965 р., отримавши з її рук членський квиток гуртківця, Володимир Топчій навіть уявити не міг, що в майбутньому вони працюватимуть разом, в одному кабінеті.

Та й це теж буде згодом. Спочатку юному натуралістові належало закінчити школу, пережити провал на заповітний біофак і піти працювати на місцевий завод. Дорогою на роботу палко мріяв: ось заверне за ріг, а рідного підприємства... не виявиться на місці, і тоді він швиденько — у зоопарк! Одного разу, проходячи повз улюблений заклад, помітив оголошення «Потрібен біолог». Треба було мати неабияке нахабство, щоб звичайному робочому хлопцю, хай навіть і колишньому натуралісту, відгукнутися на таке запрошення. Однак Топчій усе-таки вирішив запропонувати свої послуги. І почув у відповідь, що взагалі-то зоопарку потрібен екскурсовод, а місце біолога — це відповідно до штатного розпису. Одне слово, якщо є бажання, то оклад — аж 68 карбованців (до речі, на заводі платили 170). Та нашого «зоологіка» зіставлення цих двох цифр не засмутило. Вже через три дні він з ентузіазмом водив екскурсії. Потім був лектором, науковим співробітником, завідувачем відділу, заступником директора, а нинішньої осені Володимир Топчій став директором Миколаївського зоопарку. Природно, паралельно довелося багато вчитися — за плечима диплом біолога-мисливцезнавця, два роки аспірантури.

У постійних клопотах про тих, хто літає і плазує, стрибає і плаває, про вусатих, хвостатих і пернатих минають дні, тижні, місяці, роки. Непомітно промайнули 24 роки перебування Миколаївського зоопарку на новій території, а торік відзначили його столітній ювілей. У житті звірів, птахів, риб та людей, що за ними доглядають, сталося чимало цікавого. Старожили ще пам’ятають, як 1955 року привезли індійську слониху Мері, що її, кажуть, подарував Микиті Хрущову прем’єр-міністр Індії Джавахарлал Неру. А історія коня Пржевальського? Ця тварина має велику наукову, моральну, та й матеріальну цінність. Один такий жеребець на ім’я Гордий прожив 21 рік. Упродовж багатьох років він був основним плідником у табуні. Фахівці стверджують, що в його жилах текла кров останньої дикої лошиці Пржевальського, яку звали Орлиця-3. У результаті кропіткої праці в Миколаївському зоопарку було отримано 23 лошати, деякі з них зі своїми нащадками нині перебувають у багатьох європейських зоопарках. Сам же жеребець Гордий, проживши відведений йому час, помер. Та зоологи вважають, що навіть череп цього жеребця цінний, і ставлення до нього в працівників зоопарку майже благоговійне. Що там казати, якщо навіть, здавалося б, звичайні птахи, й ті не перестають роками дивувати наукових співробітників. Володимир Топчій може безперервно розповідати, як протягом кількох років сірий гусак був закоханий у білу гуску й навіть виховував спільних із нею гусенят, постійно зраджуючи при цьому свою сіру «половину». Чи як гусак-білоший розбив сім’ю гірських гусей, але не став від цього щасливішим. Одне слово — ті ще гуси...

— Колекція зоопарку перебуває в постійному русі, і нею потрібно займатися щодня, — розповідає Володимир Топчій. — Нині вона налічує 370 видів тварин, майже 2,7 тисячі особин. Це найбільша колекція в Україні. Близько 80 видів, занесених до Міжнародної Червоної книги. Понад 50 видів тварин з-поміж усіх українських зоопарків представлені лише в нас. За результатами роботи наш зоопарк першим серед зоопарків України 1993 року прийняли в Європейську асоціацію зоопарків і акваріумів. Ми беремо участь у 18 європейських програмах розведення рідкісних видів (ЕЕР). Миколаївський зоопарк входить до Євро-Азійської регіональної асоціації зоопарків і акваріумів, до Міжнародної системи обліку тварин, має свій сайт в Інтернеті. Наші фахівці ведуть науково-виробничу роботу з вивчення біології тварин у неволі. Завдяки цьому в нашому зоопарку систематично розмножується 120 видів. З 1988 року існує єдиний такий музей у зоопарках України — Музей історії зоопарку. Перед входом стоїть скульптура — Мауглі, що біжить, і чорна пантера Багіра. Вона стала нашою емблемою, символом єднання людини і природи. Взимку минулого року ми урочисто підняли прапор зоопарку, що підтверджує нашу впевненість у майбутньому.

Звісно ж, зоопарк у різні роки знав різні часи, у тому числі не лише піднесення, а й спади, не лише успіхи, а й невдачі. Та його, за переконанням Володимира Топчія, завжди берегла любов, любов до тварин. Лише вона допомагала, коли Володимир із дружиною виходжували вдома рідкісну далекосхідну куницю, яку треба було годувати кожні 2 години, у тому числі й уночі, а вона лише через місяць розплющила оченята. Лише любов’ю до братів наших менших можна пояснити животіння персоналу на вбогу зарплату (середня — 165 грн.), прагнення цього явно некомерційного закладу не лише боротися за стерпне життя своїх підопічних у рамках комунального фінансування, а й намагатися заробляти гроші самим. А майже безнадійні спроби знайти спонсорів? Спасибі, що інколи поодинокі КСП, розщедрившись, кинуть хто сіна, хто трохи зеленої маси. І ось нещодавно народний депутат Кузьмук пообіцяв допомогти «пробити» питання, щоб Миколаївському зоопарку надали статус національного.

Ви ніколи не замислювалися над тим, чому наші вітчизняні зоопарки так разюче відрізняються один від одного? Адже, по суті, кожен із них — ніби дволикий Янус. З одного боку — це милі звірятка в клітках, якими милуються відвідувачі, особливо малята. А з другого — нестача коштів на їх утримання, проблеми з годівлею, хворобами, кормами, інші побутові негаразди. Який із двох боків виявиться важливішим? Від чого або від кого це залежить? Чому одні зоопарки, хоч і не без труднощів, але навчилися виживати, а інші ледве животіють? Вважаю, причина в особистостях. У тих-таки «зоологіках» по житті. Різних людей — Леонтовича, Нічікова, того ж таки нинішнього директора зоопарку Топчія, безліч інших, які залишилися «за кадром» і самовіддано люблять тваринний світ, щедро даруючи свою любов оточуючим, може, хтось назве диваками. Та вони не диваки, вони справжні «зоологіки». Це про них і про схожих на них сказав Берестов:

«Пусть будущие поколенья

Не скажут с болью сожаленья:

Жил-был смешной пушной зверек,

А мир его не уберег».