Лабіринти осінніх туманів

Ви створили світ, у якому лише шукаєте, як би надійніше від нього заховатися. А хіба це може бути метою народження людини?

Так говорив вуйко Дезьо

Осінні тумани — це особлива механіка. Я стою біля озера й намагаюся розпізнати обриси протилежного берега. У молочній картині, яку доправляє мені туман, годі щось угадати. Але я знаю, що на тому березі в очереті зачаїлися рибалки, біля пірсу станції катамаранів на лавочці сидить якась парочка (хоча дошки й вологі від конденсату), за старезним садом на горбі стоїть церква, а алеями парку поодинокі молоді мами везуть у візочках дітей на прогулянку.

Туман бавиться зі мною. Він починає розмивати дійсне, гойдає човен часу на своїх хвилях, і я пригадую, як тут, на місці оцього озера, був невеликий ставок, а на прибережних схилах розкинувся сад станції юннатів. Вони дісталися станції у спадок від підсобного господарства психіатричної лікарні, а це часи вже сивої давнини. Пригадую, як колись давно, ще в середині минулого століття, до цього ставка одного разу в ясний сонячний день нас із дитячого садочка привели виховательки на екскурсію. На все життя я запам'ятав на протилежному березі тонку піщану косу під кущами, бо ми сприйняли її за крокодила. А саме тоді вдома я кілька ночей не спав, бо нам у садочку прочитали казку Чуковського, де «крокодил Солнце в небе проглотил», і мама мене заспокоювала. Яскраве враження глибокого дитинства, яке я виразно пам’ятаю все своє життя.

Отож, цей ставок «із крокодилом» нині там — на дні озера.

Колись, у минулому столітті, Роза Ауслендер порівняла Чернівці своєї молодості з «Атлантидою, що потонула».

Зараз, в осінніх туманах, буває іноді настрій, коли вдається розпізнати вхід у ті «затонулі» Чернівці Рози Ауслендер, Пауля Целана, Петера Деманта… І тоді на стіні старого будинку в тумані раптом проступають на фресці-вивісці мокрі літери напису над вікном: Restaurant. І ти віриш у напис, хоча в будинку вже давно мешкають звичайні люди у звичайних квартирах, і він зовсім не схожий на оголошений осередок громадського харчування, бо цоколем першого поверху вже глибоко вріс у землю.

Я віднаходжу поглядом у тумані посеред озера бетонну гідротехнічну споруду зливної шахти для відведення надлишкової води під час дощів. Для мене вона, ця споруда, — своєрідний вхід до вже моєї «затонулої Атлантиди».

Цікаво о такій порі гуляти вулицями та провулками старого міста. Туман приховує знайому натуру, і ти йдеш навмання. Згодом починаєш розуміти, що сам туман веде тебе туди, де він густіший, радше ти йдеш за його нерозрізнимими язиками, які спускаються в долину, до залізниці та річечки, що ділять місто навпіл. Коротенькою вуличкою, яка вулицею була колись, а тепер є тупиком, ти впираєшся у місток над потоком. Ним проходиш до залізниці, а далі, по пам’яті, виходиш на втоптану стежку. Її ще можна розрізнити: біле на сірому виявляється напрочуд виразним. Туман тут найщільніший. Навколо тебе впроваджується фрактальний простір, у якому самовідтворюються незбагненні зорові, акустичні, смакові та запахові міражі. Навколо все сіре, тотожне, але твоя уява наповнює цей простір усеможливими образами, частина яких виявляється страхітливими, бо вони неосяжні. Звуки, запахи, шарудіння й оптичні фокуси на мить знерухомлюють тебе. Щоб здолати параліч волі, ти прислухаєшся і розпізнаєш серед усього розгардіяшу знайомі звуки далеких пристроїв та механізмів. Це визначає напрямок твого руху — люди там, а, відтак, там і відома тобі натура, де знову продуктивними стають комплекси фіксованих дій та оцінок. Профіль стежки ти ще пам’ятаєш, тому йдеш упевнено, хоча туман повністю приховав усе довкола. Нарешті, коли звуки стають виразними і ти починаєш їх виокремлювати, розумієш, що підходиш до вокзалу. Нагромадження пристроїв, механізмів, агрегатів, прихованих туманом, починає з тобою жартувати. Велетенський кіт, якого ти щойно розпізнав, виявляється тепловозом, що поволі рухається в депо. Його потужний гудок нарешті повертає тебе і все довкола до дійсності. В цю мить сонце, що десь у тебе за спиною зійшло над містом, нарешті дало про себе знати й почало шматувати і розчиняти туман. Метаморфози відбуваються миттєво. Все сіре стає блискучим: туман випадає росою на все довкілля, що виникає, як картинка у велетенському 3D-кінотеатрі, коли вимикають світло і вмикають екран. Стає прохолодно, але ще не холодно. Сонце стоїть низько, а тіні довгі, навіть від шпал, що лежать на землі. Висока вологість цієї пори стає прекрасним провідником запахів горілого вугілля, яке палять у вагонах пасажирських поїздів, що стоять далеко в депо. Цей запах такий проймистий, такий летючий, що, заплющивши очі, ти вмить можеш опинитися чи то на станції у Вижниці, чи то на вокзалі в Харкові, чи то десь на нерегульованому переїзді серед польової дороги між Жмеринкою та Козятином. Усі простори і всі часи він збирає докупи тут, на пероні в Чернівцях. І ти забуваєш про мету свого перебування саме тут. Тоді полегшене зітхання, упокорення та зачарування об’єднує тебе з усім світом, цивілізацією, яка нині теж опинилася в тумані.

Але це туман іншої природи. Він розмив людству знайомі образи, спотворив смисли і навіяв незбагненні страхи.

Глобалізація породила невідомі досі загрози і гойднула думку в бік локалізації. Складні рішення і довгі причинно-наслідкові ланцюги у плануванні перестали бути зрозумілими назагал. Якщо раніше ситуацію рятувала довіра до знань, то в умовах постправди — торжества маніпуляцій і засадничої розхристаності — виник запит на «прості» рішення. «Дурень побачив шах» — так метафорично шахісти описують аналогічну ситуацію на шахівниці. Але в цивілізації, якщо продовжувати послуговуватися шаховою термінологією, популізм, базований на втраті довіри, та локалізація, базована на незбагненності викликів глобалізації, призвели до формування окремих правил гри та наступних винятків із цих правил. На «шахівниці» світу зчиняється розгардіяш — туман. До того ж егоїзм як квінтесенція локалізації з допомогою інформатизації та глобального впровадження соціальних мереж починає там владарювати, упосліджуючи об’єктивні наукові й світоглядні засади, що були продуктивними досі, та, власне, й створили досягнення інформатизації і просто звичні всім побутові вигоди. Виникає відоме за Гегелем «заперечення заперечення».

Якось, коли аналізував ці прояви, мені вдалося, сформулювати для сучасності своєрідний «Залізний закон обивателя».

Роберт Міхельс ще 1911 року сформулював закон формування еліт, ієрархій, який називають «Залізний закон олігархії». Спостерігаючи поведінку учасників різних соціальних мереж і груп у них, я сформулював для себе схожий «Залізний закон обивателя»: «З якою б метою не створювалася відкрита група, згодом у ній неминуче формується обивательське ядро, яке характеризують низька освіченість і висока самовпевненість учасників, що виражається у крайній категоричності. Це люди, позбавлені суспільного світогляду, зосереджені на власних егоїстичних інтересах, які часом підносяться до абсолюту». Так створюється живильне середовище для виникнення і поширення різноманітних фейків, маніпуляцій, популістських теорій та антинаукових концепцій, так виникає й розповсюджується простір негативної етики та нігілізму.

Егоїзм, підкріплений невіглаством і забезпечений синергією соціальних комунікацій, став панівною, до того ж войовничою, як і будь-яке невігластво, доктриною сучасності. Відтак, Інтернет, що задумувався в університетах як потужний інструмент обміну та поширення знань, стає середовищем концентрації, поширення та самовідтворення мракобісся, інстинктів, примітивних рефлексій і конспірологічних інтоксикацій.

Цивілізація пустилася берега. Людина починає вгадувати свою роль у вигаданій кимось грі серед «покемонів», «кальмарів» тощо, замість розпізнавати і наповнювати своє призначення у величній подарованій грі під назвою Життя.

Постає питання: як вийти з цього простору негативної етики, віднайти стежку, що поверне людство до кореневих кодів, виведе на засадничі принципи, які лежали в основі поступу цивілізації, а не витворить нове порочне коло вигаданих оман?

Антропологи виводять часи, які визначають як момент виникнення цивілізації людей, із тих стародавніх періодів, коли було виявлено найдавніші людські скелети з травмами та переломами, несумісними з дальшим самостійним життям таких особин. Але дослідження показували, що ті первісні люди продовжували жити й після отриманих травм, бо кістки в них зросталися. Особина, якій належав такий понівечений скелет, не могла б вижити, якби про неї хтось не піклувався. Цей період антропологи і визначають як час зародження людства.

Вихід завжди є там, де був Вхід. Якщо на своєму цивілізаційному шляху ми дійшли до межі, чи не варто пригадати, звідки і як ми прийшли? Відтак, чи не є піклування тим дороговказом, який виведе людство з туману, в який воно потрапило? Чи не є взаємодопомога та альтруїзм, що стали еволюційними механізмами виникнення людства, тими чеснотами, які дадуть змогу вийти з цивілізаційних манівців, створених егоїзмом та меркантильною доцільністю? Мабуть, не варто з туманів колективної свідомості діставати страхіття «Кальмарів» і гратися з ними. Егоїстична вигадка, хоч би якою витонченою вона була, залишатиме нас у тумані.

Ми всі стоїмо на стежці. І перед нами питання, в якому напрямку зробити наступний крок.

Я крізь туман повертаюся парком від озера додому, виходжу на місток і пригадую, як цими днями вирішив узяти Олю на кпини. На розвилці стежок я запитав її, якою з них будемо йти. Відповідь я вже знав заздалегідь, бо хитро сформулював запитання: до греблі чи до черепах? Я був упевнений, що вона згадає про черепах, як це траплялося щоразу впродовж літа. Ось тоді я їй і зауважу, що після Воздвиження черепахи поховалися. Так і було. Але не так сталося, як гадалося, бо на моє зауваження Оля миттєво відповіла: «Ну то й що. Це ми черепах не бачимо, зате вони бачать нас».

Нічого не вигадуйте. Живіть напрочуд. Правда не у вигаданому людьми, а у подарованому людям.