У групи відомих українських учених є традиція — збиратися разом напередодні чергової річниці чорнобильської катастрофи, аби поговорити про головне...
У групи відомих українських учених є традиція - збиратися разом напередодні чергової річниці чорнобильської катастрофи, аби поговорити про головне. Традиція, як і дружба цих дуже різних людей, започатковується з часів роботи в Чорнобилі. Усі вони приїхали сюди в тяжкий час. Їхня професійна компетентність пройшла випробування на міцність методом украй жорстоким, але цілком безстороннім - слабаків, які шукали легких шляхів і нагород, було відразу ж відбраковано. Ті, що залишилися, згуртувались у своєрідний Чорнобильський клуб. Я назву їхні імена: Віктор Бар’яхтар, Станіслав Довгий, Валерій Кухар, Анатолій Морозов, Борис Прістер, Валентин Радчук, Емлен Соботович, В’ячеслав Шестопалов...
Світ знає Римський клуб - компанію мудреців-учених, які час від часу збираються в Римі, щоб обговорити найважливіші проблеми людства. Їхні шокуючі прогнози не раз збурювали світове співтовариство.
Співдружність українських учених вирізняє коректна стриманість. Вони не прагнуть широкої публічності, але обговорювані тут питання можуть зацікавити багатьох. Нагадаємо, попередня публікація про їхні збори називалася «Мы не можем жить по принципу саранчи» («ЗН», №50 (167) від 13 грудня 1997 року). На теперішній зустрічі вчені спробували свої справи визначити вищою - чорнобильською - міркою. Пропонуємо зміст цієї розмови.
Може, все-таки не слід було закривати?
- Закриття Чорнобильської станції пішло на користь країні чи ні?
В.Бар’яхтар: На користь! І в цьому немає жодних сумнівів. Країна цим довела світові, що вона шанує не тільки власні нагальні інтереси, а й своїх сусідів, і що дивиться в майбутнє. По-друге, щоб продовжувати працювати на станції, де встановлено реактори РВПК, потрібно було зробити надзвичайно дорогий ремонт. Перший блок ми закрили 92-го, коли була пожежа на електромоторі. Станція почала працювати з одним блоком. Нонсенс! Така станція менш надійна, ніж з двома та більше блоками. Можна уявити ситуацію, якби ми в цих умовах розпочали ремонт...
Вважаю, що наш Президент ухвалив єдино правильне рішення - закрити. У результаті маємо тепер кошти для перетворення об’єкта «Укриття» на екологічно безпечну систему. Ну й Захід обіцяє допомогти побудувати нові станції. Звісно, фахівці знають, що Чорнобильська станція - не та, якою вона була 1986 року. Система управління захистом і багато чого іншого змінилося на краще.
Та хто на це зверне увагу? Штамп Чорнобиля визначає все! Хоч би що роби - Чорнобиль для світової спільноти залишиться Чорнобилем. Тож і з практичного, і з політичного погляду рішення про закриття цілком правильне.
- А чи варто Україні взагалі розвивати ядерну енергетику?
В.Кухар: На цю тему багато дискусій. Гадаю, атомна енергетика (я кажу про вже побудовані атомні станції) існуватиме в нас щонайменше 30 років, а якщо вирішимо питання про зміцнення корпусів реакторів, які відпрацювали своє, то ще довше. Американці вже продовжили роботу своїх реакторів на 40 років. Говорять про 50 і 60 років. Таким чином вони використовують уже створені потужності. Недавно віце-президент США заявив: потрібно підвищити виробництво енергії на атомних станціях на 10% до 2015 року. Американці ліцензують будівництво нових атомних блоків.
Торік виробництво електроенергії в Європі на атомних станціях зросло на 2%. Тобто вимальовується дивна картина: з одного боку, німці збираються закривати свою атомну енергетику, а з другого - виробництво її зростає.
Зміна клімату, забруднення довкілля тепловою енергетикою, викиди сірки, вуглекислоти змушують використовувати всі можливості збільшення енергії, оскільки потреба в ній зростає. Навіть екологія потребує додаткових витрат енергії. Прогнозується зростання в недалекому майбутньому населення планети до 10 млрд. і збільшення виробництва електроенергії в бідних країнах хоча б до половини того, що сьогодні генерують передові держави. Все це потребує десятикратного збільшення виробництва енергії на планеті. Китайці планують будувати близько 45 блоків, паралельно розвиваючи й паливну енергетику. Спалювання вугілля призведе до тяжких екологічних наслідків…
Усі країни повинні оцінити свої можливості так, аби завдати якнайменшої шкоди довкіллю.
В.Бар’яхтар: Закономірність така: хочеш жити краще, поклопочися про збільшення виробництва енергії. Проте збільшення кількості двигунів внутрішнього згоряння, зростання потужностей теплових електростанцій призводять до знищення кисню. Щоб спалити 1 кг вугілля, потрібно витратити 3 кг кисню! А де його брати?
Ліси вирубують, з океаном також проблеми. Головна перевага атомної енергетики в тому, що вона не знищує кисню. Коли атомна станція працює безпечно, забруднення навколишньої території набагато менше, порівняно з усіма іншими традиційними способами одержання енергії. Уже з’явилися нові варіанти підвищення безпечності атомних станцій. У тому числі німецько-французький, російський і американський. Можна сподіватися, що в недалекому майбутньому досягнемо абсолютно надійної роботи атомної станції.
- Ці аргументи навряд чи зможуть переконати «зелених»...
В.Бар’яхтар: Мені ще не доводилось бачити жодного «зеленого», котрий відмовився б від холодильника, виключив у своєму будинку лампочку чи ходив би пішки на роботу. Я знав лише одного послідовного еколога - це був мій друг, член-кореспондент НАН України Кирило Толпиго. Він говорив, що згоден сьогодні ж піти в печеру, тільки щоб забруднення не було. Якщо «зелені» згодні йти в печеру, будь ласка.
С.Довгий: Гадаю, дискутувати з «зеленими» без їхньої участі некоректно. Коли вирішимо, що така дискусія доцільна, давайте проведемо окремі збори разом з лідерами й ідеологами «зелених».
- Але РАВ (радіоактивні відходи) чорнобильського походження існують. Наскільки небезпечні вони сьогодні для населення України?
С.Довгий: Сьогодні ми маємо десятки й сотні пунктів поховання радіоактивних відходів, і, за оцінкою експертів, їх активність, без об’єкта «Укриття», перевищує 13.1015 Бк. Ми перебуваємо в ситуації, коли на перший план виходять процеси вторинних забруднень, пов’язані з повенями, лісовими пожежами й іншими природними ситуаціями, які можуть призвести до міграції радіонуклідів. На жаль, академік В.Шестопалов занедужав, але він напевно сказав би: ситуація така, що потрапляння радіоактивних забруднень у водну систему України, у Дніпро може загрожувати здоров’ю 20 мільйонів жителів.
Вплив РАВ на довкілля вже зараз відчутний і продовжує посилюватися. Показова повсюдна наявність радіонуклідів - не лише стронцію-90 й цезію-137, а й радіонуклідів плутонію, америцію та інших трансуранових елементів у грунтових водах зони відчуження.
Радіонукліди надходять у грунтові води з місць зосередження РАВ і мігрують у Прип’ять і далі в Дніпро. Поки що концентрація радіонуклідів, які потрапляють у Прип’ять із території зони відчуження, незначна, порівняно з тими концентраціями, в яких вони приносяться з території Білорусі.
Але через 100-200 років потенційна небезпека забруднення басейну Дніпра трансурановими елементами може стати цілком реальною.
Усвідомлення масштабів чорнобильської катастрофи підштовхнуло до об’єднання міжнародних зусиль учених. Дослідження проводилися в рамках чотиристоронніх угод: Україна, Росія, Білорусь і комісія європейських співтовариств. Десятки вчених з інститутів, лабораторій провідних країн світу проводили спільні роботи з нашими фахівцями. У рамках цих проектів, з урахуванням чорнобильського досвіду, створено системи підтримки ухвалення рішень на випадок аварій на ядерних об’єктах.
Борис Самійлович Прістер у той час працював першим заступником Мінчорнобилю, як тоді називалося міністерство, і керував науковими роботами щодо ліквідації наслідків. Як генеральний конструктор я тоді брав участь у розробці інформаційно-аналітичної системи «Інформ-Чорнобиль». Це був період, коли всі працювали з великим піднесенням, що дало потужний поштовх досягненням українських учених на найрізноманітніших напрямах. Важливо, що це однозначно визнало світове наукове співтовариство - система «Інформ-Чорнобиль» лягла в основу загальноєвропейської системи підтримки ухвалення рішень на випадок аварії на ядерних об’єктах з урахуванням довгострокових наслідків чорнобильської аварії.
В.Кухар: Одним із важливих результатів роботи, про яку говорив Станіслав Олексійович, стало створення Українського центру моніторингу Землі й ресурсів. За договором із Мінчорнобилем, Центр брав участь у моніторингу й контролі зони відчуження, зокрема вів спостереження за пожежами й повенями. Виняткові результати його роботи з відстежування промовисто свідчать самі за себе - немає великих пожеж, бо пожежники працюють оперативно й гасять осередки, які з’являються. З супутника можна побачити якийсь осередок загоряння, але великої пожежі, на щастя, немає.
- Але торік була пожежа, у Києві смерділо паленим і чутки ходили щонайжахливіші. А як дослідження Центру?
В.Кухар: Коли сталася пожежа, про яку ви кажете, справді стояв дим, люди хвилювалися, мовляв, горять ліси в зоні. Проте Центр швидко визначив, що ліси чорнобильської зони не причетні до цього. Тож розроблена система функціонує безвідмовно.
Ідея закопати реактор у глибокий колодязь
Це питання обговорювалося ще на попередніх зборах Чорнобильського клубу. «ДТ» не раз поверталося до теми «колодязя» для атомного реактора, оскільки вона дуже цікавить читачів. Природно, що я запитав про нього й на цій зустрічі.
Е.Соботович: Я в цій ідеї ще не розчарувався, але надій на реалізацію поки що жодних. Той офіційно затверджений проект, над яким нині працюють, оцінюють у середньому в 6 млрд. доларів. І це далеко не всі видатки...
А за нашим проектом, щоб опустити весь реактор і забути про нього, треба витратити лише 2,5 млрд. доларів.
- Наскільки він реальний?
В.Бар’яхтар: Це дуже серйозний проект, і реалізувати його просто так не можна - потрібні попередні дослідження. Є два заперечення. Перше - пропозиція не узгоджується з постановами уряду України, які вимагають «вилучити з об’єкта «Укриття» ядерне паливо». І друге - суперечить рекомендаціям МАГАТЕ, бо вони вимагають ховати високорадіоактивні відходи тільки в 100-літрових контейнерах. А тут «контейнер» виходить на мільйон кубів. І якщо перша вимога суто формальна, то друга створює важливий світовий прецедент. Порушуються відпрацьовані принципи у практиці охорони ядерних відходів.
Е.Соботович: Гадаю, про альтернативне розв’язання проблеми перетворення об’єкта «Укриття» на екологічно безпечну систему варто розповісти докладніше. Воно полягає в тому, щоб опустити об’єкт разом із усіма РАВ у ньому на глибину приблизно 1 км у кристалічний фундамент і перетворити його в геологічне сховище. Загальну технологічну схему реалізації такої стратегії розробили фахівці інституту «Кривбаспроект» з участю вчених та інженерів НАН України, низки відомчих організацій.
Запропонований варіант перетворення об’єкта «Укриття» на екологічно безпечну систему визнаний багатьма авторитетними фахівцями як такий, що заслуговує на докладне техніко-економічне опрацювання. Проте його з дивовижною впертістю «не помічають» безпосередньо відповідальні за розв’язання проблеми - чиновники НАЕК «Енергоатом».
В.Радчук: Можливість реалізації цього варіанта зумовлена, головним чином, придатністю кристалічних порід під об’єктом «Укриття» для безпечного поховання довгоживучих відходів. Це й необхідно насамперед з’ясувати - пробурити кілька глибоких структурних свердловин неподалік об’єкта й виконати мінімально необхідний комплекс досліджень. На це піде не більше трьох мільйонів гривень - сума мізерна, порівняно з тією, що знадобиться для подальших робіт у цьому напрямі.
В.Кухар: Є речі, які суспільство мусить усвідомити: Чорнобиль існуватиме довго, і над цим доведеться працювати не одному поколінню. Так, ухвалили рішення про виведення станції з експлуатації. Заплановано, що це має відбутися протягом 15 років, але може минути й 25 років. По-друге, «Саркофаг» існуватиме не п’ять і не десять років, а, за моїми дуже обережними розрахунками, не менше 100 років. І стільки ж років там працюватимуть люди.
Інше питання - могильники. З ними теж треба щось робити, і ми знаємо, що з ними потрібно робити. Але на це потрібні і час, і гроші, і устаткування, а їх одержувати дедалі складніше...
Б.Прістер: До чорнобильської аварії мені вистачало двадцяти хвилин, щоб переконати скептиків - нічого кращого за атомну енергію немає. Аргумент про кисень колеги вже навели, ще треба додати, що теплові станції викидають у повітря ртуті набагато більше, ніж ртутна видобувна й переробна промисловості разом узяті. І таких вражаючих прикладів можна навести скільки завгодно. Ніхто з фахівців не сумнівається, що атомна енергетика - це порятунок для екології. Проте довіру до неї в суспільстві дуже підірвано...
Відомо, що комісія, яка аналізувала чорнобильську катастрофу, дійшла висновку: причина аварії - низька культура всіх структур у державі, які все це визначають. Можу лише додати, що культура, в широкому розумінні цього слова, відтоді стала ще нижчою.
Наша культура виховання виявляється в тому, що ми говоримо про мільярди доларів, потрібні, аби щось зробити з реактором. А він узагалі-то зараз не такий вже смертельно небезпечний - просто треба з ним працювати. Але чому ми не говоримо про інше? У нашій країні приблизно в 500 населених пунктах у 30% садиб вміст радіонуклідів у молоці перевищує норму. І це нікого не турбує. Ми не могли переконати представників Європейської комісії виїхати за межі зони. Я з великими труднощами вивіз представників директорату в Рівне, й тільки після цього вони почали дещо розуміти.
Проте в нас сьогодні все це відомо, і все-таки, коли починаємо підбивати підсумки, виявляється, що обробляємо лише десяту-двадцяту частину того, що забруднили. Четверту частину лугів, двадцяту частину пасовищ могли б вапнувати. На це потрібні копійки в державному масштабі, але ми не можемо їх виділити й поставити крапку в цій проблемі. Хіба це свідчить про зростання культури?..
В чому уроки Чорнобиля?
Б.Прістер: Вони дуже показові. По-перше, не можна було ставити станцію в цій зоні, бо це ендемічна провінція, кислі торф’яні грунти, і міграція цезію тут принципово вища, ніж в інших ландшафтах. Молоко продукується на торф’яно-болотних грунтах - саме там, де нічим зв’язати цезій. І величезну кількість грибів Київ збирав саме тут, не підозрюючи, чим це загрожує. Задовго до вибуху реактора. Та коли вже сталося найстрашніше, потрібне інакше ставлення.
Ніби багато зроблено, а, з другого боку, нам має бути соромно, що через 15 років ми не змогли виселити всіх, кого неодмінно треба відселяти за рівнем забруднення молока - 3600 Бк на літр молока при нормативі 370 Бк!
На щастя, природа нас як рятувала, так і рятує. Природні реабілітаційні процеси йдуть інтенсивніше, ніж те, що ми робимо. Проте в зоні проводиться надмірна робота з впливу на природну адсорбуючу, охоронну поверхню. Це треба скорочувати, а в природі, слава Богу, всі реабілітаційні процеси спрямовані на поліпшення, на зниження рухливості, міграційної здатності.
Хочу цю трибуну використати для того, щоб нас почули, оскільки шапкозакидання у такій справі неприпустиме. Не можна керуватися ідеологією, що, мовляв, уже досить вклали. Не можна все зводити до соціального захисту населення. Це важливе питання, але далеко не все.
С.Довгий: Але це болюче питання.
Е.Соботович: Розумію, що болюче, але ми повинні дивитися в майбутнє, повинні прогнозувати. А тут достатньо нагромадилося проблем. Досі не можу зрозуміти, чому таке однобоке ставлення до нас у проекті СІПу (так скорочено називається комплекс робіт із перетворення об’єкта «Укриття» на безпечну систему, його оцінено в 740 млн. доларів. Прим. - О.Р.). Туди ж не достукатися з жодними ідеями, бо там уже є позиція.
В.Кухар: Можу з вами, Емлене Володимировичу, погодитися тільки частково. Передусім, Захід дає гроші, тож і замовляє музику. На що хочуть, на те й витрачають. Справді, зроблене по «Саркофагу» нашими вченими, російськими з курчатовського інституту, білорусами не повною мірою або навіть дуже мало враховується в процесі роботи над СІПом.
Але є безліч претензій щодо самого виконання СІПу, щодо його реалізації, багато претензій до Енергоатому стосовно станції, до групи управління проектом. Список цей чималенький, і не слід забувати, що в кожному пакеті, виконуваному в рамках СІПу, є українська організація, а пакет «Д» очолює техноцентр. Основну частину будівельних передпроектних робіт на «Саркофазі» виконує Київський науково-дослідний інститут будівельних конструкцій.
Цей інститут був причетний до побудови першого «Саркофага», у нього колосальний досвід обслуговування, контролю «Саркофага», тож говорити, що відкидаються наші знання повністю або взагалі не беруть участі наші співробітники, не можу. Крім того, МНТЦ - учасник першого пакета «А». Інша річ - рівень їхньої участі…
С.Довгий: Не можна забувати й про соціальний бік справи - про те, що одним з елементів вирішення проблеми зайнятості працівників закритої атомної станції є залучення їх до реалізації робіт у рамках проекту СІП.
В.Кухар: Справді, питання соціального захисту працівників, вивільнених із закриттям Чорнобиля, стоїть дуже гостро. Слід врахувати: виведення з соціальної кризи міста Славутича, яке довго було соціально замкнутим (так велося в атомній енергетиці), стане прикладом для багатьох інших міст, які перебувають в аналогічному скрутному становищі. Той-таки Енергодар на Південно-Українській станції. Досвідом Славутича можна скористатися при виведенні з експлуатації шахт і закритті інших об’єктів. Ситуація досить типова для постіндустріального суспільства.
С.Довгий: І не слід забувати, що співробітники атомної станції - це високоосвічені люди, професіонали. Їм навіть психологічно важко робити щось, на їхній погляд, примітивніше, менш ефективне. У них є неоціненний досвід роботи з високими технологіями. Потрібно створити державну програму, яка дозволила б використовувати можливості цього колективу. У Славутичі можна розвивати інформатику та інші новітні технології. Це дасть змогу створити нові робочі місця без погіршення екологічного стану. Це важливе завдання, і виконати його - моральний обов’язок нашого суспільства.
Нам не можна забувати й про те, що Захід відкрив для себе українську науку саме в період Чорнобиля. Причому під час реалізації чотиристоронньої угоди, коли комісія європейських співтовариств фінансувала міжнародні проекти, а Мінчорнобиль досить потужно фінансував свої дослідження. Тоді практично на кожному напрямі було зроблено видатні відкриття, отримано надзвичайно важливі результати, які визначили не лише в нас, а й в усьому світі стратегію розвитку радіології та всіх напрямів, пов’язаних із проблемою ліквідації наслідків ядерної катастрофи.
На жаль, сьогодні, після того як комісія європейських співтовариств закінчила фінансування, така сама тенденція простежується і в нас в Україні, в Міністерстві надзвичайних ситуацій і Чорнобиля. Скрізь зменшується обсяг фінансування, практично зовсім не виділяються кошти Академії наук. А проблеми залишаються. Деякі з них навіть загострюються. З’являються напрями, які потрібно досліджувати. Потрібно привернути увагу уряду, громадськості до того, що Чорнобиль - це надовго, а для нас, можливо, - назавжди. Без наукового супроводження ми не можемо говорити про безпеку, про технологічну культуру життя техногенного суспільства, яке будуємо в Україні. Ми нагромадили унікальний досвід, і все це залишилося в нас у країні: і лабораторії, і вчені, і безперервно поповнювані бази даних. Тож про Чорнобиль забувати передчасно.
Підтримати
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google