Випробування Ларсом фон Трієром

Задовго до виходу в прокат новий фільм данського режисера Ларса фон Трієра "Німфоманка" встиг стати сенсацією. У деяких європейських країнах фільм уже вийшов на екрани. Прем'єра в Україні - 20 лютого. А на Берлінському міжнародному кінофестивалі "Німфоманку" презентували поза конкурсом. Цей показ супроводжував ажіотаж. Глядачі заздалегідь займали місця в багатотисячному залі, суперечки про картину наелектризували кінофорум. Дров у багаття підкинув і сам режисер, несподівано з'явившись на червоній доріжці. Нежданий важливий гість привернув до себе увагу всіх медіа, які забули навіть про голлівудських кінозірок, що фланірували поруч. Тож "Німфоманка", як один із найбільш очікуваних фільмів 2014-го (а картина на дві частини), починає свій цікавий шлях до глядача.

Для "Німфоманки" у рамках Берлінале немає жодних мотивацій з приводу фестивальних нагород. І все ж видатний режисер може записати у свій актив ще одну перемогу. Перемогу над досвідченою фестивальною публікою, яка хмарою суне в зал, доводячи: є ще в пересиченій видовищами душі "клавіші", які спрацьовують практично безвідмовно.

Наприклад, допитливість.

Ажіотаж підігрівався перспективою побачити фільм у повній авторській версії. Тобто у всій повноті трієрівського задуму, не вкороченого прокатними ножицями.

На прем'єру поспішили навіть ті, хто вже встиг подивитися "Німфоманку" в адаптованій до прокату версії. Дуже вже хотілося знати зміст тих 27 хвилин, які відрізняють повний варіант (145 хвилин) від баченого раніше.

Данський режисер, що давно став культовою постаттю, вкотре продемонстрував нездоланний потяг до провокацій. Цього разу він інтригував і епатував публіку намірами зняти відверте порно.

Батько кінематографічної "Догми", творець "Маніфесту" і 10 обмежувальних заповідей - такого собі зводу правил під назвою "Обітниця цнотливості", режисер, який обґрунтував ще на початку 2000-х, що кіномистецтво базується на системі обмежень та заборон, у фільмі "П'ять перешкод", - Ларс знову блискуче довів: заборони та обмеження існують лише для того, щоб їх порушувати.

Нехтуючи умовностями і табу, Трієр створив твір мистецтва, всупереч безлічі сцен, які приголомшують своєю відвертістю.

Сміливість задуму проявилися і в тому, що, попри наявність у картині сцен із формальними ознаками жорсткого порно (саме ці сцени й вирізані цензурою), по суті "Німфоманка" - психофілософське дослідження зародження і прояву "основного інстинкту".

Вирішений фільм у дусі платонівських діалогів. Їх ведуть упродовж фільму "блудниця" (а саме так ідентифікує себе героїня) і благочестивий старець - літній інтелектуал, що живе в певному відриві від повсякденної реальності.

З натяжкою можна розглядати персонажів як наближення до втілень тілесного і духовного, ницих інстинктів і піднесеного розуму, що переводить оповідь у регістр притчі.

Релігійний антураж, характерний для трієрівських фільмів, у "Німфоманці" не такий очевидний, але проблематика картини близька до понять, які лежать в основі будь-якого світогляду. Це - свобода, істина, любов, жертва.

І все ж таки для твору
мистецтва інколи важливішим, ніж питання "про що?", виявляється питання "як?".

Як розгортається фабула картини?

Старіючий холостяк Селігман (Стеллан Скарсгард) знаходить у темному провулку жорстоко побиту не дуже молоду жінку Джо (Шарлотта Генсбур). Він приводить її до себе додому в аскетичну кімнату-келію й вислуховує розлогу сповідь, час від часу доповнюючи розповідь власними коментарями.

У своїх уточненнях він звертається до історії мистецтва й літератури, теорії музики, природознавства і навіть математики, апелює до цінностей культури та християнства, що несподівано співвідноситься з однобічним досвідом Джо.

Жінка намагається зрозуміти "щось" про власне порочне життя, занурившись у тайники пам'яті, вибудувавши систему причин і наслідків. Спогади героїні відтворюються системою флешбеків. Ці повернення в минуле і перемежовуються неквапливою бесідою Джо з доброзичливим співрозмовником.

Задумане Трієром багатопланове дослідження сексуальності у всіх її проявах є низкою еротичних новел, приправлених їдкою іронією, щоб пом'якшити їх жорстку натуралістичність.

Така організація матеріалу викликає асоціації з "Декамероном" Бокаччо, новелами маркіза де Сада й водночас - із невигадливими порнороманами.

Плутана сповідь Джо оглядає її входження у світ сексуальності: від дитячих невинних забав до провокативної поведінки в юності, коли випадкові зв'язки набувають для неї характеру своєрідного спорту із впертою боротьбою за кількісний результат… Коли Джо з подружкою затівають змагання: кому вдасться спокусити більше чоловіків.

Приз переможниці - пакетик цукерок.

Юну Джо грає дебютантка, 23-річна модель із Британії Стейсі Мартін.

Саме на її "долю" випало виконання найвідвертіших сцен.

Закінчується перша частина "Німфоманки" критичним для героїні моментом, коли пересичення сексуальними експериментами викликає в неї повну атрофію чуттєвості. Джо перестає відчувати будь-що.

Такий фінал першої частини.

Але "далі буде". Завершальні титри фільму супроводжуються динамічною нарізкою кадрів, які анонсують розширення тематики провокаційних за характером новел другої частини: садо-мазо, міжрасовий секс, гомоеротизм і педофілія.

Передбачається, що перша частина "Німфоманки", отримавши продовження, перетвориться на п'ятигодинну епопею і стане завершальною главою чергової трієрівської трилогії - "Трилогії Депресії", розпочатої "Антихристом" (2009) і продовженої "Меланхолією" (2011).

У певному сенсі, всі фільми Ларса фон Трієра досліджують катаклізми, викликані насильством над психічною реальністю, а часто - і над тілесністю. У "Німфоманці" автор традиційно задає певну поведінкову ситуацію. Але, наче в жорстокому лабораторному експерименті, виводить "за дужки" поняття любові. Цим "Німфоманка" (як і вся "трилогія депресії") разюче відрізняється від трієрівської трилогії кінця ХХ ст. - про дівчинку "золоте серце" ("Розтинаючи хвилі", "Ідіоти", "Та, що танцює в темряві"). Режисер, розвиваючи жононенависницькі ідеї (що стало очевидно в "Антихристі"), представляє образ хижої й ненаситної "самки", яка при цьому страждає. Змінює силу мелодраматичного прийому потужністю вібрацій скандальної містифікації та епатажу.

Шанувальникам трієрівського невротичного таланту відомо, що він - любитель утверджувати ідеї духовності апофатично, тобто через заперечення. Саме тому фільм, який розповідає нібито про неприборкане лібідо, багатий на сцени злягань, зображення тілесної наготи в найінтимніших її проявах, - залишає несподіваний післясмак - розуміння, що фільм не "про це". Або не тільки "про це".

Як і всі попередні роботи данського майстра, "Німфоманка. Частина 1" - неспішне європейське кіно, далеке від декларативної політкоректності, - це ще одна вендета Голівуду. Що не заважає авторові задіяти у фільмі по-справжньому зірковий склад. Крім постійних акторів Трієра (Стеллан Скарсгард і Шарлотта Генсбур) тут красуються Крістіан Слейтер у ролі батька Джо і Ума Турман, що зіграла обмануту дружину, яка з'явилася до Джо з двома дітьми і влаштувала скандальну сцену з яскравим десятихвилинним монологом з приводу спокушення її чоловіка, а також Віллем Дефо і Шайя ЛаБаф.

Картина фон Трієра - це територія артхаузу, хоча радикальних кінематографічних новацій тут немає. Сповідь розбита на частини, кожна з яких вирішена в особливій світло-колірній гамі та власній стилістиці (як глави літературного "Улісса"). Змодельовані форми виразності Трієром тут не винайдені, а лише творчо осмислені режисером. Задіяні виражальні засоби різноманітні - поліекран, нашарування зображень, звернення до кодів різних мистецтв і математичних формул як ілюстрацій до діалогу молодої блудниці та літнього незайманця.

Не важливо, що спонукало Трієра затіяти провокативне кінодослідження: натхнення чи хуліганська примха? Він створив фільм, який для когось виявиться потрясінням, а для когось - випробуванням.