Бізнес на крові, або Кому потрібні шкуродерні?

Коли ми переступили поріг притулку для тварин, що поблизу селища Пирогів, Київської області нас ледь не збила з ніг зграя собак. Ми, зізнаюся, були трохи налякані гавкотом на всі октави, проте кусати нас ніхто не збирався. Познайомившись із утриманцями ближче, ми збагнули: місцеві песики просто задоволені життям.

Від шкуродерні
до притулку європейського зразка

Близько десяти років тому громадські активісти на чолі з президентом товариства захисту тварин «SOS» Тамарою Тарнавською зняли прихованою камерою фільм про шкуродерню за Пироговим. Після того, як фільм обійшов усі телеканали, пані Тарнавській погрожували зі столичної адміністрації, звинувачували у фабрикації кадрів. Але в приціл камери потрапили деякі посадовці, які не змогли відхреститися від своєї, нехай і опосередкованої, участі в знущанні над тваринами. Цей фільм спричинив міжнародний скандал. Два з половиною мільйони європейців підписалися під протестом, до них приєдналися федеральний канцлер Австрії, мери Відня, Лейпцига, Мюнхена, Единбурга, прем’єр-міністр Баварії, канцлер ФРН Коль. Під таким потужним тиском пирогівську шкуродерню не могли не закрити. І силами захисників вуличних тварин на її місці організували притулок: побудували 85 вольєрів для собак, виділили приміщення для кішок, збудували кухню, диспансер, обладнали операційну.

Сьогодні в притулку мешкають понад 400 песиків і близько 100 кішок. Більшість з них потрапили сюди у фургоні невеличкого «Фольксвагена» — машини «швидкої меддопомоги», що належить притулку. Щодня фельдшер виїжджає на виклики — повідомлення про збиту або травмовану тварину. Іноді доводиться відловлювати домашніх собак, що загубилися. Щоб заманити їх у фургон, ставлять великий бокс, куди кладуть м’ясо, а коли хвостатий опиниться всередині, його закривають. Усе робиться так, щоб не зробити тварині боляче.

Новоприбульця одразу реєструє ветеринар притулку. Далі роблять щеплення, обробляють із пульверизатора розчином від бліх і готують до стерилізації. Через тиждень-другий перебування собаки після операції в стаціонарі з пластмасовим «капелюшком» на шиї (щоб не розлизувала собі шви), її випускають у вольєр. Проте на всіх вольєрів не вистачає. Приблизно половина песиків гасають територією притулку.

— Робота у притулку не прогнозована, — розповідає директор притулку Наталя Мохнєва, — робочий день може тривати з 8-ї до 20-ї години, а дозволити собі вихідний можу раз на кілька тижнів. Буває, зберешся додому раніше, відкриєш ворота, а там підкинули, наприклад, коробку з цуценятами або травмовану тварину. Якщо не можемо надати допомогу самі, веземо бідолаху у ветлікарню «Фауна», де нашим підопічним зі знижкою роблять складні операції.

Розпорядок собачого дня небагатий на події: годують тут тричі на день кістками та списаною з супермаркетів рибою, у величезному казані варять кашу на м’ясі, закуповують суху їжу й консерви, кішкам ще наливають молока. У стаціонарі тварини харчуються індивідуально, згідно з дієтою, яку прописує ветлікар. Контроль за підопічними цілодобовий, незважаючи на те, що доглядають тварин усього десять працівників. Раніше собак випускали за межі притулку купатися в плесі, що неподалік. Вони завжди поверталися. Однак із часом багато з них почали зникати. Таємниця розкрилася, коли працівники притулку помітили групу бомжів, що вистежувала песиків.

Тож усередині огорожі собакам безпечніше. За словами пані Мохнєвої, смерть тут настає або від старості, або тварину присипляють, якщо вона безнадійно хвора. Начебто підтверджуючи правдивість слів директора притулку весь час у кінці собачої зграї плентався старий облізлий шарпей. Його оперували вже кілька разів — видаляли з носа злоякісну пухлину, і кожного разу це продовжувало йому життя. «А навіщо ж його присипляти, коли він їсть нормально й бадьориться поряд з молодими?» — коментує Наталя Андріївна.

Не треба думати, що так люблять тварин лише подвижники. Так люблять ті, хто відчуває себе відповідальним за життя домашньої істоти, яка за тих чи інших обставин втратила своїх господарів. Хоча трапляються в притулку й такі собаки, що постраждали від домашнього утримання, точніше, ставлення до них хазяїв.

У планах притулку — розширити стаціонар, зробити більше закритих приміщень для собак, завершити відбудову вольєрів для кішок, де минулого року сталася пожежа. Працівники, не чекаючи пожежників, викидали тваринок із вогню голими руками. Більшість пухнастих уціліла. Деякі будівельні фірми виділили притулку цеглу та інші потрібні матеріали.

Проте найбільшим благодійництвом для тварин є чуйні господарі. Іноді з притулку беруть на виховання песиків (до речі, кішок — ніколи). Змушений шукати добрі руки, притулок приєднався до міжнародної акції «Милосердя без кордонів» (треба сказати, що вдалося їм це, завдяки європейському статусу притулку). Полягає вона в тому, щоб із неблагополучних країн вивезти покалічених тварин і підшукати їм господарів-іноземців. Завдяки цій акції до Німеччини минулого року поїхали 60 українських собак без вуха, ока, лапи. Важко подолавши тоді митні перепони, товариство «SOS» повторило акцію в червні цього року, але не знає, чи вдасться таке знову, адже зі вступом Польщі в Євросоюз змінилися й правила транспортування братів наших менших.

Між тим поборники прав тварин не збираються збільшувати територію притулку. Вони впевнені, що зменшувати кількість бродяжок треба європейським, гуманним шляхом: кастрацією та стерилізацією. Однак поки таку програму не затвердять на загальнонаціональному рівні, притулок у с. Пирогів залишиться оазою серед пустелі жорстокого відношення до беззахисних тварин по всій країні.

«Тварини в місті»

У серпні 1997 року Київська держадміністрація створила організацію «Тварини в місті». Товариство «SOS», повіривши в бажання влади змінитися, всіляко йшло на співпрацю: організовувало круглі столи, семінари, переклало українською мовою європейське законодавство щодо захисту тварин. Керівництво організації «Тварини в місті» било себе в груди й обіцяло дотримуватися всіх рекомендацій. І хоча на вулицях столиці продовжувалися жорстокі відлови й знищення собак, організація заявляла, що це діло рук таємничих підпільних шкуродерень. «SOS» знову почало розслідування й невдовзі стало зрозуміло, чому відлови тварин вигідні саме держструктурі. Один з нардепів, допомагаючи громадським активістам, «розкопав», що за п’ять років своєї діяльності «Тварини в місті» «проковтнули» понад 10 мільйонів гривень. Кошти, виділені з бюджету міста, ніколи не використовувались на гуманізацію відлову й утримання братів наших менших. Полювали на собак за допомогою «літаючого шприца», зарядженого найдешевшою отрутою — дитиліном.

За словами ветеринарів, цей препарат заборонено європейською конвенцією, він повністю паралізує всі органи тварини, але протягом десяти хвилин її свідомість ясно працює. По суті, нещасне створіння в муках і при ясному розумі задихається. Дитилін небезпечний і для людини: раптовий вітерець — і дози призначеної для песика середнього розміру вистачить, щоб убити дитину. Отримуючи від жеків по 37 гривень за кожну відловлену тварину, гицелі не витрачалися на її харчування. Так, у фільмах, знятих прихованою камерою SOSівців, з’явилися кадри з притулку для тварин у Бородянці, де собаки поїдали кішок, котрі були з ними у вольєрі, а потім і одна другу. Були епізоди самих відловів: ранкова одеська вулиця, гицелі виставляють страшну велику м’ясорубку, куди кидають напівоглушених, ще живих собак...

Випуск телепрограми «Без табу», присвячений темі «узаконених убивств» вуличних тварин із фрагментами згаданого фільму, міська влада блокувала протягом п’яти місяців. Директор притулку в Бородянці Ніна Самохвалова погрожувала порушити справи в суді проти Тамари Тарнавської та телеведучої Ольги Герасим’юк. Однак передачу таки випустили в ефір. А заступникові мера панові Бідному не лишилося нічого іншого, як зайняти позицію вдячного чиновника, якому «розкрили очі на відвертий фашизм».

Реакцією на передачу стало звільнення всього керівництва й нібито ліквідація самої організації «Тварини в місті». Натомість було створено два інших комунальних підприємства — притулок для тварин у Бородянці та Центр ідентифікації тварин. Вимагаючи проведення справедливого конкурсу на заміщення посад у цих державних організаціях, захисники тварин із «SOS» сіли писати програму діяльності, мету конкурсу, вимоги й питання для конкурсантів. Проте знову влада їх обдурила. З тих чи інших причин досвідчених працівників на роботу не взяли, місця зайняли «потрібні» люди, тож і зміни в діяльності організацій відбулися лише косметичні. Суть лишилася та сама — бізнесова.

— Директором Центру ідентифікації тварин стала повністю скомпрометована людина — Світлана Берзіна, — розповідає Тамара Тарнавська. — Відомо, що її підтримують люди, котрі проводять собачі бої. Свого часу, очолюючи спілку кінологічного клубу «Аврора», пані Берзіну було засуджено за несплату податків у великих розмірах. На рік її позбавили права обіймати керівні посади, пов’язані з фінансово-бухгалтерською діяльністю. Головою ж притулку в Бородянці став Мирон Кучинський, близькій співробітник пана Свідерського, начальника міського управління ветеринарного забезпечення. Останній, ще на посаді ветлікаря Московського району м. Києва, підтримував знищення тварин у Бородянському притулку. Послідовно діяв і його ставленик пан Кучинський. Хоча за офіційними документами ця структура регулює чисельність приблуд шляхом стерилізації та кастрації, на практиці переважна частина тварин до процедури не доживають. Їх ще при відловлюванні вбивають дитиліном, економлячи на снодійному. 12 липня цього року в листі до адміністрації Президента Мирон Кучинський звинуватив пана Свідерського в непрозорості діяльності та небажанні зменшити кількість безпритульних тварин шляхом стерилізації. Думаєте, це в директора притулку сумління прокинулося? Гадаю, просто не поділили гроші.

Однак найбільшим цинізмом Київської міської держадміністрації стало те, що центр «Тварини в місті» так і не виключили з державного реєстру. На запит до Подільської райдержадмінстрації президента Всеукраїнського фонду захисту тварин М.Нікіточкіної (від 13.05.2004) відписали: мовляв, керівництво центру не надало потрібних документів для ліквідації державної реєстрації. Тож «Тварини в місті» функціонують донині.

Так чи інакше постає питання про ефективність роботи міських служб для тварин, адже з року в рік безпритульних собак на вулицях не меншає. Чому? Усе дуже просто: чисельність популяції підтримують самі ж убивці. Деяких собак, відловивши їх й отримавши за них кошти, випускають в іншому районі — щоб розмножувалися. Це їм вигідно. «Розводячи тут Європу зі стерилізацією», у найближчому майбутньому ці служби ризикують стати непотрібними. Разом із тим зникнуть і бюджетні кошти, за які, до речі, можна було б стерилізувати всіх відловлених тварин й утримувати 5—6 притулків. Зникне й підпільний заробіток на собачих шкурах, жирі, м’ясо-кістковому борошні, поставці тварин для дослідів у деякі медичні заклади. Як тоді списувати на притулок у Бородянці тонни тушонки з супермаркетів, а часом і... чорну ікру? Втім, це ще далеко не весь перелік способів заробити на собачих душах.

Українське ноу-хау

— Таких організацій, як Центр ідентифікації тварин, на Заході немає, — стверджує Тамара Тарнавська. — Кожну тварину реєструють у ветлікарні, бо так чи інакше власник туди звертається. Інформацію вносять у національний банк даних. Процедура ця безплатна. За реєстраційним номером власникові нагадуватимуть листами, коли треба прищепити улюбленця. Якщо ви взяли тварину з притулку, то всі послуги по її обслуговуванню нададуть зі знижкою в ціні. У Франції в мене жили шість кішок. Кожні два тижні їх провідували волонтери тваринної служби, мене розпитували про догляд, дивилися умови, в яких вони мешкають. Замість рівнятися на Захід, наші служби перейняли білоруський досвід, де свого часу запровадили комунальний податок на тварин. Тільки вдумайтеся: щомісяця ви платите податок у бюджет міста за те, що ваша кішка чи пес проживає з вами. Щомісяця, залежно від розміру підопічного, ви платите жеку від двох до десяти гривень... Ми вже кілька років боремося за відміну цього «ноу-хау». Але це не вся схема викачування грошей. Мало того, що вашого підопічного зареєстровано у ветлікарні, вас ще примушують кожного року за п’ять — сім гривень купувати жетон у Центрі ідентифікації тварин. Хоча давно вже вся Європа перейшла на мікрочіпування.

Чим вигідна ця процедура? Під холку собаці великим шприцом вживлюють пристрій, розміром із зернину пшениці. Відтоді тварина має свій код, який вписується в документи власника. Якщо чотирилапий десь загубиться, його відловлять і за допомогою спеціального сканера (а такий має бути й у поліції, й у пожежників, і в усіх ветслужбах, і в притулках) встановлять власника й швидко повернуть тварину. Коштує це два євро. У Польщі, щоб заохотити до цієї програми населення, песиків спочатку мікрочіпували безплатно. Нещодавно про винахід дізнався й київський Центр ідентифікації тварин і не міг не скористатися моментом, щоб не заробити.

У столиці тварин «мікрочіпують» за 80 грн. Але при цьому ніхто не говорить їхнім власникам, що їхнього друга ніколи ніхто в Україні не знайде, адже єдиний в країні сканер знаходиться лише в самому центрі. А якщо тварина загубиться за межами міста? З огляду на вартість сканера (300 — 350 дол.), він не скоро з’явиться в нашої міліції та ветслужб...

— Ми хочемо докорінно змінити систему, — пояснює Т.Тарнавська. — Служба відлову, наприклад, не має бути комерційною організацією, адже це — чистий бізнес на крові. У Києві ж вона є комунальним госпрозрахунковим підприємством. Усе дуже просто: перекрийте цим структурам державне фінансування — ніхто не буде займатися безпритульними тваринами й їх перекинуть нам, громадським організаціям.