Повернення «жовтого диявола» на Срібну Землю?

Після року простою внаслідок фактичного банкрутства Мужіївський золоторудник (Берегівський район Закарпатської області) має шанс на друге життя. Здається, знайшовся інвестор, готовий вкласти великі гроші у проект, на який покладалося чимало сподівань, але який зрештою приніс набагато більше розчарувань. Недарма перспектива реанімації великого промислового підприємства не викликає у місцевих жителів радощів. Чому? Спробуємо розібратися.

Як гора народила золоту мишу

Історія українського (точніше, закарпатського) золота доволі давня. Вона почалася ще в XVII столітті, коли турки, які окупували край разом з Угорщиною, до якої він тоді належав, примусили працювати на копальнях Мужіївської гори полонених слов’ян. (Фахівці-геологи згодом дивувалися професійності їхніх турецьких «колег» — ті примушували рити штольні не абиде, а прямо по золотих жилах. До початку промислового видобування руди в горі зберігалися рештки турецьких виробіток, зрідка знаходили навіть тогочасний рудокопний інвентар.) Пізніше ані австро-угорська, ані чеська, ані хортистська угорська влада не зацікавилася закарпатським золотом — настільки вдало турки зняли всі золоті «вершки». За радянської влади родовище про всяк випадок вивчала Закарпатська геологорозвідувальна експедиція, було споруджено кілька розвідувальних шахт і штолень. Однак про його промислове освоєння тоді не йшлося.

Влада ж незалежної України ідею стати золотодобувною державою сприйняла з ентузіазмом. Його посилювали дані геологічної розвідки, за якими запаси Мужіївського поліметалевого родовища були оцінені в 50 тонн золота, 800 тонн срібла, 400 тисяч тонн свинцю і 800 тисяч тонн цинку. Тобто, крім золота, родовище нашпиговане й цінними кольоровими металами, але магія слова «золото» відігравала для керівників різних рівнів таки головну роль. Не випадково перший президент України Леонід Кравчук на економічному форумі у Швейцарії в 1992 році заявив, що зробить ввірену йому державу лідером з добування золота в Європі, яка добуватиме по чотири-п’ять тонн жовтого металу на рік. (В усій Європі золота добувають близько 15 тонн на рік, тим часом у Росії — понад 1000 тонн.) Леонідові Макаровичу, щоправда, золотом зайнятися не судилося, бо втілювати його задуми заходилися лише в 1996 році, коли Кабінет міністрів ухвалив програму «Золото України». На перших порах сподівалися залучити іноземних інвесторів, які виявляли інтерес до закарпатського золота. Зокрема, мужіївським золотом усерйоз цікавились австралійці з компанії RGC, довго вивчали потенціал родовища, проте відмовилися від інвестування, за однією з версій, не отримавши згоди української влади на право мати контрольний пакет акцій. Були й інші потенціальні інвестори, але зрештою обійшлися власними силами, і в 1998 році Мужіївський золотополіметалевий рудник було здано в експлуатацію.

Але мало видобувати руду — з неї ще треба вилучити золото. Перебравши різні варіанти (наприклад, був і такий — возити руду на Придніпровський хімічний завод, що в Дніпродзержинську), зупинилися на необхідності мати власну збагачувальну фабрику. Її збудували 1999 року з готових модулів фактично на голому місці, в 12 кілометрах від села Мужієвого, за сусіднім селом Квасовим. Про суть роботи фабрики йтиметься нижче.

За браком місця опустимо кількарічну історію роботи комбінату (рудника і фабрики), з усіма нюансами в його реорганізаціях, економічними проблемами, що виникали регулярно внаслідок різних причин. Звернімося до факту — попри заявлені Кравчуком чотири-п’ять тонн золота на рік, реально рудник видав «на-гора» такі обсяги: 2000 рік — 136 кг, 2001 — 76 кг, 2002 — 16 (шістнадцять!), 2003 — 61 кг, 2004 — 161 кг, 2005 — 182 кг. Тобто за весь період експлуатації не добули й однієї тонни жовтого металу. Гора народила мишу, хай і золоту... Аби не звинуватили мене в непрофесійності, наведу слова Володимира Гоблика, який у 2005 році під час свого перебування на посаді заступника голови Закарпатської ОДА заявив, що, мовляв, рішення про добування золота на Мужіївському родовищі було мотивоване політичними причинами, а не економічною доцільністю. Пан Гоблик, певно, знав, що говорив — свого часу він сам керував цим підприємством. Визначити, у скільки обійшлася державі амбітна ідея стати першою в Європі з добування золота, наразі складно. Чи варта була шкурка вичинки і чому вона не стала золотим руном — питання непросте. У відкритих джерелах фігурують різні цифри, часом протилежні. Таким чином, резюмуємо — робіт на родовищі не ведуть уже понад рік. Хто на цьому проекті заробив (а в Україні завжди хтось заробляє навіть на найзбитковіших проектах) — завдання, певне, не газети, а більш компетентних органів. Ми ж можемо з упевненістю сказати, хто на ньому втратив.

Металевий смак «золотого хвоста»

Наприкінці 2007 року в закарпатських ЗМІ почали з’являтися новини про те, що маловідоме ТОВ «Світ» отримало від Закарпатської обласної ради дозвіл на геологічну розвідку родовищ у Мужієвому, інших селах Берегівського району і навіть у межах самого Берегового. Нібито саме «Світ» бажає стати інвестором і вкласти чималі кошти у практично збанкрутіле підприємство. Місцевим жителям ця новина, м’яко кажучи, не сподобалася. Відтак наприкінці листопада громада села Мужієвого, очолювана сільським головою Василем Фіцаєм, організувала опитування селян щодо надання дозволу ТОВ «Світ» на геологічну розвідку Квасівського та Берегівського поліметалічних родовищ (ці родовища розташовані на території Мужієвого). За словами Фіцая, майже 700 із 800 опитаних жителів Мужієвого висловилися проти надання такого дозволу. Далі свій протест висловила міська рада Берегового, яка також не дала згоди на розвідку на своїх землях. Мало того, на одній із сесій міськради було схвалено пропозицію звернутися до суду з клопотанням скасувати рішення сесії обласної ради щодо надання дозволу на вивчення та розвідку Берегівського родовища та призупинити дію цього рішення до винесення остаточного судового вердикту.

Чому ж жителі району (не можна казати, що всі, але переважна більшість — точно) так болісно сприймають нібито радісну новину? Адже на території району може знову запрацювати велике промислове підприємство, яке цілий рік простоює. Саме цей факт і не радує. Закарпатські журналісти, громадськість, фахівці давно б’ють на сполох. Адже з моменту пуску золоторудника село Мужієве опинилося в центрі екологічної небезпеки. Ще у 2006 році на сесії Берегівської районної ради головний еколог району Юрій Бандурович навів приголомшливі дані лабораторних експертиз води у криницях цього села: питна вода перенасичена важкими металами, що серйозно загрожує здоров’ю людей, які її споживають. Зокрема, згідно з аналізами, вміст свинцю у ній перевищує норму в 23 рази, кадмію — у вісім, у кілька разів вищий за допустимі норми вміст марганцю, заліза, цинку тощо. Виною всьому — відвали пустої породи, які утворилися внаслідок багаторічної діяльності Мужіївського золоторудника. Якщо точніше, то перші відвали з’явилися ще в 1962 році, коли поблизу Мужієвого почалася розробка поліметалічних руд. А наприкінці 90-х, після запуску рудника та збагачувальної фабрики поблизу села Квасового, рахунок пустій породі пішов на тисячі тонн. Нині обсяг відвалів гірських порід оцінюється приблизно в 150 тисяч тонн. І хоч звуться вони пустими, але містять чимало важких металів. Так, проби показали, що у воді, яка витікає з-під цих відвалів, вміст кадмію перевищує норму у 14000 (!) разів, а є ще свинець, марганець, мідь тощо. «Металева» вода потрапляє в колодязі жителів Мужієвого, а потім — у канал Верке, а звідти й в річку Латорицю. (Пізніше Ю.Бандурович навів і дані дослідження колодязної води у п’яти пунктах міста Берегового — вода там так само «зашкалювала» за показниками важких металів.)

Окрім відвалів, є й інша проблема — «хвости». На збагачувальній фабриці поблизу села Квасового золото вимивали з породи гравітаційним методом. Після цього пульпу (рідина з води та руди) звозили в колишній перлітовий кар’єр. Його обнесли дамбою і створили хвостосховище — озеро, заповнене кількома сотнями тисяч тонн коричневої багнюки. З одного боку, це справжнє «золоте озеро», бо в ньому залишається до половини того золота й срібла, що було в руді (гравітаційна технологія не дає змоги добувати з породи більше). З іншого боку — це вмістилище тих-таки важких металів, які потрапляють у воду й ґрунт. Крім того, важко спрогнозувати долю цього «озера». Якщо дамба не витримає, сотні тисяч тонн багнюки поповзуть униз...

Коли наприкінці 90-х запускали рудник і збагачувальну фабрику, місцевим жителям обіцяли збудувати об’їзну дорогу, водопровід, надати інші блага. Проте аж до вимушеної зупинки рудника десятки вантажівок із рудою щоденно йшли через Мужієве, добиваючи сільську дорогу й полишаючи за собою хмари пилюки. Чистої води селяни так і не дочекалися, натомість своя за цей час стала отруйною. Не сталося лише найгіршого — у регіон так і не прийшла технологія збагачення руди з допомогою ціанідів. Але в місцевих жителів немає гарантії, що небезпека їм не загрожує стати другим Байа Маре. (Нагадаємо: у 2000 році на цьому румунському золотодобувному підприємстві сталася найпотужніша екологічна катастрофа в Європі останніх часів; у результаті прориву дамби хвостосховища в Тису і Дунай потрапило близько 100 тисяч тонн відходів зі значним умістом ціанідів і важких металів. Тоді в річках загинуло понад 1200 тонн риби, для 2,5 млн. людей було забруднено джерело питної води.) Бо, як можна дізнатися з преси, у мужіївське родовище іноземні інвестори готові вкласти до 100 мільйонів доларів (це значно більше, ніж витратила Україна на свій «золотий проект» за весь час). Зрозуміло, що капіталісти не були б капіталістами, якби не мали наміру повернути ці гроші вони швидко і з доброю віддачею. До речі, хто вони, ці капіталісти, у випадку з Мужіївським золотом, до пуття ніхто не знає. За словами головного еколога Юрія Бандуровича, за «Світом» стоїть така собі Європейська мінеральна корпорація. Ця компанія, попри «європейську» назву, зайнята — як можна дізнатися з Інтернету (власне, з сайта самої компанії www.europeanminerals.com, бо російськомовний сегмент Інтернету практично нічого не видає), в основному потужним проектом на Варваринському золотоносному родовищі (Північний Казахстан).

Можна припустити, що потенційний інвестор збирається отримати чималі прибутки двома шляхами. По-перше, новий господар має переконати українську владу різних рівнів у тому, що ціанідна технологія є безпечною, і застосувати її. Видобуток золота з руди тоді підвищиться до майже 100% замість нинішніх 50%. Крім золота, великі надії покладають на значні запаси срібла, свинцю та інших металів, які містяться в руді. А чи вкладатимуть значні кошти в екологічну безпеку підприємства? Дуже сумнівно, бо це зменшить прибутковість. До того ж стопроцентної гарантії, що ніяких аварій при застосуванні ціанідів не станеться, ніхто не дасть. На золотодобувних підприємствах Румунії, Росії, Китаю аварії трапляються періодично. На жаль, ми в цьому розумінні (ставлення до жорстких норм безпеки) не кращі. Прикладів цього чимало, згадаймо бодай минулий рік — від аварії «фосфорного» потяга на Львівщині до низки вибухів на шахтах Донбасу. По-друге, скоріш за все, інвестор відмовиться від закритого методу видобування руди на Мужіївській горі. Коли запускали цей об’єкт, то пошкодували красиву гору із десятками гектарів лісу. Почали рити численні штольні, які з’єднували між собою, проходки кріпили арматурою, деревом і бетоном, пустоти заповнювали сумішшю породи й цементу. Всі ці роботи обходилися дуже дорого, важкими тягарем лягали на собівартість добутого золота. Чи не захоче інвестор піти простішим і дешевшим шляхом — просто зрити гору екскаваторами, аби нашвидкуруч вилучити з породи все цінне, продати добуті дорогоцінні та кольорові метали і податися геть, залишивши Берегівщину з «місячним пейзажем» замість Мужіївської гори та купою екологічних проблем?

І головне — чи потрібне взагалі перенаселеному Закарпаттю (яке здавна називали Срібною Землею) таке шкідливе підприємство? Історія свідчить, що добування золота ще жодної країни не ощасливило. Як перспектива мати в колись благодатному (а нині доволі проблемному в екологічному плані регіоні) об’єкт гірничої промисловості узгоджується планами розвитку тут туризму і рекреації? Зрештою, як добування золота та кольорових металів вписується в ухвалену Закарпатською обласною радою концепцію сталого розвитку? На ці запитання суспільство має дати чіткі відповіді...