Еко-майбутнє починається з «ЕКО+25%»

...Декілька років тому група економістів, інженерів-екологів, інших спеціалістів Світового банку вивчали новаторські ідеї, що виникли в кількох державах «третього світу». Вони виявили: справжня проблема екологічного забруднення пов’язана з так званою проблемою міста, з екологічною свідомістю «людини міста». Уявіть: у 1960 році в містах проживала третина населення нашої планети. А вже в 1999 році міське населення складало 50% від загальної кількості землян, і, за прогнозами експертів, до 2030 року 61% людства будуть міськими мешканцями. В доповіді Фонду народонаселення ООН зроблений наступний прогноз щодо урбанізації: «...зона екологічного та соціального впливу міст продовжує збільшуватися, перетворюючись у суцільний ланцюг міських та сільських населених пунктів, для яких деякі аспекти життєустрою стають спільними.

На Землі все менше і менше населених пунктів, що залишаються поза впливом динаміки процесу урбанізації». Дійсно, міські конгломерати з населенням в десять і більше мільйонів людей вже стали звичним явищем. У той же час проблема міської конгломерації вже почала серйозно позначатися на погіршенні планетарної екологічної ситуації. Ця проблема є також актуальною і для України, особливо в наших екологічно неблагополучних регіонах — Дніпропетровському, Запорізькому, Донецькому, Луганському та Херсонському. І якщо в середньому щільність викидів шкідливих речовин по Україні на 1 км2 складає 6,9 т, то, наприклад, в Донецькій області щільність забруднення повітря перевищує середній показник в 6,6 разу, в Дніпропетровській і Луганській областях — у 3,1 та 2,0 відповідно.

У найбільш забруднених регіонах України, навколо центрів металургійної, хімічної та вугільної промисловості, живе й працює чверть населення країни — понад 13 млн. чоловік. При цьому, якщо на промислову карту України накласти карту зі статистичними даними про якість здоров’я населення, легко переконатися: плями екологічних забруднень повністю збігаються з піковими показниками хронічних захворювань. Оскільки ці показники в промисловому регіоні значно перевищують середні по Україні, тому велика частина населення тут не доживає навіть до пенсійного віку.

На випадок повторення виробничих аварій на кшталт Чорнобиля парламентарії свого часу прийняли Закон про охорону навколишнього середовища, що передбачає визначення екологічно несприятливих зон і навіть гарантує компенсацію шкоди, завданої здоров’ю й майну громадян через порушення законодавства. Більше того, згідно зі ст. 10 цього закону та статті 50 Конституції України, громадяни мають право на безпечні для життя й здоров’я умови. У законодавстві передбачена навіть можливість екологічних доплат. Згідно зі ст. 95 Бюджетного кодексу України, Кабінет міністрів має право визначати коефіцієнт «на оздоровлення регіонів» залежно від «кліматичних й екологічних особливостей адміністративно-територіальних одиниць», про що неодноразово намагалися нагадати уряду представники Запорізької й Донецької обласних рад.

У середині липня 2006 року президент під час перебування в Донецькій області з неприхованим хвилюванням у голосі навів катастрофічні цифри. «Тут жити не можна!» — констатував В. Ющенко, однак цією констатацією все й обмежилося.

Як свідчить досвід, чекати, що держава «раптом» усвідомить необхідність змін, не доводиться. Адже й мільйони чорнобильців, і 500 тисяч українських гірників одержали свої пільги не просто так, а завдяки численним страйкам і роботі громадських організацій. От і виходить, що без «гласу народу» поставити українську політику та економіку на екологічні рейки дуже складно.

Саме ставлення до проблем навколишнього середовища є визначальним для українського суспільства. Зараз у нас найбільший список політичних партій і блоків, які вважають себе здатними взяти на себе політичну відповідальність. Не треба бути великим аналітиком, щоб зрозуміти: сучасні «державотворці» віддають перевагу елементарному маніпулюванню громадською думкою. За останній рік ми зрозуміли — ця «вкрай демократична влада» дуже далека навіть від суспільного діалогу, але (вже за визначенням «героїв Майдану») не менш корумпована, аморальна, ніж її попередники. За сучасних умов надзвичайно важливо створити іншу — інтелектуально-екологічну атмосферу в українському суспільстві. Дозволю собі лише раз звернутися до статистики, яка свідчить про різке збільшення дитячої і материнської смертності в 13-ти промислових регіонах країни: з однієї тисячі дітей десять вмирають під час пологів. Тільки за дев’ять місяців 2005-го року рівень дитячої смертності зріс на 4%. На найбільш забруднених територіях панує епідемія туберкульозу. Тільки офіційно зареєстрованих хворих на туберкульоз у нас понад мільйон чоловік. Щорічно від туберкульозу вмирає 10 тисяч українців. Багатьох з них можна було б урятувати при наявності коштів. Справжнім нещастям для українців став рак, що забирає 100 тис. життів щорічно... І цей сумний перелік можна продовжувати. Останній державний документ від Міністерства екології та природних ресурсів України «Національна доповідь про стан навколишнього природного середовища в Україні» датується 2002 роком! Принаймні відтоді на веб-сайті цього відомства свіжіших моніторингів немає. Навіть невеличкий дискурс в статистику Мінекополітики приводить до розуміння: Україні потрібне суспільство, об’єднане навколо екологічної ідеї. Громадська думка і державна політика України щодо екології повинні врешті-решт колись зустрітися. Адже ж світ уже має позитивний досвід у вирішенні екологічних проблем. Нам варто звернути увагу на цей досвід...

Нагадаємо собі, що фундаментальна основа екологічного руху на Заході сформувалася на початку 1950-х років. Нащадок російських революціонерів Мюррей Букчин став ідеологом радикального екологічного руху, написавши ряд праць за цією тематикою. А після видання книги Рейчела Карсона «Безмовна весна» почався відлік всього екологічного руху. Треба відзначити, що до 1968 року будь-яка книга з екологічної тематики вважалася радикальною, тому що кидала виклик основам існуючої системи.

Екологічний рух у Західній Європі й Північній Америці вийшов з масових соціальних протестів 1960-х років. І це заклало базу для розвитку екологічного руху через десятиліття. У березні 1972 року на зборах громадськості в м. Хобарт (Австралія) була сформована перша екологічна партія у світі (Об’єднана тасманська група). Приблизно в цей же час в Канаді була сформована «Мала партія» екологічного спрямування. У травні 1972 р. збори в Університеті Вікторії у Веллінгтоні (Нова Зеландія) створили загальнонаціональну «Партію цінностей».

У 1970—80-ті роки активісти екологічних рухів Німеччини, Італії, Великобританії, Голландії, Бельгії й інших країн Європи проводили масові вуличні виступи, вступали в конфлікти з поліцією, готували петиції для урядів. Західні демократії відреагували заходами щодо захисту навколишнього середовища, і саме під тиском Партії зелених Німеччини колишній канцлер Герхард Шредер пообіцяв закрити 19 атомних станцій (деякі АЕС вже припинили свою роботу).

Екологічні партії поступово виростали знизу, від рівнів кварталів до муніципальних, а потім екорегіональних і еконаціональних рівнів. Часто вони керувалися процесом прийняття рішень за допомогою консенсусу, сильні місцеві коаліції слугували неодмінними попередніми умовами для перемог на виборах. Звичайно, зростання екологічних організацій політичного спрямування пояснювалося передусім тим, що саме зеленим легше за все було перекинути місток між «високою» політикою й турботами звичайних людей. Як наочний приклад можна навести німецьку партію зелених (НПЗ), створену на федеральному рівні в 1979 році. Ця партія відома своєю опозицією ядерній енергії, як вираження антицентралістських і пацифістських цінностей. У 1983 р. НПЗ отримала 1 мільйон голосів виборців, що дозволило політикам-екологам пройти в бундестаг. В 1998 р. НПЗ потрапила у федеральний уряд разом із Соціал-демократичною партією Німеччини у червоно-зеленому альянсі, а один із активістів партії Йошка Фішер свого часу одержав посаду віце-канцлера. У 2001 році німецькі зелені дійшли згоди про згортання ядерної енергетики в Німеччині й погодилися залишатися в коаліції і підтримувати німецький уряд канцлера Герхарда Шредера з питання війни в Афганістані. Це ускладнило їхні відносини із зеленими в світі, але продемонструвало, що зелені здатні на складні політичні угоди і рішучі дії.

У Північній Америці партія зелених зародилася під впливом антиядерних й екологічних рухів у Європі. На свій перший загальний з’їзд активісти зібралися в штаті Орегон лише в 1989 році. Як будь-яка «третя» партія в Америці, зелені зіштовхнулися із проблемою доступу на загальнонаціональні вибори. На їхню думку, демократи й республіканці спеціально створюють перешкоди для «третіх» партій, щоб зберегти звичний баланс сил.

Установчий з’їзд європейських зелених партій і рухів, що відбувся у лютому 2004 р. у Римі, привів до створення першої в Європі великої транснаціональної партії. Колективними членами нової партії стали представники 32 країн — 25 країн розширеного Євросоюзу, а також ряду держав, що не входять у цю найбільшу континентальну організацію, таких як Україна, Румунія й Грузія. Через розходження в національних виборчих законах новостворена партія поки що не висуває власних кандидатів, але надає підтримку своїм партіям-засновницям у відповідних країнах. Основні вимоги нової загальноєвропейської партії — відмова від ядерної енергетики, радикальна зміна ставлення до існуючої транспортної системи в Європі, утвердження на континенті нових соціальних та екологічних стандартів. Одним із цементуючих елементів зовнішньополітичної стратегії зелених є протест проти політики президента США Джорджа Буша в Іраку.

Як уже було сказано, більшість західних екологічних рухів сформувалися під революційним впливом 60-х. Частина з тих, хто очолює сьогодні зелені партії, були активними учасниками вуличних виступів і великих протестів проти злочинної системи. Тим часом та ж система потроху інтегрувала колишніх своїх противників у прибічників. Не випадково на шляху від позапарламентської опозиції до урядових коаліцій весь зелений рух зміщався з лівого флангу до центра політичного спектра. І сьогодні, за висловлюваннями самих же керівників зелених партій, їм більше знайомі смак шампанського і м’яка музика світських прийомів, а не запах «черьомухи» і гамір народних мас.

На зміну «атрофованим зеленим політикам» прийшли інші радикали — з’явилися екотерористи. «Наш фронт «Фронт звільнення тварин» створено не для здійснення короткострокових показових акцій, а для ведення війни. Війни тривалої, важкої, кривавої», — заявляють вони. Немає нічого дивного в тому, що цей «фронт», а також ще одне екологічне угруповання радикального характеру — «Фронт звільнення землі» — серед найнебезпечніших терористичних організацій Сполучених Штатів та світу. Екотерористи справді небезпечні, хоча, за їхніми твердженнями, проведені ними акції ще не призвели до людських жертв. Так, 1998 року бельгійські і британські «захисники тварин» здійснили підпали у закусочних «Макдональдс» і «Квік» в Антверпені. Активісти цих організацій практикували радикальну тактику прояву своїх поглядів: підпалювали будівельну техніку, прибирали розмітку на будмайданчиках, підривали опори ЛЕП. Лише в США у 1998 р. було зареєстровано близько 100 інцидентів, спрямованих проти окремих державних службовців і урядових установ. Ці інциденти включали в себе підпали, вибухи бомб, побиття службовців, обстріли з вогнепальної зброї.

Таким чином, на Заході відбувається поляризація у ставленні до захисту природного середовища. Одні з них (зелені) йдуть у тихі кабінети з кондиціонерами, тоді як інші (екорадикали) підкладають бомби під екскаватори, стріляють з вогнепальної зброї, тобто використовують терористичні методи боротьби. А завтра?..

А що ж в Україні? Питанням екологічного захисту у нас почали перейматися ще до чорнобильської катастрофи, однак розвинувся він у громадсько-політичний рух уже після неї. Екологічна ідея за кілька років до здобуття Україною незалежності була в авангарді громадсько-політичної активності. Згадаймо, історія політичного екологічного руху на Україні бере свій початок з неформальної громадської ініціативи середини 1980-х, тобто фактично з моменту перебудови. Вже у червні 1989 р. в Україні діяло понад 47 тисяч неформальних самодіяльних об’єднань, з яких 1946 позиціонували себе як екологічні (серед них найбільшим було екологічне громадське об’єднання «Зелений світ», котре виникло у грудні 1987 р. як реакція на ситуацію довкола чорнобильської трагедії). Специфікою організацій цього спектра була не лише суспільна активність, а й усвідомлення необхідності запровадження політичних механізмів впливу задля досягнення своїх цілей, зміни ситуації на краще.

У 1988 році в Києві відбувся перший великий санкціонований мітинг, який мав виключно екологічну спрямованість і був організований низкою організацій: «Спадщиною», «Громадою», екологічними об’єднаннями «Зелений світ», «Ноосферою», «Зеленим милосердям», «Небайдужими». На міжреспубліканській конференції асоціації «Зелений світ» 25—26 квітня 1989 р. було рекомендовано українській (тоді ще радянській) владі припинити будівництво та експлуатацію атомних станцій, розсекретити та зробити доступною кожному громадянину інформацію про наслідки катастрофи на ЧАЕС та щодо реальної екологічної ситуації в Україні. Ідея створення екологічної партії виникла у жовтні 1989 року на установчому з’їзді Української екологічної асоціації «Зелений світ». У той час рейтинг зелених в Україні був дуже високим, бо, на відміну від інших, тоді зелені ще могли робити конкретні справи.

30 вересня 1990 р. в Києві відбувся установчий з’їзд Партії зелених України. Ініціаторами створення партії стала група активістів Української екологічної асоціації «Зелений світ». У січні 1994 року Партія зелених України стає повноправним членом Європейської федерації зелених партій. Під час виборів 1994 року ПЗУ, маючи найвищий рейтинг серед українських партій, не змогла провести в парламент жодного кандидата.

Першою політичною перемогою ПЗУ стали парламентські вибори 1998 року. На перших в Україні виборах за змішаною мажоритарно-пропорційною системою ПЗУ отримала 5,4% голосів, що дало партії 19 депутатських мандатів. Більшість аналітиків називають саме політичний бренд Партії зелених головною причиною успіху на виборах 1998-го. Але на виборах у 2002 році ПЗУ не подолала 4-процентний бар’єр. Однією з причин поразки було клонування зелених партій: депутати Орест Мельников та Михайло Гуцол, які вийшли з фракції ПЗУ, ініціювали процес створення нових партій зеленого спектра. Михайло Гуцол створив спочатку екологічну партію «Захист», а згодом політичний блок «Райдуга», що послуговувалися екологічними гаслами. Орест Мельников створив під себе Зелену партію ХХІ і перейшов до фракції Юлії Тимошенко «Батьківщина». До речі, сам факт політичного клонування свідчить про те, що в Україні екологічна ідеологія стає дедалі вагомішим елементом гри і одним з елементів виграшної стратегії політичних сил. Разом із тим, сумний політичний досвід ПЗУ (а з ним — і успішний досвід німецьких альянсів зелених та червоно-зелених) свідчить, що на даний час найбільш ефективною стратегією для екологічної політичної партії є блокування з «ідеологічними» політичними силами, а небажання блокуватися може призвести до політичної поразки і маргіналізації екологічної сили в політиці.

Станом на 2002 р. в Україні діяло лише 150—200 неурядових екологічних організацій із загальною чисельністю до п’яти тисяч активістів. За весь період незалежності кількість екологічних організацій зменшилася в 10 разів і з авангарду політичної сили вони перетворилися в її ар’єргард. Однією з найбільших перешкод, що гальмує будь-який політичний прогрес у вирішенні екологічних проблем зусиллями громадських організацій, є недостатнє фінансування та і загальний рівень нерозуміння екологічних проблем більшістю населення, включаючи тих, хто приймає відповідні рішення. Природозахисна діяльність НГО (неурядових громадських організацій) включає громадський контроль за виконанням природоохоронного законодавства, громадський екологічний моніторинг та участь у розширенні території заповідного фонду. Акції екологічного протесту проходять у формі мітингів, демонстрацій, пікетування або розповсюдження листівок. У ряді випадків акції протесту бувають результативними і приводять до позитивних зрушень. Найефективнішою акцією зелених Кримського півострова за останні роки було блокування будівництва Кримської АЕС. У Києві за активної підтримки екологічних організацій було прийняте рішення про оголошення столиці України без’ядерною зоною. В Горлівці було досягнуто угоду про закриття окремих ділянок екологічно шкідливих виробництв, а практично всі державні промислові підприємства міста прийняли екологічні програми. Але ж треба бути реалістами, все це тільки початок, фундамент для істинно державного та громадського розуміння наріжної ролі екології для України.

Серед ефективно діючих громадських організацій найбільшої уваги заслуговує створена у грудні 1997 року за сприяння НДП неурядова громадська організація Всеукраїнська екологічна ліга (ВЕЛ). У 2000 році вперше з ініціативи цієї громадської організації у Верховній Раді України пройшли екологічні парламентські слухання «Про реалізацію екологічної політики та дотримання екологічного законодавства в Україні». За ініціативи голови організації з 2000 року активісти ВЕЛ реалізують проект «Парк тисячоліть». У рамках всеукраїнської акції «Посади своє дерево» закладені алеї «Злагоди» майже у всіх обласних центрах України. Всеукраїнська екологічна ліга незабаром презентуватиме «Екологічну енциклопедію», виступає за прийняття екологічного кодексу, до якого вже кілька років в парламенті «не доходять руки».

Як бачимо, історія та досвід екологічного руху в Україні та світі показує, що захист природи завжди був одним з головних, а подекуди й найголовнішим завданням активної частини населення.

Тим часом наша країна стоїть на порозі нових парламентських виборів. Ми обираємо партію, яка здатна покращити наше життя, — який шлях у майбутнє нам пропонують?

Аналіз передвиборних програм показує, що більшість політичних гравців (партій та блоків) приділяє екологічній проблематиці достатньо уваги. У відповідності до наявних передвиборних програм партій та блоків, з точки зору екологічної проблематики дані політичні сили можна розділити на три блоки.

Перший блок: чотири політичні партії, що позиціонують себе як «екологічні».

Крім політичної партії Партія зелених України, партії екологічного порятунку «ЕКО + 25%», до блоку належать партія «Зелена планета», а також соціально-екологічна партія «Союз. Чорнобиль. Україна».

Згідно з передвиборною програмою Партія зелених України виступає за узгодження екологічних та економічних чинників розвитку, віддаючи при цьому пріоритет екології. За екологічну та соціальну гармонію, захист екологічних прав громадянина, за інтегровану екологічну політику.

Ставить перед собою завдання забезпечити екологічно збалансовані життєві потреби на основі невиснажливого використання природних ресурсів, оскільки це є єдино можливим способом гармонізації природного і штучного середовищ в ім’я сучасних та майбутніх поколінь, чинником якісних змін соціально-економічного та екологічного стану України. ПЗУ виступає за глибоку структурну перебудову економіки. Метою такої перебудови є досягнення стійкого балансу між навантаженням на довкілля і здатністю середовища до самовідновлення. Крім цього, програма ПЗУ передбачає, що надзавданням соціально-економічної та екологічної політики має бути формування засад екологічно стійкого, сталого розвитку.

Слід зазначити, що окремі положення програми Партії зелених тотожні положенням програми «Еко+25%», але окремі вузькоспеціальні положення малозрозумілі пересічному громадянину. Тобто програма не має адресності, не спрямована на конкретну особу.

Виборча програма партії екологічного порятунку «ЕКО + 25%» ґрунтується на наступних принципах.

Впровадження політики та екологічних технологій, спрямованих на захист середовища проживання громадян. А також на принципі екодемократії — усі громадяни мають право виражати свої погляди і можуть брати пряму участь у виробленні та прийнятті екологічних, економічних, соціальних і політичних рішень.

«ЕКО + 25%» ставить перед собою наступні цілі:

1. В економічній політиці програма партії спрямована на вирішення основного соціального завдання — підвищення добробуту громадян. Вийти на стійкий економічний ріст і забезпечити приріст інвестицій на рівні не нижче 25 % на рік.

2. Зробити екосоціальну політику вихідним напрямком проектування державного бюджету України. Основні цільові орієнтири «ЕКО+25%» в розвитку екосоціальної сфери — довести частку заробітної платні в структурі розподілу національного доходу до рівня не менш 75. Подвоїти реальну оплату праці і пенсію протягом двох років за рахунок проведення відповідної політики доходів та бюджетної політики. До 2010 р. досягти підвищення реальної оплати праці в чотири рази. Ввести 25-процентні надбавки до зарплат, пенсій, стипендій і всіх соціальних виплат для жителів екологічно забруднених територій.

3. У гуманітарній політиці стоїть завдання забезпечити високу якість освіти. Розвиток і поширення екологічної освіти. Підвищення рівня оплати праці вчителів, їхнього соціального статусу в суспільстві. Подальший розвиток культурних традицій українського суспільства, забезпечення свободи творчості, здійснення підтримки різноманітних інститутів культури — від установ, що є національними надбаннями, до шкільних бібліотек і колективів самодіяльності.

4. Запровадити принципи екологізації та економізації у зовнішньополітичній діяльності. Ввести обов’язкову перевірку на економічну та екологічну доцільність всіх рішень у сфері зовнішньої політики. Насамперед забезпечити державний нейтралітет та сформувати стратегію взаємодії з ЄС, Росією та США. Підтримувати тісну співпрацю з країнами-сусідами у всіх напрямах, використовуючи існуючі налагоджені зв’язки, в тому числі щодо реалізації нових регіональних інтеграційних проектів, та зважено використовувати транзитний потенціал України.

«ЕКО + 25%» категорично проти:

— будь-яких дій, що можуть завдати шкоди народу України, його існуванню та розвитку;

— будь-якого будівництва в природоохоронних зонах;

— ввезення будь-яких хімічних відходів, в тому числі ядерних;

— будь-яких проектів державного чи регіонального значення, які на сучасному етапі або в перспективі можуть зашкодити українському народу, його майбутньому.

Керівництво партії «Зелена планета» (передусім лідер — Н.Земна (Зубицька)) позиціонує себе через призму тези, що потрапити до Верховної Ради є не метою, а засобом для створення і лобіювання у парламенті законів, спрямованих на забезпечення умов для екологічної безпеки, повноцінного фізичного й духовного розвитку людини, суспільно-політичного, демографічного, економічного здоров’я суспільства. Зараз передвиборна робота полягає в тому, щоб «перебудувати свідомість людей, аби навчити жити в гармонії та єдності з природою і, як наслідок, один з одним». А «якщо партія пройде до парламенту, то запропонує так званий «Кодекс здоров’я України», в якому пропонуватиме чисту землю, чисті продукти, чисту воду, чисту мову та чисту політику».

Окремо вноситься пропозиція «створити екологічний кодекс України, ряд законів, які б захищали і примножували національний екологічний фонд, забезпечили страхування об’єктів екологічного призначення. Провести масштабну інвентаризацію усіх екологічно небезпечних об’єктів і розробити державну програму їх ліквідації, захисту, локалізації, оздоровлення». В цілому політична програма партії «Зелена планета» страждає на певну описовість, зайву експресивність, що інколи межує з популізмом.

Соціально-екологічна партія «Союз. Чорнобиль. Україна».

У рамках пункту передвиборної програми «Ні — екологічним катастрофам!» виступає за розробку екологічної моделі України «Сучасний стан і перспективи», створення механізмів обов’язкового виконання екологічного законодавства України та жорстку систему відповідальності за його порушення. Має намір створити мережу регіональних центрів екологічної реабілітації, розробити та затвердити комплексну програму екологічної реабілітації зон, постраждалих від чорнобильської катастрофи. Одне із завдань — узяти під постійний громадський контроль будівництво об’єкту «Укриття» четвертого енергоблоку ЧАЕС.

Партія, як і переважна більшість інших, є противником перетворення України загалом і чорнобильської зони зокрема у могильник для радіоактивних і хімічних відходів з усього світу. Виступає проти використання виробничих технологій, що забруднюють природне середовище, а також проти варварського, не обґрунтованого потребами держави розграбування природних ресурсів країни.

У цілому більшість положень програми соціально-екологічної партії «Союз. Чорнобиль. Україна» носять вкрай абстрактний характер, що ускладнює електоральне позиціонування партії не в чорнобильській зоні, а по всій Україні.

Другий блок: партії та блоки, що окреслили екологічну проблематику в передвиборних програмах.

До цих сил можна віднести Партію соціального захисту, Блок Наталії Вітренко, Всеукраїнську партію народної довіри, «Європейську столицю», Блок Литвина.

Партія соціального захисту виступає проти бездумної експлуатації сировинної галузі, за запровадження високих технологій в сировинні галузі промисловості. Експлуатація і розробка надр і природних родовищ повинна здійснюватися на принципах соціальної справедливості, відповідно до екологічних норм і турботи про майбутні покоління країни.

В цілому в програмі Партії соціального захисту відсутня конкретика, що обмежує потенціал програми малоконструктивною критикою і дискретними, не дуже логічними закликами.

Блок Наталії Вітренко вбачає основним завданням екологічної політики приділити державну увагу регіонам, і в майбутньому збирається запропонувати спеціальні програми для подолання екологічного лиха в Луганській, Запорізькій і Миколаївській областях.

Тобто потенційна екоаудиторія програми обмежена трьома областями.

Всеукраїнська партія народної довіри, піклуючись про здоров’я українців, пропонує разом змінити ставлення до навколишнього середовища. Основними принципами нового підходу повинні, на їхню думку, стати збереження природи й здоров’я людини. Партія виступає за забезпечення балансу інтересів господарської діяльності й екологічної безпеки.

Очевидно, що автори програми обмежились алармізмом і негативістикою, що (через відсутність конструктивних позицій) викликає мало довіри.

Партія «Європейська столиця», торкаючись екологічної проблематики, виходить з того, що Київ — це європейська якість надання послуг та забезпечення екологічно чистого довкілля.

Екоаудиторія програми обмежується лише Києвом, що свідчить про те, що головне завдання партії — не провести кандидатів до Верховної Ради, а отримати контроль над Київською міською радою.

Блок Литвина в екополітиці прагне запровадити карти екологічної обстановки з визначенням нормативів бюджетних видатків на її оздоровлення в розрізі регіонів. Але вдало знайдена «фішка» не підкріплюється більш концептуальними положеннями щодо екології.

Третій блок: політичні сили, які оминають увагою екологічну проблематику.

Так, взагалі відсутня екологічна тематика у програмі «Україна у нас одна!» блоку «Наша Україна», хоча в загальних термінах вона є в програмі партії НСНУ — це «розвиток екологічних технологій».

До цієї категорії можна також віднести: Партію регіонів, опозиційний блок «НЕ ТАК», КПУ, Ліберально-демократичну партію України, партію «Віче», Блок Лазаренка, Народний рух України за єдність, партію Трудова Україна, блок БЮТ тощо.

Сьогодні всі чудово розуміють, що особливістю групи лідерів парламентських перегонів та деяких інших блоків є те, що майже кожна з її сил є певним чином «особистісно-брендовою». Тобто політичний імідж сили чи блоку розкручується довкола певної політичної персони — лідера блоку (партії). Основною передвиборною стратегією цих сил є переважно підтримка позитивного іміджу бренду через імідж його лідера, а не загострення уваги на виконанні своїх передвиборних програм. І тим паче, в чому я глибоко переконаний, після 26 березня цього року всі вони відразу забудуть про таку для них «неважливу» річ, як обіцянки, а з ними й про екологію нашої з вами країни. Адже більшість політичних сил, включаючи в свою програму пункти про охорону навколишнього середовища, далі популізму не йдуть. Уболіваючи за чисте довкілля, партії в той же час ставлять розв’язання екологічних проблем на останнє місце. Раніше, та й подекуди зараз, чутно багато нарікань на те, що більшість політичних сил на перше місце ставлять соціальні цінності, а не духовні чи культурні, і що культура фінансується по залишковому принципу. Так ось, сьогодні чи не основною проблемою політикуму є те, що всі стали «високоморальними» і «духовними», а нішу залишковості відвели екології. Але не забуваймо, що турбота про чисте повітря сьогодні — запорука здоров’я і життя наших дітей завтра.

Насправді тільки поєднання громадської думки та виваженої, свідомої державної позиції стосовно екологічних проблем можуть принести Україні реальну, а не декларативну історичну перспективу. А для реального порятунку потрібна екомодель суспільного розвитку в умовах глобального світу. Я вважаю, що партією, яка в перспективі, об’єднавшись разом з іншими, здатна втілити в життя програму екорозвитку, є партія екологічного порятунку «ЕКО+25%».

На політичному полі України має з’явитися сильний гравець універсального складу, але з «екологічним стрижнем». ПЗУ за 15 років до цього не доросла, а «ЕКО+25%» має явити приклад «ековундеркінда», трансформувавшись після реалізації своїх зобов’язань в іншу політичну силу як систему.

Громадські організації мають зрозуміти, що довкілля — це не «городи по 5 соток», про які кожен має подбати окремо і заробити з них. Якщо політика «взагалі» зараз більше роз’єднує, то екологія має об’єднувати.

Державна політика повинна не враховувати екологічні аспекти розвитку, а базуватися на цій парадигмі. Для початку необхідно оголосити наступний рік Роком екології. Сьогодні лише п’ять відсотків громадян дбають про екологію як ідеологічний пріоритет. Життя примушує нас швидко «ревізувати» свої орієнтації. Глибоко переконаний, що ми повинні говорити про екодемократію, екорозвиток, екополітику та екомайбутнє, і рухатися в цьому напрямі практично.

Демократія громадянської участі та відповідальності дозволить нам проскочити, як між Сциллою та Харибдою, між «демократією сили» та «демократією спекуляцій» до справжніх цінностей розвитку людини, суспільства, держави.