Росія — це набіг

ZN.UA
Поділитися
Росія — це набіг © depositphoto/FellowNeko

Ми звикли поділяти світ на Схід і Захід або, слідом за західними трендами, на Глобальну Північ і Глобальний Південь. Цей поділ нерідко збиває нас із пантелику, географія пропонує занадто широкі узагальнення, а паралелі з меридіанами починають здаватися справжніми причинами. Географія, звісно, дещо значить. Але вона не дає ані вичерпних пояснень, ані навіть чітких координат.

Там, де не ростуть абрикоси

Поезія іноді буває точнішою за географію. «Росія починається там, де не ростуть абрикоси», — пише в книжці «Абрикоси Донбасу» поетка Любов Якимчук. Як пояснила сама авторка, котра виросла на Донбасі, абрикосові дерева зникають із ландшафту, щойно перетинаєш кордон між Україною та Росією. В Росії не вирощують абрикосів.

Таке судження висловлювали старші члени нашої сім’ї, які пережили сибірське заслання. Вони згадували, як там розбивали поміж бараків городи, садили картоплю, зелень. «У нас там такі помідори росли! Клімат? Чудовий клімат! А землі скільки!» (В такі моменти абсолютно чітко розумієш, що ностальгія ніяк не співвідноситься з об’єктивним життєвим досвідом.) Місцеві дивилися на засланих «бандерівців» круглими очима — вони ніколи не вирощували помідорів. Вони взагалі мало що вирощували.

Або ось іще літературний екскурс: приблизно в тих самих краях, де вирощували помідори наші засланці, — в Алтайському краї — побував якось із «письменницьким поїздом» Пьотр Вайль. У своєму дорожньому щоденнику, який потім вийшов друком під назвою «Карта Батьківщини», він залишив запис: «…зроблено без любові… досі відчувається окремішність природи від людини, котра її населяє. Вона не росте із землі... Насправді колонізація не вдалася».

Російські критики зійшлися на тому, що правильно, мовляв, автора свого часу з СРСР вигнали. У чомусь критики праві. «Загостреним письменницьким чуттям» європеєць Вайль досить точно вловив симптом російського «цивілізаційного проєкту»: що там абрикоси й помідори, головне — люди «не ростуть із землі». Величезні простори приєднали — де багнетом, а де й просто розчерком пера, — але ніхто так і не проріс у цю землю. Не зробив її своєю. Зневажливі топоніми, що так неприємно вразили письменника, — свідчення багатовікової відчуженості між землею та людьми, які не хочуть мати з цією землею нічого спільного. Навіть абрикосів із помідорами.

Загалом Путін і Ко праві: конфлікт між Росією й Україною — цивілізаційний. Але відмінність між «цивілізаційними проєктами» пролягає не по географічних координатах. І, звісно ж, вона — не в наявності або відсутності в історичному анамнезі «колоніалізму». А у ставленні до землі. Або у випадку з «російським проєктом» — у відсутності взаємин між «природою» та «людьми, що її населяють».

Там, де не проростає пам’ять

Кремлівські ідеологи мимоволі самі вибовкують правду: від них рідко можна почути про «російську цивілізацію», набагато частіше говорять про особливий «цивілізаційний проєкт». Річ не в скромності (риса, російським ідеологам не притаманна). Це виверт. «Проєкт», на відміну від уже готової «цивілізації», — це лише обіцянка. Справа майбутнього. Найчастіше максимально невизначеного. Як «комунізм» у радянській пропаганді. Росія, яка «ніде не закінчується» (можна додати — «й ніде не починається»), — це не лише про географію, а й про час. Як і комунізм, ця «прекрасна Росія майбутнього» — аналог Царства Небесного. Міраж на межі поля зору, на самому обрії, на який можна дивитися поверх голів, якому можна служити й не звертати уваги на те, що в тебе під ногами.

У цій точці хороші.ру сходяться з поганими.ру. І з ніякими.ру теж. Усі вони марять «прекрасною Росією майбутнього», яка колись настане і яка (як і годиться міражу) в кожного своя. Але в головному всі.ру цілком єдині: в своєму ставленні до сьогодення — все це «тимчасові труднощі», «перегини на місцях», «окремі помилки» або «підступи ворогів». Поступки перед совістю — в кого вона ще є. Росіянину дуже легко відокремити себе від «спільної провини» — просто тому що немає в нього нічого спільного ні з ким і ні з чим. Аби мати щось спільне, треба відчувати спільність — приналежність, спадкоємність. Усвідомлювати себе частиною історії та спільної пам’яті.

Непосильне завдання для людини російської культури. Для цього треба було б належати до геть іншого типу цивілізації — цивілізації осілого типу. Яку в Російській імперії намагалися імітувати, але не змогли реалізувати. Історія й пам’ять проростають із того самого кореня, що й абрикоси з помідорами.

Вигравши цивілізаційні перегони, цивілізації осілого типу залишили кочовим культурам не так багато простору й вибору. Бунтівлива російська душа з її поривом трощити все навколо, ламати правила та сіяти хаос, з її презирством до гречкосіїв і бюргерства, з ненаситною пристрастю до перемог, із екзистенціальною нудотою від міського життя та планомірної мирної праці — душа волоцюги. Навіть якщо її упаковано в пристойний європейський костюм. Піджак раз-у-раз рветься, черевики тиснуть, а краваткою хочеться когось задушити...

Як пише «Медуза», посилаючись на соціологів, «Велике» російське суспільство не підтримує війни явно, але приймає її як частину природного соціального порядку». Ця фраза точно описує цивілізаційний розлам між Росією та європейською цивілізацією, до якої прилучається й Україна. Війна як «природний соціальний порядок» звучить для наших вух абсурдно. Для тих, хто вирощує абрикоси, помідори й хліб, війна — це завжди катастрофа та руйнування. А «природний соціальний порядок» — це зростання добробуту завдяки праці й освоєнню наявних ресурсів.

Росія — не Україна

Приналежність України до цивілізації хліборобів, «яка перемогла», — те, чого в Росії ніколи не могли українцям пробачити. Глузування з наших «садків вишневих» і любові до вареників — хрестоматійний приклад російської зарозумілості, яка приховує водночас атавістичне неприйняття й чимало заздрості. Не через вареники навіть і не через сало — через те, що ми можемо так жити. А вони — ні.

Утім, попри всі глузування господарі Кремля сходилися в одному: без України Російської імперії немає й не може бути. Успіх «російського проєкту» залежить від України. Україна для Росії — одночасно й запорука імперського проєкту, й портал до тієї самої «західної цивілізації», про приналежність до якої Росія завжди мріяла, але до якої ніколи не могла органічно вписатися.

Імперський проєкт — неминуча умова російського «геополітичного успіху». Жодного іншого успіху в Росії ніколи просто не було, а придумати нову стратегію складніше, ніж верзти маячню про «Україну, яку придумав Ленін». У Росії в її «безімперському» стані відразу виникає дефіцит свіжих творчих ідей. Майже все, що робила Росія за свої нафтодолари впродовж останніх двадцяти років у всіх галузях, окрім озброєнь, — імітувала.

Все видатне в Росії, з якою хочуть асоціюватися і хороші, й погані.ру, було створено в період імперії: ядерна зброя й космічні перегони, толстоєвський і «Лебедине озеро», Останкінська вежа й «найкраще кіно». Тому й «прекрасна Росія майбутнього», хоч би що про неї казали ліберали.ру, так чи інак включає повернення імперського проєкту — хоча б символічно.

А це означає — підкорення України.

Та «прекрасним імперським минулим», яке завжди стоїть за «прекрасною Росією майбутнього» справа не обмежується. Так само як нічого не пояснює метафора «київської купелі». Київ, і з ним Україна, завжди були для Росії порталом до бажаної та забороненої Європи. До клубу переможців «цивілізаційних перегонів». Де Росії завжди хотілося бути, але в неї самої ніколи не виходило через глибоке нерозуміння суті цієї цивілізації. Тому що суть — це «збільшення пирога» не у спосіб «відняти й поділити», не експансією, грабежами й навалою. А завдяки творчому освоєнню наявних ресурсів.

Знов орда

Війна Росії в Україні багатьох вражає своєю анахронічністю. А ще більше — жорстокістю, якоюсь неймовірною, атавістичною пристрастю до руйнування та знищення. Здається, тим, хто веде цю війну, подобається спантеличувати своїх «цивілізаційних опонентів». Ударів завдають точно й холоднокровно — просто в серце цивілізації: по елеваторах із зерном; по дамбі водосховища, що дає воду полям; по портах, через які вивозять урожай; по храмах і житлових будинках.

Немає сенсу шукати відповіді на прокляті запитання в «програмних статтях» Путіна — про «штучно створену Україну», «зменшення підлітного часу» тощо. Немає сенсу хоча б тому, що мотиви повсякчас змінюються і зрештою все зводиться до одного-єдиного пояснення — «тому що можуть».

Це пояснення, на перший погляд, позбавлене логіки. Та це не зовсім так.

Хороша новина: судячи з масштабних руйнувань, яких росіяни намагаються завдати Україні, вони не плекають ілюзій стосовно своєї можливості «захопити Київ» або «побудувати новий СРСР». Принаймні в близькій перспективі.

Погана новина: Росія намагатиметься максимізувати наші матеріальні втрати й не пошкодує на це жодних сил і коштів. Так завжди діяли кочівники, яким село відмовлялося платити данину, — спалювали поля, будинки, забирали все, що могли винести, людей убивали або гнали в неволю. На місці села й полів залишалася пустка.

Перетворити обжиту окультурену землю на пустирище, країни — на території, розсіяти й асимілювати тих, хто вкорінений у цю землю, — ось мета навали. Україна, а до неї — Русь неодноразово переживала подібне у власній історії. Те, що чергова орда кочівників називає себе «Руссю» й «руськими», нічого не означає. «По справах їхніх пізнаєте їх…»

Я не знаю, що буде з «прекрасною Росією майбутнього» — чи зуміє вона осісти (не як імперія, тобто «заякорившись» коштом України, а сама-сама-сама), чи стане вона країною, державою, народом. Але наразі Росія — це не країна, не держава, не народ. Це набіг кочових племен.

Сіяти хаос і спустошення — стратегія, що не залишає місця для різночитання. Не лише в Україні. Втручання у вибори в США, пропаганда абсурдних конспірологічних теорій, перетворення на кривавий котел Сирії, Лівії, Нігеру чи куди ще дотягнуться руки «кухарів» та інших холуїв, — усе це стратегія орди. Приречена на програш в економічних, технологічних або демографічних перегонах теперішня Росія намагається повернути в світ правила іншої, дуже давньої гри. В якій перемагає той, хто, відмовившись обробляти землю та будувати заводи, розвивати технології й підкорювати космос, усі ресурси витрачає на озброєння та руйнування. А там, куди ракети не полетять (бо страшно, будьмо відверті), усі зусилля витрачають на створення хаосу слів і сенсів, де все й завжди «не так однозначно».

Усе, що нам залишається, — протиставляти логіці орди, яку нам важко зрозуміти, власну «осілу» логіку, якої громадяни набігу, як з’ясувалося, теж ніяк не збагнуть. Логіку, яка дала змогу осілим хліборобам виграти партію в «Цивілізацію» у кочівників — стояти на смерть за свою землю і повертатися на поле, щойно зійде вода, згасне вогонь або зникне орда. Справжні «ікони стилю» цієї цивілізації, поряд із воїнами-захисниками, — комбайни й трактори, що виїжджають на випалені поля, ризикуючи підірватися на міні. Або вервечки жінок, які несуть повні відра від обмілілих водойм своїм помідорам і абрикосам. Образи неймовірної стійкості цивілізації, сильнішої за будь-яку навалу.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі