Звичайне диво по-буковинському

Коли мова заходить про популяризацію української пісні, ми відразу згадуємо про рокерів, бандуристів і Руслану. Якщо про естраду — скромно опускаємо очі додолу й мурмотимо щось на кшталт «Іще не той рівень... Не ті виконавці, не ті пісні...» Але ж є вони, ТІ пісні. Це твори Володимира Івасюка. «Червона рута», «У долі своя весна», «Відлуння твоїх кроків», «Водограй», «Вернись зі спогадів», «Тільки раз цвіте любов» і багато інших. Гарні, задушевні, складні, водночас популярні й непопсові, справді українські... Вони стали не лише візитівкою нашої країни, а й свідченням високого рівня виконавця, котрий включає їх до свого репертуару.

Гадаю, це чудово розумів земляк Володимира Івасюка, президент благодійного Фонду його імені, діяльний буковинець Микола Мозговий, організовуючи в Чернівцях однойменний конкурс молодих виконавців сучасної естрадної пісні. Конкурс виявився подвійно важливим для нашої країни. По-перше, він набув репутації серйозної та компетентної «арени» для талановитих вокалістів із України та близького зарубіжжя. По-друге, завдяки йому популяризується український музичний продукт найвищої якості. Адже кожен учасник має неодмінно вивчити та виконати щонайменше одну з пісень Івасюка. Десять конкурсних років засвідчили: закордонні «соловейки» настільки закохуються в цю музику, що продовжують співати українських пісень у своїх країнах, більше того, поповнюють репертуар новими творами легендарного буковинського композитора — та й не лише його.

2005 рік — ювілейний. Передчуття чогось особливого витало в повітрі. Тим більше що конкурс — пореволюційний! Хто приїде в гості? Як буде вшановане десятирічне дитя Мозгового молодим урядом? І чи буде нарешті гран-прі? Загалом, по-дитячому чекали на диво...

Дива, на жаль, не сталося. Свято музики було, коштів же Мінкультури пошкодував. Про відкриття конкурсу скромно промовчали випуски новин. Міністр культури і туризму Оксана Білозір, за сумісництвом співголова оргкомітету, не з’явилася навіть на гала-концерті. Мабуть, завадили важливіші справи...

Країн-учасниць на ювілейному конкурсі поменшало. Цього разу конкуренцію українцям склали представники Молдови, Болгарії та Узбекистану. Серед учасників зросла кількість представників сильної статі з гарними вокальними даними. Конкурсанти з України представляли практично всі регіони, проте представники сходу нашої країни цього року виглядали явно сильнішими. Кілька учасників приїхали на конкурс удруге.

На жаль, у конкурсантів не було часу погуляти і як слід оглянути мальовничі Чернівці. Та одну екскурсію, дуже важливу, передбачено було: до музею Івасюка. Причому ще до початку змагання. Молоді люди не лише дізналися, чиї пісні виконують, а й відкрили для себе Володимира Івасюка як різнобічно обдаровану людину. Крім того, в музеї конкурсанти прослухали записи його пісень у виконанні самого автора і популярних артистів, для яких їх було створено. Первісне трактування деяких композицій — тієї ж «Тільки раз цвіте любов» або «Я піду в далекі гори» — для багатьох стало одкровенням.

Вокальний рівень та артистизм учасників оцінювало міжнародне журі, до якого входили народні артисти України Микола Мозговий та Іво Бобул, заслужений артист Молдови Валентин Динга, постійний представник FIDOF в Україні Паскал (Республіка Болгарія), народний артист Республіки Узбекистан Мансур Ташматов, заслужені артистки України Ольга Макаренко і Оксана Савчук.

Наша молодь показала себе гідно, виступів на межі фолу практично не було. За винятком, можливо, киянки Валерії Риженко. Студентка Київського коледжу естрадного та циркового мистецтва сміливо вирішила епатувати публіку хард-роковою обробкою «Вернись зі спогадів». Та якби ж то хоч у ноти потрапляла... А Ганна та Юлія Реброви з групи Jadd, схоже, забули, що конкурс насамперед вокальний, і вирішили виїхати на яскравому шоу. Щоправда, при цьому відверто «закосили» під Руслану з її криками, шкурами та дикими танцями...

Деякі недопрацювання минулого року було враховано й виправлено. Так, у першому турі публіці не довелося по п’ять-шість разів слухати один і той самий твір. Окрім найпопулярніших пісень, пролунали й чудові «Кленовий вогонь», «Моя пісня», «Там, за горою», які виконуються не так часто. Втім, левова частка спадщини композитора так і залишилася незатребуваною.

Загалом конкурс можна оцінити як видовищні перегони талановитих хорошистів. Гран-прі вже вкотре не знайшло свого героя. Проте журі відзначило кілька цікавих молодих співаків із чудовою вокальною підготовкою і творчою індивідуальністю. Як повідомили по секрету суворі судді, серед фіналістів обрати кращого було не так уже й просто.

У результаті першу премію виборола 22-річна Наталя Шкурко з міста Красний Луч, що на Луганщині, котра запам’яталася глядачам від найпершого туру тим, що пісні зі свого репертуару — і далеко не найпростіші — виконувала не просто добре, а по-своєму. Здавалося б, чи можна проспівати My Heart Will Go On, не наслідуючи Селін Діон? А в Наталі вийшло! Щоправда, «Нестримна течія» Івасюка в її виконанні чимось нагадувала манеру Ані Лорак. Ще в першому турі члени журі відзначили, що дівчина дуже сценічна, володіє голосом, їй удається перевтілення в різні образи, в неї є шарм, вона не схожа на інших.

Наталя навчається на 3-му курсі Харківської державної академії культури, вона — конкурсантка зі стажем. Свою першу нагороду здобула у 12 років. Серед досягнень — гран-прі конкурсу «Золотий скіф-2001», премія міжнародного фестивалю ім. І.Дунаєвського. І, нарешті, цього року підкорено Чернівці.

Друге місце розділили Серижан Жанахметов з Узбекистану і Кремена Кряколова з Болгарії.

Серижан Жанахметов з Учкудука приїхав на конкурс удруге — торік він став дипломантом, але вирішив не зупинятися на досягнутому. За цей час він закінчив перший курс Ташкентського театрального інституту (факультет музичної драми) і, звісно ж, багато часу присвячував вокалу. Результат не змусив себе чекати. І першою це помітила публіка. Якщо на IX конкурсі Івасюка Серижана зустрічали просто дуже доброзичливо, то цього року ефект від його появи на сцені можна було, мабуть, порівняти з виступами Френка Синатри (до речі, до репертуару конкурсанта входить одна з пісень знаменитого співака — My Way). Статечні, сповнені гідності рухи, ледь лукава усмішка, розкішний баритон, що заворожує, і — фантастичне відчуття української пісні. Зал був підкорений буквально з перших нот...

Парадоксально, але факт: хоча вокальні здібності Серижана проявилися ще в 3-му класі, з нотною грамотою він ознайомився лише в... двадцять років! Пісні різними мовами світу миттєво запам’ятовував на слух. Нині молодий співак мріє стати актором театру, а можливо й кіно, а спів зробити приємним хобі. Що ж, згадаймо тих-таки Михайла Боярського, Андрія Миронова, Миколу Караченцова — і побажаємо Серижану успіхів.

Болгарку Кремену Кряколову торік також визнали гідною диплома, тоді як її родичка Стефка Тончева посіла друге місце. За минулий рік Стефка, Кремена та її чоловік Костянтин, музикант, багато виступали втрьох на сценах Болгарії. Цього року дівчина стала лауреатом трьох конкурсів у себе на батьківщині, зокрема взяла гран-прі Національного конкурсу. Унікальний тембр, багатий на обертони, а також щирість і пристрасть, із якою виконавиця переживає кожну пісню, зачепили найчутливіші струни в душах слухачів. Кремена відібрала на конкурс дуже виграшні для свого голосу твори Івасюка: «Вернись зі спогадів» і «Баладу про мальви». Пам’ятається, перша із зазначених пісень у виконанні Стефки заворожувала первісним натиском молодої зухвалої сили, тоді як у виконанні Кремени відчувається драматизм більш зрілої жінки.

У зв’язку з цим не можна не порівняти манеру Кремени з іще одною фіналісткою X конкурсу — лауреаткою третьої премії Жеоржеттою Дарабан із Молдови. На сцені дівчата були як дві протилежності. Голос Жеоржетти поставлений не менш професійно, володіє вона ним чудово, але... Пісня Кремени рветься з грудей, захльостує емоціями, змушує співпереживати й трепетати. Пісня Жеоржетти — немов рух рибок у акваріумі. Гарно й... однаково. На другій пісні відключаєшся і починаєш думати про своє... Те ж саме можна сказати і про дипломанта конкурсу — представника Молдови Андрія Штефанця.

А от за нашого земляка Петра Дмитриченка, котрий також здобув диплом, по-справжньому прикро. Талановитого співака з першого туру полюбив зал, та й багато членів журі пророкували йому одне з перших місць, називаючи готовим професіоналом і високо оцінюючи вокальні можливості. Та відкрито заявляти про свої симпатії не поспішали. І мали рацію: третій, вирішальний тур показав несподівані результати. Ніхто не може до пуття сказати, що ж сталося цього дня: чи то молоді конкурсанти занадто перехвилювалися, чи то розслабилися, але в результаті багато хто заспівав нижче за свої можливості. Зокрема й улюбленець публіки Дмитриченко. Журі не пробачило... Проте приз журналістських симпатій — музичний центр — беззастережно дістався Петрові.

— Я приїхав не по призи, а чогось навчитися, — стверджує хлопець. — І навчився — насамперед відповідальності перед глядачем.

— А мене конкурс навчив поважати інших виконавців, — каже Борис Глоба, лауреат третьої премії. — Уважно слухати й на їхньому тлі об’єктивно оцінювати себе. Цього року в мене сильні конкуренти, таким приємно й поступитися...

Утім, конкурентами учасників можна було назвати дуже умовно. Молоді люди здружилися, переживали одне за одного, втішали тих, хто програв, і щиро раділи за переможців.

Двадцятирічного Бориса Глобу, студента Київського коледжу естрадно-циркового мистецтва, багато членів журі вважали перспективним у вокальному плані, але ще сируватим, і мали намір заохотити його почесним дипломом. Та молодий виконавець тримався непохитно і зрештою підкорив публіку та суворих суддів артистичністю, щирістю і непогано підібраним різноплановим репертуаром. Зважаючи на те, що для нього це перший серйозний конкурс (якщо не вважати двох-трьох дитячих ще в шкільні роки), третє призове місце — непоганий початок для співацької кар’єри.

Гідно виборювали місце в фіналі хмельничанка Ганна Шокур, львів’янка Наталя Яцків і донеччанка Ірина Хромічова. Чернівці ж у ювілейному році свого конкурсанта не виставили. Невже побоялися конкуренції? Торішня дипломантка чернівчанка Оля Іванова не ризикнула спробувати щастя вдруге — лише заспівала на відкритті як почесний гість.

Хотілося дізнатися про долі торішніх фіналістів, які не приїхали на ювілейний конкурс: Володимира Квасниці, Мар’яни Соболь, Жадри Тулегенової. Проте нам дісталися лише кілька неперевірених чуток. Адже, як заявив пан Мозговий, організатори конкурсу не ставлять собі за мету ані розкручувати, ані відстежувати подальший творчий шлях конкурсантів. Тут просто дають об’єктивну оцінку вокальним здібностям. Що буде далі — залежить від самої молоді.

На запитання про плани на майбутнє більшість, не задумуючись, відповідала: стати відомими артистами, вийти на велику сцену, підкорити Україну та зарубіжжя... Про те, наскільки це складно, вже знають досвідченіші конкурсанти. Як постійно бракує грошей на фонограми, костюми, гастрольні поїздки, рекламу. Як неохоче спустошують свою калитку потенційні спонсори. Як важко заручитися підтримкою спритного продюсера, якщо він — не чоловік, не коханець і не кровний родич, а ви — не Брітні Спірс і вже точно не Рокфеллер. Як знецінюється тяжка багаторічна праця вокаліста у країні, де завдяки «фабрикам» і «шансам» штабелі зірочок випікаються з нічого буквально за один день. А як бути, коли у твоїй країні всі «народні» й «заслужені» давно розподілені, і тобі, молодому й невідомому, просто не дають пробитися до свого слухача? Про це могла б розповісти молдаванка Ірина Костіна, володарка унікального голосу та п’яти гран-прі, переможниця конкурсу Івасюка 2003 року. Схоже, за кордоном співачку знають і цінують набагато більше, ніж на батьківщині... Чи не доведеться дівчині, як і багатьом таким, як вона, увійти до плеяди зірок чужої держави?

Тернистий шлях до слави, і на кожному його повороті — чиясь кишеня. Та коли справжній артист виходить на сцену, він забуває про нагороди, гонорари та касові збори і думає лише про глядача. «Публіки не обдуриш», — стверджують члени журі конкурсу Івасюка. Із двох десятків голосистих хлопців і дівчат слухачі безпомилково виділили тих, у кому відчули щирість і самовіддачу.

* * *

З ім’ям Володимира Івасюка пов’язано чимало непоясненних фактів. Сама його загибель досі залишається нерозгаданою таємницею. У день смерті композитора раптово замовк його улюблений рояль — на цілих 19 років, і тільки руки найкращого майстра-настроювача повернули йому голос. А ще день відкриття і день закриття фестивалю пам’яті Івасюка завжди супроводжуються зливою. І цей рік не став винятком. Більше того: фінальний концерт ювілейного десятого конкурсу виявився справжнім випробуванням на стійкість і для виконавців, і для глядачів, і для організаторів. Це ж треба — витримати кілька годин на стадіоні «Буковина» під проливним дощем, тремтячи від холоду! Проте трибуни були переповнені, а парасольки в руках не завадили двом тисячам стійких чернівчан нагороджувати овацією улюблених конкурсантів. Співаки та журналісти грілися хто як міг: хто — танцями на мокрому футбольному полі, хто — емоціями, що рвалися через край, а хто — теплим розшитим халатом Серижана Жанахметова. А ще всіх зігрівала любов: артистів — до слухачів, слухачів — до артистів, а всіх разом — до прекрасної музики, здатної стирати кордони між народами, культурами, простором і часом.