Київ — місто урбаністичної кризи

Вадим БЕРЕЗОВСЬКИЙ, доктор медичних наук, професор

Олександр СЕРГІЄНКО, кандидат фізико-математичних наук, директор аналітико-дослідницького центру «Інститут міста»

Загальновідомий факт, що всі тварини у природному середовищі мають власний життєвий простір, і не лише тому, що він необхідний їм для прохарчування, — на «своїй» території вони відчувають, скажемо так, психологічний комфорт (поява чужака викликає у них стрес). Американська дослідниця Д.Фоссі довела, що звуження ареалу проживання гірських горил однозначно призводить як до зменшення чисельності мавпячої сім’ї, так і до її старіння — в ній меншає молодих особин.

Здавалося б, людина в місті має все необхідне для життя — впорядковане житло, вдосталь їжі, можливість задовольняти свої природні й інтелектуальні потреби. На перший погляд, таке поняття, як життєвий простір, не є настільки визначальним, як для решти ссавців. Проте наявність 95% спільних з іншими хребцевими генів (а з горилами — 97%!) рано чи пізно заявляє про себе, і так чи інакше виявляються негативні наслідки проживання в міському, штучному середовищі.

Один із таких проявів чітко простежується, коли порівнювати тривалість життя людини в місті і в селі. Виявляється, людина в селі, попри відсутність звичного для городянина комфорту в побуті, низький рівень медичного обслуговування, живе набагато довше, ніж у місті. За даними статистики на 1 січня 2005 р., у сільській місцевості мешкало 42,3% старих людей вікової групи від 70 до 75 років, 41,8% — у віці від 75 до 80 років і 44,4% — 80 років і старші. Ці показники значно перевищують як частку сільських жителів у загальній чисельності населення — 32,3%, так і частку сільських жителів післяпенсійного віку — 27,7%.

Більше того, українці інтуїтивно розуміють: сільський спосіб життя — здоровіший, і, щойно з’являється можливість, перебираються жити за місто. Щоб довести це, наведемо такі дані. Частка селян у загальній кількості померлих (із 1990 року) становить близько 40%, тобто істотно перевищує частку сільського населення — 32%. Здавалося б, таке співвідношення неминуче мало призвести до вимирання села, проте цього не стається — відсоток сільського населення всі ці роки залишається сталим. Це означає, що в країні постійно наявний другий внутрішній міграційний потік — не лише молодь залишає села (перший потік), а й після досягнення пенсійного віку люди повертаються в село.

Інший негативний прояв впливу міського середовища бачимо, вивчаючи природний рух населення — народжуваність і смертність. Одним із інтегральних показників, які характеризують соціальні, економічні, екологічні та інші умови життя, є коефіцієнт природного приросту (КПП). Він визначається як різниця між коефіцієнтами народжуваності та смертності (кількість народжень і смертей на 1000 чоловік населення). 1990 року цей коефіцієнт в Україні дорівнював 0,5, при цьому 13 областей (разом із Києвом) мали КПП зі знаком «плюс». 2004 року він мав від’ємне значення (—7,0) у цілому по країні й від’ємне в усіх областях, крім Закарпатської (близький до нуля). Найбільш благополучний стан у західних, найменш урбанізованих областях, де цей коефіцієнт перебуває в межах від 0,0 до (— 4,5): це Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька (до них прилягає й Волинська). У цих областях, за винятком Львівської, більше половини (!) населення живе в селі (у цілому по Україні цей показник становить близько 32%).

Найсильніше згубний вплив міського середовища позначається на здоров’ї вагітних і немовлят. Що бачимо, вивчаючи показники дитячої смертності. Якщо порівняти ці показники з часткою міського населення в областях України й Автономної Республіки Крим, то помітимо пряму залежність: чим більша частина населення живе в містах, тим вища дитяча смертність. Остання величина характеризується двома показниками: смертністю в перинатальний період (від 28 тижнів вагітності, включно з пологами й першими семи днями після народження, або 168 годинами) і смертністю дітей у віці до року.

У перинатальний період плід цілком сформований, і навіть у разі передчасних пологів на світ може з’явитися повноцінна дитина. Цей показник характеризує передусім стан здоров’я матері та вплив на неї навколишнього природного й соціального середовища. Другий показник — смертність у віці від 7 днів до 1 року — характеризує стан здоров’я дитини та вплив навколишнього середовища на неї саму.

Із мал.1 видно: чим більше людей (області, регіону) живе в містах, тим вищий рівень дитячої смертності. Причому найкритичніший стан справ у дуже урбанізованих областях — Донецькій, Луганській, Дніпропетровській та Запорізькій. У Донецькій, приміром, фіксуються як максимальна по Україні частка міського населення — 90,3%, так і максимальні показники дитячої смертності.

Якщо врахувати величезну кількість абортів — 677 на 1000 живонароджених — стане зрозуміло: українці не перестали «кохатися» — вони перестали народжувати. Але «кохаються» вони вкрай невміло, коли жінки змушені піддавати себе такі небезпечній для здоров’я операції, як аборт. Очевидно, у нашій суспільній свідомості втрачено моральні, психологічні і, хоч як це парадоксально, економічні цінності сім’ї з кількома дітьми. З іншого боку, зрозуміло, що український народ має значний резерв для того, аби зупинити власне вимирання.

Зводити причини зниження народжуваності до кризового стану економіки, як це роблять більшість дослідників, на нашу думку, вкрай примітивно — в економічно набагато благополучніших країнах Європи відбувається той-таки процес зменшення народжуваності. У попередніх дослідженнях одного з авторів, до речі, було показано, що після демографічних криз минулого століття — Голодомору та Другої світової війни — рівень народжуваності в Україні поновлювався за чотири-п’ять років після піка кризи, а то ж були страшніші лихоліття. Доти, доки українська еліта й уряд залишатимуться сторонніми спостерігачами й не вестимуть активної демографічної та соціальної політики, населення України неминуче скорочуватиметься.

Негативний вплив високої щільності проживання в містах наочно виявляється, коли аналізувати захворюваність на рак, і особливо — на туберкульоз. На мал.2 видно, як крива цього захворювання практично повторює криву, котра показує відсоток міського населення в областях. Можна без перебільшення сказати, що рак і туберкульоз — хвороби міста.

Хоч як це сумно, висловлену тезу підтверджують дані по Херсонській області. Такий високий відсоток захворюваності на туберкульоз у слабоурбанізованій Херсонщині пояснюється тим, що там розміщуються дві великі виправні колонії, де, певна річ, дуже висока щільність проживання в’язнів. Те ж саме підтверджують дослідження професора Юрія Фещенка — захворюваність на туберкульоз у військових частинах у 60 разів (!) вища, ніж у середньому в популяції.

Є чинник, який на прикладі Херсонщини виявляє ще серйозніші симптоми для України в цілому. Річ у тім, що діагностика туберкульозу в цій області перебуває на дуже високому рівні — у тублікарні Голо-Пристанського району працюють два висококваліфіковані фтизіатри, кандидати наук А.Калабуха і В.Калабуха. За їхніми даними, показники захворюваності в області більш ніж удвічі вищі, ніж у середньому по Україні: 167 випадків (проти 81) на 100 тис. населення, що, природно, не може пояснюватися навіть наявністю на території області двох виправних колоній.

Звідси випливає дуже тривожний висновок — статистичні дані щодо захворюваності на туберкульоз не відповідають реальному стану справ. Через слабкий рівень діагностики приблизно половина випадків захворювань не виявляється. За нашими оцінками, насправді в Україні щорічно захворюють на туберкульоз від 70 до 78 тис. осіб (а не близько 35 тис.).

Зважаючи на це, дозволимо собі зауважити, що увага, яка приділяється засобами масової інформації ВІЛ-інфекції (близько 12 тис. захворювань щорічно), видається вочевидь перебільшеною: порівняно з туберкульозом захворюваність на ВІЛ/СНІД у шість разів нижча! Те саме — щодо причин смертності. Так, 2004 року найчастіше в Україні помирали від хвороб системи кровообігу — 62,2% (від ішемічної хвороби — 39,6%), тоді як смертність від СНІДу — 0,3%. Таким чином, суспільство загалом дезорієнтоване щодо найбільших небезпек для здоров’я людини. Мимоволі закрадається підозра — чи не стирчать із рекламних кишень ЗМІ вуха компаній — виробників контрацептивів?

Поряд із високою дитячою смертністю, скороченою тривалістю життя, частішою захворюваністю на рак і туберкульоз у регіонах із високою часткою міського населення існує і така небезпека, як високий рівень криміногенної обстановки. За кількістю кримінальних злочинів перше, друге і третє місце посідають відповідно Донецька, Дніпропетровська і Харківська області, які мають не лише найбільші показники за чисельністю населення, але й максимальні процентні показники міського населення. Однак повернімося до урбаністичних проблем столиці України. Так, незважаючи на те, що коефіцієнт природного приросту населення в Києві ( — 0,9) кращий порівняно з іншими областями, це благополуччя оманливе. Лише завдяки високому зовнішньому припливу здорового населення — 11 осіб щорічно (на кожну тисячу жителів столиці) забезпечується приріст населення Києва. Інакше місто вимирало б, незважаючи на високий рівень життя.

На жаль, у запалі популізму і за цілковитого підпорядкування міської влади бізнес-інтересам будівельних і супутніх компаній батьки міста абсолютно не усвідомлюють катастрофічних наслідків процесів урбанізації. Не обмежена ніякими правилами ущільнювальна забудова призводить до збільшення щільності населення, що саме по собі, як ми проілюстрували вище, згубно для людини.

Київ, здавна відомий унікальними природними умовами, які не мають аналогів у жодній із великих столиць світу, мав те, що наближувало його спосіб життя до сільського — великі садово-паркові зони навколо водойм. Сьогодні це здається смішним, але градоначальники у XIX столітті боролися з засиллям... свиней на міських вулицях, у середині ХХ століття на околицях міста всюди тримали курей, а наприкінці століття ще можна було побачити кіз, які паслися де-небудь у Сирецькому лісі. Навала «вавилонських» будівельників призвела до знищення як цілих природних комплексів, так і маленьких зелених острівців. Це спричиняє необоротні наслідки для здоров’я киян. Достатньо сказати, що в Києві ще у 2004 році було викинуто в атмосферу більше вихлопних газів, ніж у будь-якій (за винятком Донецької) із областей країни. Переважна частина вихлопів припадає на центральну частину столиці, де гранично припустимі дози шкідливих речовин перевищуються у п’ять-десять разів. Чи варто після цього дивуватися зростанню кількості ракових і легеневих захворювань? Адже саме тут селяться заможні «новоукраїнці», розташовані елітні школи, престижні вузи, міністерства і відомства, живуть, так би мовити, вершки суспільства.

Для порівняння. У Нью-Йорку ще в XIX столітті мерія віддала в центральній частині міста величезну територію під... парк. Нині знаменитий «Сентрал парк» займає площу 340 га. У ньому живе 200 видів птахів. Зауважте, міській владі й на думку не спадає «виділити» цю найдорожчу у світі і найпрестижнішу землю під забудову.

На громадських слуханнях улітку 2005 року в столичній міськадміністрації було названо 26 природних комплексів — лісів, парків, гір, островів, озер, яким загрожує забудова. Чи знають добродії Омельченко, Черновецький і Ко, що, наприклад, Синє озеро на Виноградарі хлюпалося у своїх берегах, коли на Землі ще жили динозаври А сьогодні його «душать» гаражі...

Хоч як це парадоксально, але будівельна лихоманка аж ніяк не поліпшує умови життя киян, зокрема житлові. За даними за 11 місяців 2005 року (інших у нас немає), із 850 тис. кв. м побудованого житла тим, хто десятиліттями стоїть у квартирній черзі, припало... 26,8 тис. кв. м (3,2%). При цьому левова частка квадратних метрів дісталася пільговикам, а простим черговикам — 377 кв. м, або 0,04%(!). Якщо черга просуватиметься такими темпами, то останні черговики одержать квартири через... 200 років.

Місто стає дедалі менш придатним для життя як в екологічному, так і в соціальному контексті. Подальший перебіг подій легко прогнозується, — таке вже було в інших містах світу, — після усвідомлення небезпек для здоров’я людей від проживання в місті розпочнеться поступовий, але наростаючий процес утечі населення в приміські зони. У геометричній прогресії зростуть транспортні проблеми на дорогах навколо столиці; старі, розташовані ближче до центру, масиви Києва перетворяться на нетрі, своєрідні гетто, де селитимуться мігранти з усіма спричиненими цим соціальними і криміногенними наслідками.

Оптимізму додає одне: події останніх років засвідчили, що українське суспільство, і насамперед київська «громада», рухаються у своєму соціально-політичному розвитку набагато швидше, ніж це відбувалося в країнах зародження і розвитку демократії. Можливо, громадяни Києва не дадуть загнати себе в тунель, з якого потім довго доведеться шукати вихід?