Ріхтер і Україна. Виповнюється 95 років від дня народження великого музиканта

Святослав Теофілович Ріхтер був названий «Музикантом століття», століття минулого, для чийого мистецтва не існує часових перепон. Інакше й бути не може, адже його творчість, висока й істинна, несе величезний інтелектуальний, емоційний, моральний заряд. Тепер, у століття блискавичного поширення інформації, про великого музиканта можна знайти багато статей, неминуще значення його діяльності обговорюється на найбільших музичних форумах, але теми «Ріхтер у Києві», «Ріхтер і Україна», на жаль, практично не розроблені.

Ріхтер народився 20 березня 1915 р. в Житомирі, в родині піаніста й органіста німецького походження Теофіла Даниловича Ріхтера та Ганни Павлівни Москальової, російської дворянки. Святослав Теофілович (тоді просто Свєтік) зберіг у пам’яті колорит провінційного життя. Його спогади чарівні, барвисті, схожі на картини.

«Я народився 1915 року в Житомирі, на Бердичівській вулиці. Ця вулиця вже давним-давно називається вулицею Карла Маркса, хоча вона переходить у Бердичівське шосе, тож її перша назва відповідала дійсності. Шосе приводить до мосту через річку Тетерів.

На спуску з міста жила «Магріта» зі своєю мамою, і там нас годували. В якійсь халупці. Йдучи туди, можна було скотитися сторчголов. «Магріта» — Іра Іванова — тепер дружина піаніста, професора Московської консерваторії Льва Миколайовича Наумова. Генріх Густавович обожнював його. Чудовий музикант, свята людина, вірний послідовник школи Нейгауза, симпатичний і зворушливий. Я чув, як він чудово грав Четверте скерцо Шопена...

Якщо поглянути з мосту ліворуч, далеко-далеко виднілася церква, що пробуджувала надії на щось цікаве й невідоме...» (з книжки В.Чемберджі «О Рихтере его словами»,
М. 2004).

Невдовзі сім’я переїхала до Одеси, де батько отримав місце викладача консерваторії. Тут Свєтік почав грати на фортепіано. З батьком заняття не виходили, і той передав його своїй учениці, арфістці. Після кількох уроків вона зрозуміла, що нічого не зможе дати піаністові-початківцю. Далі майбутній володар думок і сердець меломанів усього світу музично розвивався й виховувався самостійно. Хтозна, можливо, так і має бути з генієм. Піаністичній техніці він особливої уваги не надавав, усе відбувалося якось саме собою. Зате завдання художнього плану, напевно, ставив серйозні. Підтвердженням може слугувати розповідь одного київського піаніста, уродженця Одеси. Він згадує про один випадок, що стався зі Святославом, який був тоді корепетитором в оперному театрі. Диригент Столлерман, що прийшов у театр, провів свою першу репетицію, — працювали над «Євгенієм Онєгіним». По закінченні подякував співакам, сказавши, що все це, мабуть, було добре, але він нікого з них не чув. Він слухав піаніста-концертмейстера.

Минав час, і молодому піаністові захотілося спробувати себе в ролі соліста. 19 березня 1934 р. він дав свій перший концерт в одеському Будинку інженера. Про це Ріхтер згадує у відомій стрічці французького музиканта і режисера музичних фільмів Бруно Монсенжона. У програмі — твори Шопена. Вони започаткували його майбутній грандіозний репертуар. Перший успіх підтвердив правильність вибору і поставив перед необхідністю здобути консерваторну освіту. Завдяки допомозі одеських меценатів, серед яких був і відомий офтальмолог Філатов, Ріхтер приїхав до Москви, де доля звела його з професором Московської консерваторії Генріхом Густавовичем Нейгаузом, чудовим піаністом, людиною з європейською освітою, щедрим і гостинним, що став другим батьком для талановитого учня. Дві душі, закохані в музику, мистецтво, знайшли одна одну. Молодий піаніст потрапив у творче середовище, де розквітнув його талант. Побутові умови спудея не цікавили. Не маючи власного даху над головою, він жив то у Нейгауза, то в друзів. Музикував, інколи ночами, в Гнесінському інституті, куди, за розпорядженням Олени Фабіанівни Гнесіної, його пускали. Стрімко зростав репертуар Ріхтера. Композитор Прокоф’єв довірив йому, студентові, перше публічне виконання Шостої сонати. 26 листопада 1940 р. в Малому залі Московської консерваторії відбулася прем’єра, що стала московською прем’єрою і піаніста Ріхтера. Присутній у концертному залі автор вигукував з місця: «І так можна грати цю сонату!»

Інтерес до мистецтва видатного музиканта-піаніста ніколи не згасне. «Надпотужний дух і глибина», як охарактеризував його талант Генріх Густавович, проник у саму суть музики, власне, вийшовши на інші висоти й орбіти, де музика стає частиною мистецтва, а воно, у свою чергу, покликане відповісти своєю унікальною мовою на вічні питання. Ріхтер, як Вергілій Данте, владно вів за собою слухачів різних аудиторій, країн і континентів. Але якщо одному заказані були вищі світлі світи, то Ріхтеру корилися як приховані від інших глибини, так і гірські вершини. Побутує думка, що геніальними бувають тільки творці музики — композитори. Ріхтер довів, що геніальним творцем може бути і виконавець. Твір, уже написаний і виданий, іде в самостійне життя, ніби належачи не лише авторові. Саме вдумливий виконавець здатний зробити його близьким слухачеві, проносячи авторський задум інколи через століття, розкриваючи його пророчу суть, яку не завжди могли повною мірою усвідомити сучасники. Безперечно, великі творці, які жили задовго до нас, зраділи б, почувши свої творіння в такому прочитанні.

Про концерти Ріхтера писали багато й захоплено, писали у нас і в усьому світі, де б він не виступав. Хочеться згадати про те щастя, яким він обдаровував нас, киян. Перший його концерт відбувся 15 листопада 1944 року. У програмі — Восьма соната Моцарта, «Апасіоната» Бетховена, етюди і п’єси з циклу «Роки мандрів» Ліста, дві прелюдії і Вальс сі мінор Шопена. Сам чув захоплені розповіді старожилів про Перший концерт Чайковського, виконаний із диригентом Натаном Рахліним 18 листопада 1944 року. Це було щось нечуване, справжнє потрясіння. Так у молодого піаніста з’явилася своя публіка, свої палкі шанувальники. Були у нього і друзі, спілкування з якими не припинялося впродовж усього життя. Він дружив із сім’єю академіка О.Богомольця. З нині покійною Зоєю В’ячеславівною Богомолець був знайомий ще з одеських, дитячих років. Дружив і з родиною професора Київської консерваторії Всеволода Михайловича Воробйова. З ним та його дружиною він познайомився наприкінці 40-х у Тбілісі, а в Києві часто їх відвідував і працював там, готуючи програму з чотирьох концертів для фортепіано з оркестром. Вчитаймося у програму його перебування в Києві в листопаді 52-го. З 8-го по 20-те він дав дев’ять(!) концертів — три сольних, чотири з оркестром і два — разом із Ніною Львівною Дорліак — камерною співачкою і супутницею життя. Саме в Києві він виконав деякі твори вперше для себе. Так, у нас сформувався цикл із восьми Трансцендентних етюдів Ліста, які увійшли до його репертуару. 14 листопада 1949 р. цикл повністю прозвучав у нашому Колонному залі (фа-мінорний було зіграно тоді вперше). 17 листопада 1944 р. він уперше зіграв один із найвищих музичних творів, «Симфонічні етюди» Шумана, 7 червня 1980 р. вперше було виконано «Форелленквінтет» Шуберта саме з тим складом, з яким фірма EMI згодом зробила історичний запис.

Неможливо забути атмосферу його концертів і очікування, що передувало їм. Звістка, що тоді-то й тоді приїжджає Ріхтер, була як удар струму. Мозок починав гарячково шукати шляхи діставання заповітних квитків. Знаходилися знайомі, так чи інакше причетні до філармонії, квитки купувалися з «навантаженням» — квитками на «неходові» концерти. А ті, кому не пощастило? Сам бачив, як у квітні 85-го молодь дерлася пожежними сходами на дах філармонії, щоб потім пролізти в якесь вікно в іншій частині будівлі. Мене й нині покійного піаніста Сергія Скринченка адміністрація попросила розсунути натовп біля службового входу. Ми спробували, проте все закінчилося тим, що гарним чорним піджаком Сергія натовп, штурмуючи вхід, витер побілену стіну. На піджак жаль було дивитися. Вже не пам’ятаю, що він із ним зробив. Я вирішив не ризикувати, тим більше що намір розштовхати сотні людей був вочевидь безперспективним. Ми намагалися переконати людей, що Ріхтер не зможе пройти, що концерт може зірватися. Довго тягнулися хвилини. Висловлювалися припущення, що Святослав Теофілович, дізнавшись про жахливе стовпотворіння, відмовився грати. Мало що можуть придумати збуджені шанувальники. Але розв’язка настала сама собою: раптом здалеку, з вулиці, де народу було не менше, долинули аплодисменти. Їх підхопили ті, що стояли у дворі, народ шанобливо розступився, і Ріхтер, нахиливши голову, притискаючи до грудей ноти, швидко подолав небезпечний простір.

Ми тоді не знали, що два концерти, зіграні ним 12 квітня 1985 р., будуть останніми в нашому місті. Пізніше він неодноразово грав у різних містах України, але до Києва більше не приїжджав. Всього Ріхтер дав у нас 90 концертів. Більше він грав тільки в Москві (851 концерт) і Ленінграді/Петербурзі (230 концертів). Потому йдуть Тбілісі (70), Париж (60), Прага (59) і Будапешт із Токіо (по 49 концертів).

Хочеться вірити, що наші історики музики, ентузіасти віддадуть належне Святославові Ріхтеру, цьому грандіозному піаністові, глибокій і яскравій особистості, Музикантові всіх часів і народів.