Зоряні хвилі омивають коктебельські береги

«Коктебель — територія щастя» — під таким девізом ось уже другий рік поспіль у найбільш мальовничій точці Кримського узбережжя проходить Міжнародний фестиваль мистецтв «Курячий бог-2005».

«Я все-таки цілком серйозно вважаю, що коктебельський пейзаж — один із найкрасивіших земних пейзажів, який я бачив», — писав Волошин. До літописного архіву здавати несамовитого Максиміліана та історію його Дому зарано — живі люди, котрі особисто знали якщо не Волошина, то його дружину Марію Степанівну, яка зберегла будинок уже після 1932-го. Власне, саме вони і стали ініціаторами фестивалю, який має об’єднати еліту. Знайомтеся, гості Волошина, котрі прибули до нього наприкінці літа 2005-го... Піаніст, концертмейстер Большого театру, старший концертмейстер Центру оперного співу Галини Вишневської, одна із засновниць секстету Большого театру Алла Басаргіна. Її чоловік — соліст Большого, оперний бас Станіслав Сулейманов. Вони — господарі свята. Третім співорганізатором фестивалю став відомий літератор Віктор Єрофєєв. Як розповідає пані Басаргіна, уперше в Коктебель її, зовсім юну, привів випадок. Батько Алли Борисівни був письменником. Через брак путівок у престижніші письменницькі будинки відпочинку юній Аллочці та її мамі «не пощастило» — вони відправилися до Коктебеля. (До слова, у розмові моя співбесідниця жодного разу не вимовила «радянську» назву селища — Планерське.) Колись «пансіонат» складався з двох кімнат на першому поверсі, другий займала (до 1972-го) Марія Степанівна Волошина. Коктебель відразу підкорив москвичок настільки, що, не розбираючи речей, відразу після приїзду мати Аллочки Басаргіної вирушила на пошту — давати телеграму чоловікові до Москви: «Подовжуй путівку, наскільки зможеш!» Із Марією Степанівною сімейство, котре відтоді приїжджало до Криму щорічно, подружилося завдяки музиці: Аллі потрібно було грати, а у вдови поета був рояль. «Якою була Марія Степанівна?» — не змарнувала я нагоду поцікавитися в Алли Борисівни. — «Дуже інтелігентною. Але запальною, хоча і швидко відходила після вибухів гніву. Знаєте, в її будинку завжди було дуже багато людей — це, напевно, дуже стомлювало».

Довоєнний Коктебель і його жителів добре пам’ятає і знаменита художниця Мірель Шагінян. Присутність на фестивалі 92-річної, але цілком для своїх років бадьорої, іронічної легенди ізо, треба зазначити, видалася найкращим із усіх можливих символом спадкоємності поколінь і нерозривності зв’язку часів. «Зв’язок часів» — нинішнього з волошинським — у Коктебелі і справді міцний. Навколо Будинку Макса (основні роботи з реставрації будинку завершено лише цього року) — а точніше, трішки далі, у Старому Коктебелі, під самими горами, а не на набережній, — поступово виростало дачне селище переважно московської інтелігенції. Старожили на кшталт Басаргіних і Шагінян бережуть перекази і традиції, дух місця. А поруч із їхніми досить скромними житлами нині виростають вілли московського сьогоднішнього бомонду: Коктебель облюбував Дмитро Кисельов, будує дачу телеведуча Аріна Шарапова. «Новачкам» мимоволі доведеться рахуватися з традиціями та старшим поколінням...

На жаль, знаменита коктебельська набережна за останні років 10—12 змінилася невпізнанно. Між собою місцеві жителі (принаймні таксисти) називають її «Бродвеєм». Будинок Волошина, звісно, головна тутешня визначна пам’ятка. Ночами його навіть підсвічують різнобарвними прожекторами, та й усі інші споруди на «Бродвеї» явно не випадково нижчі на «зріст». Проте він майже загубився серед галасливих, немилосердно чадних ресторанчиків, які, ледь посутеніє, перетворюються на гамірливі дискотеки. Навколо нього, як молюски до днища корабля, приросли численні розкладки з сувенірами й немудрящими наїдками. Море — коли, звичайно, не стоїш на знаменитій веранді будинку, де колись лунали не частівки Кіркорова, а поезія Цвєтаєвої, Ходасевича, інших — із площі перед волошинським осідком до пуття не роздивитися: пляж перекритий торговельними наметами, самовпевненими «стаціонарними» пляжними парасольками-«грибами». «Цивілізація», що вдієш! Кажуть, ще два-три роки тому було гірше — нині влада стежить за порядком навколо будинку набагато суворіше й пильніше...

Утім, Карадаг, Хамелеон та інші знамениті гори людство наразі не зачепило. «Цивілізація» блукає набережною в купальниках, парео та пляжних шортах. М’яка українська вимова тут — на жаль, цілковита екзотика: почувши українську мову, москвичі та інші росіяни з подивом озираються. А на єдиного на набережній верблюда, з котрим гостям пропонується сфотографуватися на тлі Карадагу, майже не реагують. Звикли. Що вдієш? Не кожному нашому співвітчизнику ПБК, як і раніше, по кишені. Утім, на відміну хоча б від Ялти, де мені довелося побувати точнісінько перед вояжем на коктебельський фестиваль, Коктебель — і справді, на подив, інтелігентне місто. Російських «триколорів» над тутешніми пляжами не спостерігається, відпочиваючі пліч-о-пліч «народи-брати» підкреслено толерантні одне до одного. Навіть росіяни, за традицією, ображені на долю «за Крим», — до українців. На жаль, об’єднують майже всіх гостей і скарги на те, що турецькі курорти, хоч би якою щедрою була природа до Криму, для відпочинку пристосовані набагато краще від наших...

Аби чіткіше уявити атмосферу коктебельського свята, найкраще пригадати рядки Волошина:

Дверь отперта. Переступи порог.

Мой дом раскрыт навстречу
всех дорог…

Організатори, ясна річ, не приховували, як сильно потішені порівнянням із «трудами і днями» Будинку письменників «при Максі». Та либонь і справді — так. У серпні-2005 на «Курячому богові» все відповідало складеним за прочитаними мемуарами уявленням про те, як жили-поживали гості поета й художника, котрі зібралися в його домівці. Звісно, сьогодні vip-особи — інші. До Коктебеля з’їхалися солісти Большого театру, Маріїнки, студенти й випускники Центру оперного співу Галини Вишневської й т.п. (Засилля музикантів, а не літераторів, закономірне — адже й до Макса, передусім, з’їжджалися колеги по цеху.) Україну в чесній компанії представляла оперна прима Марія Стеф’юк. За чисельністю музикантам зовсім не набагато поступався і ряд художників — Олег Кулик, Андрій Більжо, династія Шагінян-Цигалів мало не в повному складі, Павло Пепперштейн, Маша Бєлова й Олексій Політов та ін. «Літературна частина» була представлена Ігорем Іртєньєвим з Аллою Боссарт, «російським парижанином» Олексієм Левшиним, сценаристом і конферансьє Вадимом Жуком. (У вересні до Коктебеля зібрався приїхати вже Дмитро Прігов із товаришами.) Попри напружений графік роботи, два-три дні спеціально для «Курячого бога» викроїв телеметр Юлій Гусман. Жвавими репліками «із залу» запам’яталися й актриса (а в житті — дружина Сергія Цигаля й невістка Мірель Шагінян) Любов Поліщук, і галереїст Михайло Крокін. Мистецтвознавець Катя Деготь більше мовчала. Напевно, за старою звичкою арт-критика, більше вслуховувалася-вдивлялася в те, що відбувається, і розмірковувала. Жанна Агузарова, котра бувала на віллі BASSO, правда, не приїхала, хоча й збиралася — напевно, не встигла вчасно придбати квиток із Марса, де останніми роками в основному й силкується жити. Скоріш за все, з’явиться в Криму вже у вересні. Як і Артемій Троїцький, Аріна Шарапова та Дмитро Кисельов, Галина Вишневська, наш тенор Володимир Гришко, котрі не зуміли через зайнятість особисто вирватися до Криму, але передавали присутнім на фестивалі «віртуальні» вітання.

Але в тім-то й специфіка «Курячого бога», що в його основу закладено чисту імпровізацію. Гості фестивалю від самого початку прирівнюються до... друзів будинку. А отже, можуть приїжджати (приходити, прилітати, припливати — потрібне підкреслити) в будь-який час і, що називається, у будь-яких кількостях. Запрошувати своїх друзів. На рівних із заявленими учасниками виступати у вечірніх програмах. А то й просто спілкуватися одне з одним. Хоча все й відбувається на приватній віллі (або — у дворику Будинку Волошина), дрес-коду для присутніх, слава Богу, немає. У результаті, однаково комфортно почуваються й дами у вечірніх сукнях, і художники в простеньких джинсах.

Що стосується «синтезу мистецтв», можна сказати: принаймні початок процесу покладено. Крім вокальних даних співаки на «Курячому богові» демонстрували здібності до графіки, художники читали вірші, літератори — співали. Затишна вілла, де відбувалися основні події, включаючи й прилеглу територію, невдовзі трансформувалася на певний синтез Центру сучасних мистецтв із єдиною глобальною інсталяцією. Самі «гілейці» із Давидом Бурлюком на чолі, напевно, потирали б від задоволення руки, побачивши, що «мистецтво» на сучасному кримському фестивалі не просто «пішло в маси» в буквальному значенні — воно освоїло огорожу вілли. По всій її довжині впродовж усього тижня світилася яскравими барвами інсталяція Константинова «Солов’їний сад». Здалеку вона нагадує намальованих дитиною двох зелених крокодилів, але поблизу має вигляд виписаних у цілком наївній манері невеличких дерев справді «солов’їного саду». Іронічний пастиш «окупував» і справжній сад, у центрі якого розгорталися фестивальні події. Ложами «концертного залу» просто неба, де розміщувалися слухачі, служила ще одна інсталяція — «На шампурах искусства» М.Бєлової й О.Політова. Інакше кажучи, сідала публіка на дерев’яні лавки у вигляді нанизаних на шампури овальних червоних шматків «м’яса» й зелених — «перцю», підлокітники сидінь було виконано у вигляді круглих кілець цибулі. Кримське духмяне вино від Коктебельського винзавода «розливав» дерев’яний Буратіно — такий собі «позашлюбний родич» «Писающего мальчика». Із сутінкового півмороку саду на гостей щулився гіпсовий білий лев — інсталяція А.Волкова. З висоти гори прямо за будинком «місту та світу» махав крилом білий-білий ангел. А насправді крила розкинув найтиповіший коктебельський ангел — дельтапланом називається... Академічніша, зате й поповнювана постійно, експозиція розмістилася в мансарді житлового будинку.

Свій фотопроект «Прекрасные лица Коктебеля», присвячений любим коктебельцям (колажі, створені зі старих фото сімейних альбомів «коктебельських москвичів»), представила сама господиня дому Алла Басаргіна. Восени проект збирається експонувати одна з московських галерей. Із чорно-білими любительськими знімками контрастував новий фотопроект О.Кулика, котрий щойно повернувся з Монголії. (Утім, «фірмова» куликівська «жінка-собака» серед «монгольських» кадрів також вкралася.)

«Літературі» було віддано один вечір із семи фестивальних. Хоч як це дивно, запам’ятався він не завдяки поезії Іртєньєва й Жука, а дебютом як автора художнього роману відомої на московській ниві публіцистики Алли Боссарт. Безумовно, за прочитаними фрагментами важко судити про достоїнства книги пані Боссарт у цілому. Але от про авторський стиль — цілком. Депресивний «макабр», необарочний «магічний реалізм» а-ля рюс, який відгонить чи то Павичем і Славкою Яневським, а то й зовсім — Хармсом із його «Анегдотами» (тільки героєм одного з прочитаних «апокрифів» виявився не Пушкін, а поганий чоловік О.Блок, Л.Менделєєва й винахідник «сорокаградусної» великий хімік і дрібний п’яниця Дм.Ів.Менделєєв), — треба сказати, епатажний публіцист і критик Боссарт і цього разу явно ажитувала присутню на «прослуховуванні» московську богему. Мені, правда, раніше чомусь здавалася, що після Сорокіна з В.Єрофєєвим цю публіку нічим у принципі не можна знітити...

Тим часом, на відміну від художників із літераторами, «класичні» музиканти нікого не знічували, виконуючи стару, добру популярну класику. Хай там що казали, а «головними людьми» фестивалю, як на мене, стали саме юні оперні співаки — студенти й випускники Центру оперного співу Галини Вишневської.

Центр, котрий існує в Москві вже три роки, приймає на дворічний курс навчання лише обдарованих молодих людей із спеціальною консерваторською освітою. На відміну від інших музикантів-профі, майбутні тенори, баси, сопрано, навіть захистивши диплом, мають потребу в подальшій «шліфовці» голосу — і в цьому їм і допомагає державний (!) навчальний заклад (до речі, єдиний такий для співаків опери у світі.) У програмі — кілька іноземних мов і акторська майстерність, сценічна мова та... Загалом, перелічувати можна довго, а викладає студентам, серед інших авторитетних педагогів, сама Галина Павлівна. Останніми роками дедалі більше часу вона проводить не в Парижі, а в «своєму» Центрі. Хоча працевлаштуванням випускників «друга альма-матер» не займається — факти свідчать самі за себе: випускник шанованого навчального закладу Євген Страшко сьогодні — соліст Маріїнського театру, Оксана Корнієвська стажується у Большому театрі та співала в Ла Скала, Микола Анісімов — соліст Нової Опери тощо. Нині до постановки опери «Війна і мир» приступає Мстислав Ростропович — головні ролі, зрозуміло, запропоновано вихованцям Центру. Із усього почутого за сім вечорів найбільше запам’ятався дует Фауста—Георгія Проценка (Гнєсінка — Центр Г.Вишневської) — Нат.Левітіної—Маргарити (Большой театр). Чудовий баритон Юрій Баранов. І, звісно ж, сцена Одарки з Карасем із «Запорожця за Дунаєм», майстерно проспівана й зіграна Ю.Барановим — О.Корнієвською. До речі, Гулак-Артемовський завершив один із найбільш пам’ятних концертних вечорів «Україна—гала», — під час якого співали лише нинішні російські оперні солісти — вихідці з України. Молодим московським Одарці з Карасем пощастило. Цього вечора вони виступали на одній сцені з Марією Стеф’юк. Слухачам — тим паче... Рахманінов, Массне та хрестоматійний романс «Не питай, чом у мене заплакані очі» у виконанні пані Марії в атмосфері камерного, майже домашнього концерту навряд чи вдасться почути десь іще, крім незвичного коктебельського фестивалю.

Нехай масштаби коктебельської «території щастя» наразі невеликі, а назва акції як для наших, звичних до казенної помпезності, вух, звучить дивно, нехай «Курячий бог» не позбавлений не згаданих тут, але таких природних для організації будь-якої акції, мінусів. Головне, це — одна з небагатьох реальних спроб справжньої співтворчості. А не, як водиться, банальна культурна акція. Шкода, звісно, що відроджувати традиції Волошина в Коктебелі першими заходилися не київські музиканти з поетами. Але цьому є й економічні причини. І ще сумніше знати, що ті самі «московські гості» пропонують спорудити в місті концертний зал, виступати в якому хоч завтра вже погодилися найвідоміші «класичні» музиканти світу. А в нас, як завжди, немає грошей на будівництво...