Кінбурнська криза

Світова спільнота дуже добре розуміє важливість заповідних територій і за рівнем розвитку заповідної справи оцінює розвиток країни в цілому. Яких же успіхів ми досягнули в цій царині за роки незалежності України?

В принципі, непоганих. За цей період в державі повністю або частково вилучено з господарського користування під заповідні об’єкти майже мільйон гектарів земель. Придивімося ж уважніше до розвитку заповідної мережі, а точніше (за браком газетної площі) до розвитку однієї з вітчизняних перлин національної гордості — Кінбурнської коси.

Кінбурнська коса у 1992 році за рішенням Миколаївської облради отримала статус регіонально-ландшафтного парку (РЛП). Заповідний об’єкт площею близько 18000 га розташувався на південь від міста Очакова і займає західну частину Кінбурнського півострова, який омивається з півночі Дніпровським лиманом, із заходу — Чорним морем, з півдня — Ягорлицькою затокою.

Кінбурнська коса — унікальний природний комплекс нижньодніпровських пісків, що складається з мозаїки піщаних степів, сагових гайків, різноманітних водно-болотних угруповань. В складі місцевої флори є значна кількість ендемічних, рідкісних і зникаючих видів рослин, що перебувають під охороною. На території парку — понад 60 видів тварин, занесених до Червоної книги України.

Район заповідного об’єкта є природним міграційним шляхом багатьох видів птахів, місцем їхньої концентрації, зимівлі, гніздування. А прилеглі акваторії поки що зберігають досить високу рибопродуктивність. Просторі мілководдя є місцем нагулу прохідних (осетрові, оселедцеві) і напівпрохідних видів риб, їхнім природним середовищем нересту.

В екологічному відношенні регіональний ландшафтний парк Кінбурнська коса — один з найскладніших заповідних регіонів України. Локалізація різноманітних, як правило, не сумісних видів господарської діяльності (туристичної, сільськогосподарської, рекреаційної тощо) в межах дуже вразливої і вузької прибережної смуги, нехтування елементарними екологічними нормами господарювання призвели до сумних наслідків і зумовили сучасну (без перебільшення) критичну екологічну ситуацію.

Територія парку має статус особливо цінних земель. Не зважаючи на це, на сьогоднішній день місцева сільська рада та миколаївські обласні землевпорядні служби здійснюють відведення земельних ділянок в межах РЛП з порушенням вимог ст. 150, 151 Земельного кодексу України, зокрема без погодження з Верховною Радою.

Відведення земель потягнуло за собою їхню хаотичну забудову. А що таке хаотична забудова в умовах бездоріжжя? На Кінбурні немає доріг з твердим покриттям, в основному переважають польові, піщані дороги. Зі слів голови Миколаївської філії Національного екологічного центру України пана Деркача: «Навала неконтрольованого транспорту, який везе матеріли для забудови садиб, призвела до руйнування ділянок цілинного степу, а також до загибелі багатьох рідкісних видів рослин і тварин».

Коли людина заносить в будь-яку екосистему сторонні біологічні види, то вони, як правило, займають екологічні ніші, які раніше належали іншим. Іноді чужинці приносять з собою хвороби, проти яких у місцевої флори нема імунітету, або настільки змінюють екосистему, що повністю витісняють старожилів. Разом із тим з’являються непередбачувані проблеми. Яскравим прикладом цього є штучне засадження Кінбурнської коси сосною. Виходячи з того, що існуючі нині на півострові гайки є рештками Геродотової Гілеї, де, за даними певних аналізів, існували соснові насадження, вчені-лісоводи довго і вперто розробляли методи заліснення сипучих пісків.

У 50-х роках XX ст., завдяки науково обґрунтованим технологіям, масштабні лісонасадження на аренах дніпровського пониззя, і на Кінбурні, зокрема, прижилися. Зараз вони займають 5 тис. 800 га площі парку. На жаль, монополія сосни на великих ділянках заподіяла значної шкоди природному комплексу, біорізноманіттю, зникаючим видам рослин та тварин.

Важливо відзначити, що в Україні існують відповідні органи, яким належить стежити за станом лісових насаджень та розширенням їхніх площ. Але, на жаль, немає жодної державної служби, яка б відповідала за трав’янисті степові екосистеми й сприяла їх відновленню.

Екологічну кризу РЛП посилює також відсутність централізованого водопостачання та проблема утилізації відходів. Побутові стоки проходять лише механічне очищення, а то й взагалі просто скидаються в заповідні акваторії. Особливо грішать цим туристичні бази. Окрім того у безпосередньому оточенні заповідного парку чимало екологічно небезпечних об’єктів. Це і занедбані риборозвідні ставки на узбережжі, і покинутий мідійно-устричний комбінат, і судна-мішені в акваторіїх Ягорлицької затоки (спадок військового полігону).

Є ще одна не менш важлива проблема. В умовах значної криміналізації суспільства надзвичайно складно попередити браконьєрство та несанкціонований рибний промисел. Не можна залишити поза увагою і деградацію прилеглих водоймищ та занепад рибальства. Останніми роками найсиніше у світі Чорне море стає зовсім не синім, а зеленим, жовтуватим і навіть коричневим. Експерти вважають, що головною причиною деградації моря є його евтрофікація (від лат. «цвітіння» води) — перенасичення води органічними речовинами, головним чином сполуками азоту і фосфору. Загальні біологічні втрати за останнє двадцятиріччя оцінюється в 60 млн. тон, в тому числі 5 млн. тонн риби. Екологічна криза Чорного моря змушує кінбурян шукати інші способи існування: оренда та розпаювання земель в межах РЛП, розведення рогатої худоби з випасом її на цілинних ділянках степу. Не гребують мешканці коси й браконьєрством.

Проте перелік проблем Кінбурнської коси — не метод їхнього вирішення. Для цього принаймі необхідно нормалізувати екологічну ситуацію в межах великого Азово-Чорноморського регіону, усунути джерела руйнівних впливів, забезпечити чітке виконання всіма без винятку природокористувачами екологічних законів та нормативів. Щоправда, готовність до цього влади і суспільства вельми сумнівна. Є усі підстави побоюватися, що всі гуманні заклики до рішучих змін так і залишаться (як це вже не раз траплялось) лише гарними словами чи черговою паперовою кампанією. А втім, згадаймо приказку індіанців племені крі: «Тільки тоді, коли буде зрубане останнє дерево, тільки тоді, коли буде отруєна остання річка, тільки тоді, коли буде спіймана остання риба, тільки тоді ти зрозумієш, що гроші не можна їсти»...