Звуки музики

Мені так і не вдалося побачити знаменитий кліп Кобзона. Тепер би знала, наскільки сприйнятлива моя психіка до загадкового «двадцять п’ятого кадру». Не вийшло.

Еклектичний, то маршовий, то попсовий, а часом просто какофонічний музичний супровід виборів і всього того, що було далі, здається, не замовкав ні на хвилину. І не менш цікавий, ніж однозначно-контрастне колірне вирішення подій.

Почалося з передвиборних роликів кандидатів. Потужні позивні Віктора Ющенка ідентифікувались миттєво і, крім усього, досить органічно наклалися на марш військових років. А ось під яку музичку Віктор Янукович із любов’ю нахилявся до онука, хоч убий, не можу пригадати. Щось дуже ненав’язливе, але розумне, добре й вічне, за іміджем.

Або потішна дрібниця: вся країна надривала животики, коли прем’єр марно пригощав російського президента цукерками — під «Смуглянку-молдаванку»!

У ніч виборів на різних телеканалах періодично з’являлася дуже колоритна музична пара: лідер групи «Океан Ельзи» Святослав Вакарчук і продюсер Таїсії Повалій Ігор Ліхута. Спілкувалися досить мирно, не без порозуміння: відчувалося, що обидва не один рік крутяться в одному й тому самому бізнесі і не збираються псувати стосунки через політичні вподобання. Та вже саме їхнє сусідство в кадрі було більш ніж символічне: за опозицію виступає рок, за владу — попса. Слово честі, це можна б сприйняти за вишуканий драматургічний хід медіаопозиції, якби Святослав з Ігорем не зустрілися і в дискусійній студії Дмитра Кисельова!

Уже наступного дня шляхи Ліхути і Вакарчука розійшлися. Перший був разів зо два помічений на провладних телеканалах, а другого, у ранзі радника Ющенка з молодіжних питань, ми могли бачити не лише в студіях «Ера» і «5 каналу», а й на трибуні за спиною лідера опозиції, і в кабінеті ректора КНУ, і біля міліції, коли він умовляв пропустити демонстрантів, і, звісно ж, у своїй основній іпостасі — з його музичним «Дякую», адресованим сотням тисяч захоплених людей у помаранчевому. Всі комерційні концерти, заплановані на ці дні, Святослав Вакарчук скасував, заявивши, що «Океан Ельзи» виступатиме лише на Майдані.

Втім, багатотисячна аудиторія в центрі столиці з однаковими вдячністю й ентузіазмом сприймає всіх, хто брав участь у концертному марафоні: зірок і маловідомих співаків та співачок, рок-команди і виконавців народних пісень. Слід зазначити, репертуар багатоденного концерту більш-менш чітко витриманий у певному ключі: все так чи інакше динамічне, енергійне, волелюбне. Як сучасне, так і вже класичні «Мы ждем перемен» і «Не стреляй», які на диво точно влучають в загальну тональність. Пісні патріотичного змісту (відверто кажучи, що набили оскому) тут звучать цілком органічно й до місця. І навіть окремі пробої всюдисущої попси в нестійкій емоційній атмосфері, що сприймаються як фальшива нота, — цілком можна вибачити.

Альтернативні мітинги в регіонах на підтримку Віктора Януковича, зрозуміло, теж не минулися без концертів. І — невже збіг? — судячи з відеофрагментів у провладних новинах, там справді попереду російська попса. Ну, не обов’язково російська. Пам’ятаю, щось говорила зі сцени про світ і стабільність улюбленка всіх Ірина Білик... Наталя Могилевська, намагаючись зберегти обличчя і нейтралітет, у результаті обрала скептичну позицію «нікому не вірю» — далеко не найпереконливішу.

У міру розвитку подій цікаво було спостерігати, як поступово змінюють орієнтацію (або визначаються з нею?) й інші представники вітчизняної естради. Ще недавно, перед виборами, вони брали участь у концертах «за Януковича», а тепер низкою потягнулися на «5 канал», переодягнувшись у помаранчеве. «Не соромтеся!» — підбадьорив колег по цеху Павло Зібров. Мовляв, краще пізно, ніж ніколи...

А ось Руслана, як завжди, зорієнтувалася безпомилково і вчасно. У відповідь на її першу заяву про рішення голосувати за Ющенка «5 канал» ще пригадав переможниці «Євробачення» її почесну посаду радника Віктора Федоровича. Та коли наша Руслана, терміново повернувшись із-за кордону, з’явилася спочатку перед львівськими студентами, а потім і на трибуні між Віктором Андрійовичем та Володимиром Кличком, ніхто з «помаранчевих» уже не посмів би кинути в неї камінь. Проте співачка пішла ще далі, оголосивши голодовку на знак протесту проти рішення ЦВК. І народний опір остаточно озвучився гуцульськими ритмами «Диких танців».

Якийсь час на телебаченні почали показувати небачену раніше кількість відеокліпів сучасних українських виконавців. Від уже розкручених хітів тих-таки Руслани й «Океану Ельзи» до «Плачу Єремії», «ТНМК», «Таліти кум», які набагато рідше з’являються в ефірі…

Звуки музики, яку ми вибираємо, залежать від життєвих переконань і настрою цієї хвилини, багаторічного досвіду і подій сьогоднішнього ранку, але ніколи не бувають випадковими. Ці звуки, потрапляючи в унісон чи дисонанс із внутрішнім ритмом нашої свідомості, здатні і відіпхнути, і повести за собою. Про їхню силу чудово знають ті, хто так чи інакше апелює до наших душевних струн. І дуже показово, чи зроблено ставку на чесну, справжню музику — чи на політизовану попсу, приправлену для надійності «двадцять п’ятим кадром».

Загальновідомо, що музику замовляє той, хто за неї платить. Це нормально, це бізнес. Набагато страшніше, коли, як у захаровському «Доме, который построил Свифт», оплачують замовлення повного залу глядачів і слухачів.

…До речі, сам Йосип Кобзон, як повідомив у ніч виборів добре поінформований Ян Табачник, виявляється, навіть не знав, який кліп змонтували на його пісню. Слід гадати, за весь час його трансляції теж так і не спромігся подивитися. Боїться, напевно, за власну підсвідомість.