ЗРАЗКОВА ЯПОНІЯ

Чи не найцікавішим аспектом роботи численних культурних центрів, що діють у наших палестинах, є їхня політика національної саморепрезентації. З їхніх акцій чудово видно, якими вони хочуть виглядати в очах українців та й цілого світу. Культурні центри в основному працюють або на розвіювання традиційних уявлень та стереотипів щодо національної культури, або на їхнє подальше усталення. Черговий фестиваль японського кіно, що відбувся в кінотеатрі «Жовтень» з 12 до 16 вересня, явище другої категорії. Програма фестивалю була різноманітною та цікавою, але показувала вона ту позитивно-безхмарну Японію, чий образ нав’язливо створюється мас-медіа.

Така політика, безперечно, пішла на користь глядачам. Програма складалася з семи стрічок, серед яких дві є міжнародними хітами («Дзвінок» та «Сумо дістало!»), ще дві є переможницями престижних фестивалів («Смерть чайного майстра» та «Цубакі Сандзюро»), причому остання зафільмована самим Акіро Куросавою. Це особливо потішило на тлі рутинних свят національних кінематографій, що їх регулярно пропонує Будинок кіно, куди фільми потрапляють за принципом «що не шкода — віддам сусіду». Ще одним подарунком стало проведення цього дійства у кінотеатрі «Жовтень», та ще й безкоштовно. Але цей жест доброї волі ледь не обернувся трагедією: адміністрація «Жовтня» виявилась неготовою стримувати оскаженілий натовп ласих до «шари» кіноманів. Двері до зали відкривалися в момент початку перегляду, і штовханина на вході іноді загрожувала людськими жертвами. Хоча насправді цей епізод є виявом радше не організаційної недбалості, а незавидного становища київського кіноглядача: заради хорошого кіно кияни ладні взяти на абордаж будь-який кінотеатр.

Відкрився фестиваль простою, як усе геніальне, стрічкою Куросави. Цубакі Сандзюро — вигадане ім’я благородного самурая, що допомагає недалеким селянам врятувати свою спільноту від свавілля корумпованої верхівки. Фільм, знятий у двох-трьох декораціях та побудований на тактичному двобої двох суперників, не дає глядачеві відірватися від екрану. Це прекрасний урок призабутої режисерської манери, здатної створити напружений блокбастер без жодних спецефектів та брутальності. На жаль, такі стрічки навряд чи відкриють очі Засєєвим-Руденкам та іншим метрам історичного кіно: якість фільму не залежить від кількості масовки та щирості патріотичного пафосу, що пре із кожної сцени.

Абсолютно інша модель історичного кіно — «Смерть чайного майстра» Суо Масаюкі (1984, приз Венеціанського кінофестивалю). Сюжет про вбивства ченців у середньовічній Японії одразу викликає в західного глядача асоціації з «Ім’ям троянди». Та спільні риси присутні лише на рівні сюжету. Цей фільм є глибоким спостереженням над таємницями японської душі, яка перетворила чайну церемонію на релігійне дійство, спосіб трансцендентального переживання.

Взагалі мало хто вміє давати собі раду із власною історією так, як це роблять японці. Вони вміють однаково добре говорити і про героїчні, і про трагічні її сторінки. Наприклад, таку важку і болючу тему, як атомні атаки на Хіросиму і Нагасакі, освоїли японські аніматори. У феноменальній галузі японських мультфільмів «аніме» стрічки про цю катастрофу вельми розповсюджені. Показана на фестивалі «Могила світлячків» (1987) Ісао Такахати, безумовно, ефективна в плані національного виховання юних японців, хоча й побудована на доволі підступному прийомі. Кожна дитина очікує від мультфільму чогось казково-безхмарного — а їй показують неймовірно сумну та жорстоку історію поневірянь та загибелі двох японських дітей. Така прірва між глядацькими очікуваннями та фільмовими подіями справляє емоційний вплив навіть на дорослих.

Сучасніші засоби залякування глядачів використані в уславленій стрічці Хідео Накати «Дзвінок» (1998). Американський римейк цього фільму, який нещодавно пройшов у нашому прокаті, дістав славу навдивовижу страшного фільму, що загрожує глядачеві певними психічними розладами та фобіями. Що ж так жахає в історії про таємничу відеоплівку, яка приносить смерть кожному, хто її подивиться? Схоже, цей сюжет активізує потаємні страхи сучасної людини перед всемогутністю засобів масової комунікації, перед тим, що тепер називають тероризмом екрану. Мотив телефонного дзвінка, який сповіщає про близьку смерть, виявився дивовижно близьким сучасному глядачеві. Дзвінки мобільних телефонів, що час від часу лунали під час перегляду, викликали прямо-таки параноїдальну реакцію залу, аж до закликів перевести телефони у віброрежим. Виявляється, кіно ще не втратило своїх магічних властивостей — враження наших сучасників від «Дзвінка» дуже нагадує реакцію перших кіноглядачів, що вибігали із зали, коли бачили, як на них з екрану суне потяг.

Покази видатних зразків японського кіно відтінялися науково-популярними стрічками «Актор Кабукі» та «Барабани Японії». Їхня художня цінність мінімальна, проте показують вони ту ідеальну Японію, що її бачимо в рекламних фільмах та туристичних буклетах. Але, як відомо, навіть невибаглива ігрова стрічка може розкрити замовчувані сторони життя суспільства, що зазвичай не афішуються в безпроблемних фільмах «на експорт». У документальних фільмах зразково-показові японці захоплюються національними видами мистецтва не менше від іноземних шанувальників екзотики. А от у молодіжній комедії з промовистою назвою «Сумо дістало!» (1984) — зовсім інша ситуація: в японських університетах ніхто не бажає займатися сумо, студенти віддають перевагу більш демократичним видам спорту. Аби врятувати університетську команду, викладач змушує студентів вступати до неї, погрожуючи виключенням. Симптоматично, що фільм знято у типово американському жанрі спортивної молодіжної комедії: юні спортсмени-невдахи обов’язково досягають успіху, пройшовши через кумедні випробування. Тобто про своє, національне, доводиться говорити запозиченою мовою. Типовий ефект глобалізації.

Звичайно, істинний намір кожного такого заходу — створити видимість успішної та квітучої національної культури. Свою місію японці виконали. А от що побачить глядач між рядками кінематографічного тексту — вже зовсім інша справа.