Кіностудія Довженка: я на тобі, як на війні

«28 лютого — День прозорої кіностудії. Ви повинні стати його свідком!», — закликав факс, розісланий до кількох київських редакцій і телекомпаній. Керівництво кіностудії ім. О.Довженка повідомляло, що на парламентських слуханнях про кіно «слово було надано одній стороні, а точку зору тих, хто переживає за розвиток сучасної української кіноіндустрії, не почули». Журналістам обіцяли присутність міністра культури Оксани Білозір, надання «цифр, документів і звіту гендиректора кіностудії за півтора року його перебування на посаді».

Зранку біля прохідної кіностудії зібралися люди, котрих недалекоглядні журналісти прийняли за пікет. Із натовпу стирчали прапори якоїсь партії, що до мистецтва стосунку не мала. Зустрічалися обличчя знайомих кінематографістів, походження інших бунтарів було незрозуміле. Серед пікетників енергійно походжав секретар правління Спілки кінематографістів Владлен Кузнєцов і голосом Кассандри вигукував: «Міністр не прийде! Обіцяла, але не прийде!». Йому, очевидно, не повірили: натовп, очолюваний режисером Володимиром Савельєвим, кинувся на штурм воріт, прагнучи проникнути до переглядового залу кіностудії, де й мала відбутися зустріч колективу з міністром. Зламавши опір директорського охоронця, котрий марно намагався притримувати ворота, «штурмовики» прорвалися на територію й, бадьоро розмахуючи прапорами, попрямували до залу. Попереду йшов щасливий Савельєв. Серед кіножурналістів він відомий тим, що останній його фільм — «Таємниця, яку забрав із собою Чингісхан» — можна дивитися лише за вироком суду, що він боровся з попереднім директором кіностудії Миколою Мащенком, брав активну участь у поваленні Ганни Чміль, у 2003-му збирався знімати патетичну картину про президента Кучму, тепер оголосив газават Віктору Приходьку та полюбив Президента Ющенка. Таку послідовну любов до абсолютно різних президентів і таке саме послідовне неприйняття не менш різних гендиректорів деякі кінематографісти пояснюють банально: вони запевняють, що Савельєв давно мріє очолити кіностудію. Своїми мріями йому вдалося заразити певну кількість соратників: із юрби періодично лунало «Приходька геть! Савельєв — наш директор!». Один чоловік, відрекомендувавшись мені колишнім начальником транспортного цеху, признавався: «Директором кіностудії ми хочемо бачити Савельєва. Він завзятий, чесний, порядний. Прибере звідси цю мафію». — «Яку?» — «Яка тут розпаскудилася, розвелася».

Усупереч прогнозам Кузнєцова, Оксана Білозір усе-таки приїхала. У переглядовому залі вона побачила співробітників, котрі мирно сиділи, гучноголосих бунтарів, притихлого гендиректора й купу телекамер. Останні, з’ясувалося, виявилися для неї сюрпризом. Оксана Володимирівна повідомила, що їхала на робочу нараду з колективом, із яким вона хотіла познайомитися, почути, що він думає «про те, як живе кіностудія, які бачить проблеми та шляхи їхнього розв’язання». А журналісти, на думку міністра, на такій нараді не повинні бути присутніми. Пообіцявши їм розповісти все на прес-конференції, міністр суворо поцікавилася: «Хто запросив пресу?». Не отримавши відповіді, вона так само суворо попросила (наказала, порекомендувала — потрібне слово нехай підкреслять мої колеги, котрі побували того дня на кіностудії): «Виведіть пресу з залу!». Преса «виводитися» не побажала. По-перше, її запросили. По-друге, їй встигли сподобатися слова «відкритість» і «прозорість», постійно повторювані новим керівництвом країни. По-третє, преса не любить, коли її просять вивести, немов покоївку, що нахабно затесалася серед хазяйських гостей.

Бунтарі тим часом продовжували кричати, періодично заглушаючи Оксану Володимирівну. Недочекавшись виведення преси, міністр залишила кіностудію. Відразу після її зникнення, не знижуючи градуса кипіння, кінематографісти заходилися з’ясовувати, хто в цьому зникненні винен. Журналісти кинулися брати коментарі.

Віктор Приходько повідомив, що сьогодні його опоненти, «зібравши всіх звільнених співробітників кіностудії, котрих сюди не пропускають», «зірвали нам зустріч із міністром і пресою» (для чіткості пояснимо: ворота штурмували «звільнені»). «Мені не хотілося, аби після парламентських слухань у міністра склалося враження, ніби всі кінематографісти настроєні проти мене. Я хотів, щоб вона напряму поспілкувалася з працівниками кіностудії», — сказав гендиректор.

Роман Балаян зазначив, що до Приходька в нього лише дві претензії: масові звільнення й неприпустима манера поведінки з підлеглими. А як менеджер, котрий почав наводити на студії порядок, він його влаштовує. «Мене зазвичай такі речі хвилюють: у нас на студії була жінка, колишній художник по костюмах. Питуща, нужденна людина. Я, як і інші, завжди давав їй гроші. Але зараз я не знаю, чи є в неї гроші на їжу. Кажуть, вона щоранку стоїть біля прохідної студії», — додав Роман Гургенович.

Народний депутат Іван Гаврилюк, член правління Фонду розвитку українського кіно, висловив обурення з приводу «рівня культури, продемонстрованого сьогодні кінематографістами». Його попросили прокоментувати слова чоловіка Оксани Білозір, Романа Недзельського, який вимагав у Приходька підтвердження того, що той «підставив міністра», не попередивши її про появу преси.

— Гадаю, мети підставити міністра не було, — висловив припущення Іван Гаврилюк. — Це чудово, коли присутня преса. Завдяки їй відразу видно, хто розумний, хто талановитий, а хто безкультурний або бездарний.

Після мудрого висновку нардепа я переключилася на директора студійного Театру кіноактора Валерія Свищева. Останній також значиться в звільнених і разом з іншими обвинувачує Віктора Приходька в «вирізанні театру під корінь». Пан Свищев перелічив досягнення свого колективу до 2000 року. Наступна діяльність характеризувалася дієсловами «готувалися» й «задумували». Театру, з’ясувалося, заважали жити ще при Мащенку. Подальший текст пана Свищева наводжу дослівно, бо хоч скільки билася, не змогла зрозуміти більше, ніж було сказано: «Ми тоді писали листа до Мінкульту, щоб нам дозволили функціонувати. Нам поставили запитання, що туалети й роздягальня, які я зробив, належать «ТЕТу» (телекомпанія знаходиться в одному будинку з театром. — Авт.). Сказали — робіть свої туалети, бо це за законом, щоб почав працювати театр».

«Довженківський» юрист, Андрій Войцеховський, повідомив: «Діяльності в театрі як такої немає, а передбачене бюджетом фінансування не надходить. Тому ми звернулися до Мінкульту за дозволом на скорочення цього структурного підрозділу. Коли керівництво студії й Мінкульт запропонували Свищеву внести свої пропозиції щодо подальшої діяльності театру, відповіді від нього не надійшло. А будинок самого театру використовувався ним не за цільовим призначенням».

Директор студійного музею Олександра Довженка Жанна Гейніна відвела мене до музею, який «переплівся» з Театром кіноактора своїми приміщеннями й давніми скандалами. За словами музейників, Свищев почав споруджувати в будинку театру якийсь розважальний заклад. Відвоював у них два підвальні зали. У одному обладнав туалет на 16 «посадкових місць» (щоб «почав працювати театр»?). Працівники музею обурювалися, але зробити нічого не могли: Микола Мащенко, котрий, кажуть, рідко дочитував до кінця подані на його ім’я папери, на письмовому проханні Свищева про передачу йому підвалу під туалети наклав резолюцію «Підтримую цю святу справу». За нового керівництва підвали у Свищева відібрали, «посадкові місця» ліквідували, зробили ремонт (відремонтували також дах музею і поставили нові двері). У відремонтовані приміщення в’їдуть архів кіноескізів і залишки студійної бібліотеки, у цілковитій ліквідації якої також звинувачують Приходька. Жанна Гейніна, колишній бібліотекар, розповіла, що бібліотечний фонд протягом довгих років перебував у жахливому стані. Аби врятувати його залишки, нове керівництво прийняло рішення: художню літературу віддали гуманітарному ліцею, театрознавчу й довідники з кінотехніки — в інститут Карпенка-Карого, книжки з образотворчого мистецтва й архітектури — в художню академію. Уся література про кіно, а також раритетні видання, використовувані як знімальний реквізит, залишилися на кіностудії.

…Ось таким, коротенько, вийшов День прозорої кіностудії ім. Довженка. Як і всі попередні дні, він чітко показав: проблеми з нашим кінематографом не лише у відсутності грошей і законодавчої бази. Перші знайдуться, щойно з’явиться друга. Але куди подіти гори нетворчих амбіцій і що робити з «рівнем культури» тих, хто так сильно переймається долею рідного кіно?

Наступного дня, на брифінгу в Мінкульті, Оксана Білозір прокоментувала свій вчинок на студії: «Наступного дня після парламентських слухань, коли деякі говорили, що було вислухано лише одну сторону, я викликала директора кіностудії Віктора Приходька й дала йому завдання: підготувати мою зустріч із колективом студії, щоб я могла почути альтернативну точку зору. Я планувала відвідати корпуси, подивитися, де знаходяться 48 орендарів, про котрих постійно говорять, оглянути гуртожиток, ознайомитися з технічним станом кіностудії. Але коли прийшла в зал, виявилася блокованою телекамерами. Хоча я прийшла не для того, щоб робити публічні заяви, а вислухати студійців. І я зрозуміла: мій прихід хотіли використати для скандалу. Але я ніколи не дозволю влаштовувати скандал там, де я як міністр маю знайти розв’язання проблеми. Директор кіностудії не попередив мене про присутність преси. Це мала бути робоча зустріч. Якщо Приходько, залучаючи міністра, захотів влаштувати ще одні парламентські слухання, це його проблеми. Для преси я завжди відкрита. Але я не дозволю маніпулювати своєю посадою заради чиїхось інтересів».

Питання про існування українського кіно, як і раніше, відкрите. У Мінкульту все ще немає чіткої концепції його розвитку. Не можна ж прийняти за таку розпливчасті рекомендації парламентських слухань…