Чорнобильська зона не пробачає легковажності

У ЗМІ з'явилися повідомлення про підготовку пропозицій Міністерством екології та природних ресурсів щодо значного зменшення території Чорнобильської зони відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення і створення на її теренах біосферного заповідника. Попередньо ці питання обговорювалися на парламентських слуханнях. Під час підготовки цих слухань та їх проведення один із авторів пропонованої статті виклав міркування щодо вирішення означених вище питань. Розгорнуті пропозиції надсилались у профільний комітет Верховної Ради, а також були вручені заступникові міністра С. Курикіну і голові комітету ВР М. Томенку. Судячи із заяв посадових осіб міністерства та листа голови комітету до президента, зазначені пропозиції залишилися поза їхньою увагою.

Згідно із Законом України "Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи", межі зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення встановлюються і переглядаються Кабінетом міністрів України за погодженням із Національною академією наук, центральними органами виконавчої влади, сільського господарства та з питань продовольчої безпеки держави, безпеки використання ядерної енергії, управління зоною відчуження та зоною безумовного (обов'язкового) відселення на основі експертних висновків.

Отже, ті, хто створював і затверджував цей закон у 1991 р., добре розуміли: без ретельного наукового аналізу і обґрунтування таких серйозних питань вирішувати не можна.

Через 25 років після затвердження вище названого закону ставлення до наукового супроводу взагалі і підготовки таких серйозних рішень, зокрема, істотно змінилися, причому не в кращий бік. Ініціатор рішень про зміни кордонів Зони - Міністерство екології та природних ресурсів - по погодження до Національної академії наук поки що не зверталося, що вже є порушенням духу означеного вище закону. До речі, у часи прем'єрства Ю.Тимошенко між Мінекології і НАНУ існували тісні робочі стосунки та співпраця. Перш ніж оприлюднювати пропозиції зі складних питань, міністерство ініціювало робочі наради, на яких після ретельного обговорення приймалися узгоджені рішення.

Розглянемо окремі ключові питання, що виникають у зв'язку з цією ініціативою міністерства. Згадані в законі офіційні експертні висновки стосовно можливості виведення частини Зони у загальне користування можуть бути отримані досвідченими фахівцями лише на основі ретельного комплексного вивчення всіх матеріалів і аспектів стосовно радіоактивного забруднення, специфіки формування доз опромінення у різних ландшафтних та ґрунтових умовах цієї території і всебічно проаналізовані у Національній академії наук. Втім, моніторингові дослідження, які виконують "Екоцентр" та інші організації, свідчать, що практично на більшій частині Зони збільшується небезпека, пов'язана зі зростанням концентрації америцію, який виникає при розпаді плутонію. Це токсичний, дуже рухливий радіоелемент, і його вміст у довкіллі збільшуватиметься впродовж багатьох років. Небезпека потрапляння гарячих частинок із вітровим підйомом у легені людей і тварин існує в межах майже всієї Зони. Слід також мати на увазі, що роботи з перезахоронення тимчасових могильників (їх понад 800 як у 10-кілометровій зоні, так і за її межами) можуть призводити до значного вітрового підйому радіоактивності та вторинного забруднення периферійної частини Зони відчуження. Дослідження, виконані фахівцями Центру радіаційної медицини, НАН України, інших закладів, свідчать, що навіть невелике радіаційне забруднення і малі, але хронічні дози опромінення у межах території зі специфічним поліським ландшафтом призводять до значного збільшення захворюваності, насамперед дітей, а також дорослих.

Необхідно також пам'ятати, що Чорнобильська аварія призвела до виникнення величезного обсягу радіоактивних відходів. За цим показником Україна вийшла на четверте місце у світі. Зараз найбільша увага прикута до будівництва нового укриття (конфайменту) над четвертим, зруйнованим блоком ЧАЕС та до виведення з експлуатації всієї ЧАЕС. Але слід мати на увазі, що все це - лише проміжні етапи зусиль на шляху до мінімізації наслідків катастрофи. Кінцева мета цього напряму робіт - захоронення всіх відходів зі зруйнованого блоку, інших блоків ЧАЕС, багатьох тимчасових сховищ тощо у спеціальні постійні сховища: низькоактивних - у поверхневі, а довго існуючих високоактивних - у глибинне геологічне сховище.

Для цього розроблено й затверджено Стратегію поводження з радіоактивними відходами (РАВ) в Україні, затверджена і діє Державна екологічна програма поводження з РАВ, якою планувалося виконувати необхідні роботи і дослідження щодо вирішення питань поховання всіх типів відходів. Але, фактично, за цією програмою роботи виконувалися на 15 - 20%, а дослідження з пошуку ділянок, придатних для створення глибинного сховища, взагалі не проводилося. Дарма що на основі пропозицій європейських експертів було створено спеціальний фонд поводження з радіоактивними відходами. Він у значних обсягах наповнювався виробниками радіоактивних відходів (перш за все з рахунків атомних станцій). Щорічне наповнення фонду становило понад 500 млн. грн. За ці гроші можна було щороку виконувати основну частину завдань програми. Чого не сталося, бо впродовж багатьох років, і зараз у тому числі, Міністерство фінансів використовує зазначені кошти не за прямим призначенням, порушуючи основні принципи використання фондових коштів, яких чітко дотримуються у всіх європейських країнах.

У результаті, пошуково-розвідувальних геолого-геофізичних досліджень із метою виділення ділянок для створення глибинного сховища ще навіть не розпочато. Слід при цьому підкреслити, що, незважаючи на відносно невеликий загальний обсяг високоактивних і довгоіснуючих відходів (близько 2% від загального обсягу відходів), їх загальна активність сягає 99%(!) Отже, це основна небезпека, якої, безумовно, треба позбуватися негайно шляхом створення глибинного сховища та підготовки цих відходів до захоронення.

Зрозуміло, що ділянки для глибинних сховищ необхідно шукати в Зоні відчуження, адже основний обсяг цих відходів - чорнобильського походження, і створювати для них сховища у населених територіях України, з усіх міркувань, включно з безпекою населення та значно більшими фінансовими витратами, нерозумно.

Попередньо, на основі матеріалів минулих геолого-геофізичних досліджень, колектив наших фахівців із Національної академії наук і Геологічної служби України виконав аналіз геологічних умов території Чорнобильської зони відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення. Отримані результати свідчать, що геологічні умови у 10-кілометровій зоні, в якій міститься АЕС і де міністерство планує сконцентрувати всі роботи з РАВ, непридатні для створення глибинних сховищ. Це територія перетину багатьох потужних розломних зон, активних геодинамічних процесів, і, за критеріями МАГАТЕ, вона має бути відбракована. Основні перспективи пошуку ділянок для сховищ такого типу перебувають у межах території Зони відчуження південніше 10-кілометрової зони та на крайньому заході зони обов'язкового відселення. Ці території, як мінімум, мають залишатися у межах Зони відчуження і обов'язкового відселення до повного завершення пошуково-розвідувальних робіт, вибору перспективних ділянок, оцінки якості та розмірів їх охоронної бар'єрної зони.

Слід при цьому зауважити, що коли ділянки для сховищ міститимуться у межах Зони відчуження та обов'язкового відселення, то вимоги до їх безпеки стають менш жорсткими, ніж коли вони розміщуватимуться у межах населених територій. Це пов'язано з тим, що, як було доведено нами раніше, основним поглиначем мігруючих радіонуклідів у Зоні відчуження є піщано-глинисті відклади її геологічного середовища. Незважаючи на щорічне поглинання радіонуклідів геологічним середовищем у обсягах, набагато більших, ніж виносить р. Прип'ять за межі Зони, накопичені радіонукліди сорбуються піщано-глинистими породами дуже надійно. У результаті цього водозабори підземних вод у м. Прип'ять та Чорнобиль постачають воду, яка за якістю відповідає нашим стандартам. Отже, для обґрунтування безпеки сховища в Зоні, яке, відповідно до рекомендацій МАГАТЕ, буде розміщене в кристалічних породах, що залягають нижче, потрібно в основному ретельно вивчити бар'єрні захисні властивості саме цих покривних піщано-глинистих відкладів. У межах населених територій має бути стовідсоткова гарантія непроникнення радіонуклідів із глибинного сховища у водоносні горизонти і на поверхню. Тут його безпеку необхідно оцінювати перш за все на основі ретельного аналізу кристалічних порід, які залягають на значних глибинах. Це призведе до істотного подорожчання всіх робіт. Отже, одна й та ж ділянка, яка розміщується в Зоні чи за її межами, потребуватиме для свого вивчення істотно різних витрат.

У співдружності з фахівцями Європейського союзу, ми розробили пропозиції зі створення чотирьох типів сховищ радіоактивних відходів на основі запропонованої нової їх класифікації.

Підраховано: якщо, відповідно до нинішньої класифікації, буде побудовано два типи сховищ - поверхневі і глибинне, то для повного вирішення проблеми поховання відходів в Україні, включно з відходами об'єкта "Укриття", знадобилося б, у цінах 2012 р., орієнтовно 75 млрд дол. З перспективою таких витрат вирішення цієї проблеми відкладається на невизначений термін. У разі прийняття запропонованої європейськими експертами і нами класифікації та створення, відповідно, чотирьох типів сховищ - для дуже низькоактивних, низькоактивних, середньоактивних і високоактивних відходів - загальні витрати скоротяться більш ніж у 30 разів - приблизно до 2 млрд дол. Такий підхід дозволяє вирішувати зазначену проблему у відносно стислі терміни. Але таке скорочення можливе лише за умови, що всі сховища радіоактивних відходів, включно з глибинними, міститимуться у Зоні відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення.

Отже, якщо Міністерство екології і природних ресурсів не хоче вводити свою державу в такі колосальні фінансові втрати, то проблему кордонів зони і біосферного заповідника треба вирішувати не тільки у вузькому колі своїх радників, а й у широкій співпраці з фахівцями.

До речі, у цьому питанні є моральний аспект проблеми, за ігнорування якої у 1986 р. дорого заплатили чорнобильці-ліквідатори накопиченими дозами та хворобами в майбутньому, коли розбурювали захисну гідрозавісу поблизу ЧАЕС без необхідного наукового обґрунтування і без потреби, на що ми свого часу безуспішно вказували. Як засвідчив досвід, необхідності в її експлуатації не було. Спонукаючи своїм рішенням, що готується, виконувати переважно безперспективні пошуково-розвідувальні геолого-геофізичні роботи лише у 10-кілометровій зоні, рівні радіації в лісах і полях якої залишаються високими, міністерство, не бажаючи цього, стає винуватцем майбутніх дозових навантажень фахівців геологів, геофізиків, буровиків, яких, завдяки "успішним" діям влади впродовж багатьох років, і так залишається все менше й менше.

Користуючись нагодою, хочемо наголосити, що в нас сформульовано пропозиції щодо більш швидкого, більш надійного і менш затратного напряму поховання найбільш високоактивних відходів, частина яких найближчим часом надходитиме з Росії. На жаль, і ця ініціатива, в руслі теперішнього невиконання завдань програми поводження з РАВ, поки що лежить на полиці. Зрозуміло, однак, що:

- доки нинішній міністр фінансів, яка начебто сповідує європейські цінності, не погодиться визнати автономним фонд поводження з радіоактивними відходами, з призначенням наглядової ради з фахівців високого рівня для його неухильного цільового виконання;

- доки державне управління Зоною ледве жеврітиме;

- доки, на відміну від європейських країн, у нас заперечуватиметься нагальність укріплення і розвитку вже створеної організації, яка займатиметься виключно поводженням з радіоактивними відходами, аж до їх повного захоронення, - сподіватися на істотне зрушення у вирішенні цієї важливої проблеми марно.

Оскільки Європейська комісія, розуміючи виняткову важливість вирішення цієї проблеми для безпеки країни, систематично допомагала Україні, то термінове вирішення означених питань за європейськими, а не пострадянськими принципами буде ще однією перевіркою ступеня європейськості наших політичних керманичів.

Треба також визнати, що створення біосферного заповідника на дуже радіоактивно забрудненій території не відповідає міжнародним принципам формування біосферних заповідників, розриває систему нагляду за радіоактивно небезпечними територіями, послаблює можливості управління, недопущення і мінімізацію наслідків надзвичайних ситуацій (пожежі, серйозні аварії у 10-кілометровій зоні, аварії на гідротехнічних спорудах тощо), які можуть бути істотною загрозою не тільки у межах нинішньої зони, а й для віддалених населених територій.

Чітке розуміння того, що це дуже небезпечна територія, яка понад усе потребує ретельного нагляду, управління та рішучого, добре організованого запобігання небезпечним ситуаціям, вимагає насамперед не створення нових юридичних осіб (у вигляді біосферного заповідника), а зміцнення системи державного управління через Державне агентство Зони відчуження, більш чіткого підпорядкування йому всіх служб, які працюють у зоні, для підтримання безпеки цієї території на високому рівні. Недавня пожежа в Зоні це тільки підтверджує.

Не менш важливою проблемою є необхідність укріплення державного кордону і створення продуманої системи захисту цієї території. Тому без залучення Міністерства оборони обійтися у вирішенні проблем Зони неможливо.

Враховуючи:

- складність і багатовекторність проблем Зони відчуження і безумовного відселення;

- важливість активної допомоги ЄС та інших передових країн у вирішенні багатьох завдань у Зоні на основі принципів та підходів, прийнятих у передових країнах, а також у міжнародних організаціях (ЮНЕСКО, МАГАТЕ, ВООЗ, тощо);

- відсутність стратегії діяльності в Зоні і напрямів її оптимальної безпечної еволюції, - доцільно розробити Генеральну схему (стратегію) функціонування і розвитку території Зони, яка має об'єднати, узгодити між собою та оптимізувати плани експлуатації, будівництва і розвитку всіх основних об'єктів, незалежно від їх призначення і відомчої підпорядкованості. У генеральній схемі має бути визначено основні заходи, що сприятимуть збереженню природної бар'єрної функції Зони, оптимізації заходів із недопущення, протидії та мінімізації небезпечних техногенних і природних надзвичайних ситуацій. У ній також доцільно, з урахуванням промислових, безпекових, радіаційних, природоохоронних та інших аспектів, узгодити схему районування Зони і розробити напрями майбутньої еволюції Зони в цілому і окремих її частин.

Враховуючи важливість і масштабність проблеми, для її рішення пропонується створити спеціальну державну комісію на чолі з віце-прем'єр-міністром України. Заступниками голови призначити віце-президента НАН України і представника (голову чи його заступника) Державного агентства Зони відчуження (ДАЗВ). Створити робочу групу з фахівців НАНУ, ДАЗВ, МО, інших наукових і виробничих установ для аналізу, зіставлення, координації та оптимізації роботи всіх закладів, необхідних для вирішення означених вище завдань. Тільки після розробки і затвердження Генеральної схеми Зони можна приймати рішення щодо статусу її окремих частин.

Що ж до заповідної справи, то тут немає потреби придумувати велосипед. Після вирішення всіх означених вище та інших питань слід створити, за прикладом сусідньої Білорусі, спеціальний радіоекологічний заповідник із режимом, який би повністю відповідав безпековим потребам усієї Зони. Заповідник цей повинен підпорядковуватися Державній агенції Зони, а не утворювати небезпечну роздробленість самостійних чи напівсамостійних "князівств" на небезпечній території.

Безумовно, після тривалого занепаду нашої науки в Зоні, яким багато років "успішно" керували уряд і Міністерство фінансів, значно більші можливості для досліджень тепер мають іноземні фахівці, а не українські. Зрозуміло, що під час війни і кризи домагатися додаткового фінансування науки в Зоні не на часі. Але покращити умови для досліджень без зайвих витрат можна. Для цього треба "Екоцентр", групу моніторингу та необхідні приміщення для прийому й роботи українських та іноземних вчених об'єднати у Центр досліджень, який у майбутньому може вирости в потужний Науковий центр. Його наукову діяльність доцільно координувати і підтримувати Національній академії наук.

Для довідки. Автори статті - учасники ліквідації аварії на ЧАЕС із 1986 р., академіки НАНУ і НААН.
В.Бар'яхтар - віце-президент НАНУ і голова комісії НАНУ з питань ліквідації наслідків аварії у 1987 -
1998 рр., спеціальність - ядерна фізика, Герой України. Д.Гродзинський - голова Національної комісії радіаційного захисту населення України (НКРЗУ) з моменту її створення у 1991 р. по 2011 р., за фахом - радіобіолог. Кавалер двох орденів Ярослава Мудрого. Б.Прістер - учасник ліквідації Киштимської радіаційної аварії під Челябінськом, перший заступник міністра Мінчорнобиля у 1990 - 1994 рр., спеціальність - сільськогосподарська і загальна радіобіологія та радіоекологія. Кавалер двох орденів "За заслуги". В.Шестопалов - голова комісії НАНУ з питань ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС із 1998 р., член НКРЗУ, гідрогеолог, радіоеколог, кавалер двох орденів "За заслуги" за активну участь у ліквідації наслідків аварії.