Екологічна криза і біоетика

5 червня - Всесвітній день охорони довкілля. Його було засновано Генеральною асамблеєю ООН 1972 року, і відтоді ця дата відзначається щороку, аби привернути увагу свідомої спільноти до проблем навколишнього середовища. В Україні ситуація з довкіллям особливо тривожна, якщо не сказати - катастрофічна. Глибокому системному аналізові проблем медичної демографії у контексті екологічного неблагополуччя присвячена монографія дослідників Інституту геронтології НАМН України «Екологічна криза в Україні», що недавно вийшла друком. Незважаючи на значимість і актуальність теми дослідження, тираж видання не дозволяє сподіватися, що книжку зможуть придбати всі зацікавлені фахівці. Маємо намір згодом ознайомити з нею читачів докладніше, а наразі пропонуємо невеличкий уривок, співзвучний зазначеній даті.

До нового тисячоліття цивілізація увійшла в стані кризи. Економічні, соціальні, геополітичні, військові, екологічні, демографічні та духовні чинники цієї кризи тісно переплетені. Екологічні загрози вперше постали у глобальному вимірі. Руй­нівний характер сучасної технократичної цивілізації коріниться у властивих їй вульгарно­матеріалістичних уявленнях про благополуччя, розвиток, сенс існування, у недостатньому розумінні законів розвитку біосфери. Не береться до уваги ані обмеженість ресурсів Землі, ані її цілісність, ані складність безлічі зворотних зв’язків у її екосистемі, де людство є невеликою часткою. Колізії етичного характеру виникають довкола наукового дослідження природних процесів та етичності техногенних втручань у сферах, що є надто складні через непередбачуваність результатів.

Нове бачення деонтологічних норм повинно засвоїтися незалежно від національних, соціальних, ідеологічних, конфесійних та інших відмінностей, - загроза загальновидового знищення створює необхідність загальновидової етики.

У 2000 році ООН ухвалила «Декларацію тисячоліття», а багато організацій світу підписали «Хартію Землі». «Ми повинні об’єднатися і створити нове стійке глобальне суспільство, засноване на повазі до природи, універсальних прав людини, економічній справедливості і культурі світу», - зазначається в хартії.

Було б передчасним стверджувати, що Україна взяла на себе частку глобальної відповідальності за впровадження цих документів. Сьогодні Україна викидає лише 45% від рівня парникових газів 1990 року, маючи вдосталь надлишкових квот. Ці квоти з’явилися не за рахунок підвищення енергетичної ефективності економіки та реального зменшення викидів, а внаслідок скорочення виробництва після розпаду СРСР. При цьому Україна - одна з енергетично найнеефективніших країн світу. Потенційно вона могла б забезпечувати до 14% своїх потреб в енергії за рахунок відновлюваних джерел. На сьогодні цей показник становить менше 1%.

Україна не бажає обтяжувати себе зобов’язаннями зі скорочення викидів і зрештою буде поставлена перед необхідністю виконувати вимоги, про які великі гравці домовляться між собою. Отже, не буде готова до цього ні морально, ні інфраструктурно, ні фінансово. Україна виглядає зараз як держава без сучасної стратегії енергетичного розвитку, але з атрофованим відчуттям відповідальності і перед власними громадянами, і перед світом.

Із 18 розділів нового Подат­кового кодексу України вісім прямо пов’язані з еколого­ресурсним оподаткуванням. І громадськість повинна бути поінформована щодо цих важливих аспектів. Вони є досить неоднозначними і фіксують не тільки позитивні, а й негативні тенденції. Передусім модернізації зазнав екологічний податок (раніше - плата за забруднення навколишнього природного середовища). Змін зазнали як рівень ставок, так і база оподаткування, - вона має розширитися за рахунок податку на паливо як на продукт, використання якого спричиняє забруднення атмосферного повітря. При запровадженні цього податку вартість однієї тонни етильованого бензину у роздрібному продажу зросте на 30 - 68 грн. за тонну (залежно від вмісту сірки). Крім того, перелік забруднюючих речовин розширено за рахунок двоокису вуглецю. Таким чином, Україна запроваджує економічний механізм реалізації положень Кіотського протоколу щодо змін клімату.

Переглянуто нормативну базу платежів за розміщення відходів. В останній момент розробники проекту кодексу зробили послаблення платникам екологічного податку, вирішивши підвищувати його ставку поетапно - протягом трьох років (80% цих платежів припадає на підприємства гірничо­металургійного і хімічного комплексів та теплоенергетику).

Стосовно природно­ресурсних платежів розробники кодексу проявили непослідовність. Уста­новка на вдосконалення рентних підходів до їх встановлення залишилася нереалізованою. У країнах Європи немає таких наднизьких ставок плати за використання поверхневих і підземних вод, як в Україні.

Економічна необґрунтованість ставок особливо очевидна на прикладі платежів за користування надрами. По суті, зберігається розбалансована система нормативів, яка сформувалася в результаті спонтанних, вибіркових їх змін (починаючи з 2000 року) і не має аналогів у практиці інших країн. Не мають пояснення надвисокі ставки (до 15,5 грн./тонна) для одних видів сировини (вапняк, крейда тощо) і низькі (2,15 - 4,43 грн./тонна) - для інших (залізні та титанові руди, бентонітові глини). Така нормативна база не забезпечує збільшення надходжень до державного бюджету, а в умовах відірваності переважної частини ставок від вартісних показників мінеральної сировини втрати лише зростатимуть. Таким чином, пропозиції щодо підвищення ресурсних платежів виявилися заблокованими, для природокористувачів збережено пільговий режим. А скасування збору за геологорозвідувальні роботи (при збереженні старої нормативної бази платежів за користування надрами) виглядає як пряма преференція з боку держави. Це означає, що держава протекціонує видобувну сферу, тобто комерційні інтереси тих бізнесових сил, які мали найбільший вплив на розробку нового Податкового кодексу.

Історія медицини не знає пошесті, схожої на СНІД у багатоманітності клінічних маніфестацій (у Міжнародній класифікації хвороб МКХ­10 це 29 позицій). Створення класифікації хвороб, спричинених техногенними забрудненнями та побутовими відходами, вочевидь, є справою безперспективною через їх здатність долучатися до виникнення чи перебігу багатьох (можливо, всіх) патологічних процесів.

Питання стоїть руба: витрачати гроші на те, що пов’язане з профілактикою, чи завтра (з сумнівним успіхом) платити за лікування. Для тих, від кого це залежить, існує третій варіант - витрачати мінімум, достатній для декларування добрих намірів перед світовою спільнотою, а коли народ почне буквально вимирати від техногенних забруднень, горілки, наркотиків і СНІДу, накивати п’ятами туди, де чисто. На жаль, є підстави і для такого припущення. Але кожен процес має внутрішню логіку, яку можна коригувати лише чимось потужнішим за неї. Знання та гроші є універсальними коректорами - всього, чого потребує практика.