Живе слово народної пісні

Розважливість ділової людини полягає в тому, щоб усі її починання або, як заведено нині висловлюватися, проекти, давали прибуток. Якщо керуватися цим постулатом, то збірник українських народних пісень із нотами «Пісенний вінок»
(К.: Криниця. Видання 1-ше: 2005; 2-ге: 2007; 3-тє: 2009) вийшов друком усупереч здоровому глузду. Переконували ж її упорядника Андрія Михалка «досвідчені люди», до яких він звернувся з пропозицією видати зібрані ним народні пісні, відмовитися від такого наміру, дуже аргументовано переконували: і що в країні видають безліч пісенників так званого кишенькового формату, з якими важко конкурувати. І що такі видання — переважно збиткові, а на його книжку, задуману, до того ж, як подарункова, не буде попиту. І що народні пісні нині не такі популярні, як раніше, — літні люди, мовляв, співають дедалі рідше, а в молоді тепер інші хіти...

Варто визнати, що все це, на жаль, — гірка правда. Проте Андрій Якович твердив лише одне:

— Ця книжка — мій особистий обов’язок перед дідами та прадідами, батьками, дітьми й онуками. Її обов’язково потрібно видати!

І наполіг на своєму. Понад те, вийшло друком уже третє видання. Та ще й істотно доповнене. Якщо перше містило 234 пісні, а друге — 328, то до видання 2009 року ввійшли 582 пісні з нотними записами мелодій.

Чим пояснити таку наполегливість? Адже Андрій Михалко не є ні літератором, ні літературознавцем, ні журналістом. Професія в нього, хоч і поважна, але цілком земна — будівельник. По закінченні 1959 року будівельного технікуму в
м. Остер Чернігівської області працював майстром на будівництвах Київщини. Продовживши навчання в Київському інженерно-будівельному інституті, виріс до головного інженера, а потім — і керівника РБУ спочатку Дарницького, затим — Дніпровського районів столиці. Зараз у нього власна справа: заслужений будівельник України Андрій Якович Михалко очолює раду засновників ТОВ «Ремонтник», організованого ним 1988 року. Сучасне офісне приміщення цього підприємства височіє в Деснянському районі Києва.

Як бачимо, послужний список упорядника збірника не дає відповіді на поставлене запитання. Але ж не буває наслідку без причини. І, щоб її знайти, очевидно, варто розширити коло пошуків.

Андрієві Михалку, народженому 22 червня 1940 року, не судилося побачити батька. На той час Яків Якимович служив у Ленінградському військовому окрузі. Воював у фінській кампанії 1940 року. А рівно через рік по народженні сина розпочалася Велика Вітчизняна війна. На полях її боїв він і загинув 1944 року разом із братом дружини Петром Бойправом, позаяк обидва були членами одного танкового екіпажу. А за рік до цього всіх близьких родичів воїна, котрі залишалися на окупованій території, зокрема й трирічного сина Андрія, вивезли до Німеччини на примусові роботи. Три роки чужоземної неволі, нарешті довгождане звільнення і повернення в рідні краї, де на них чекало спалене німцями село і життя з усією ріднею в корівнику. Лише 1948 року мати Ганна Микитівна змогла спорудити крихітну, на одну кімнатку, під соломою хатину для себе й сина. Ось таким було, в буквальному значенні, босоноге дитинство Андрія Яковича. Настільки в буквальному, що коли 1947 року настав час навчатися в школі, відвідування занять довелося припинити з настанням перших приморозків — не було грошей, аби купити першокласнику бодай якесь взуття.

Для нашого народу, який століттями терпів неволю і тяжкі злигодні, найдоступнішим засобом розради і збереження стійкості духу завжди була пісня. Звідси — розмаїтість і неповторність українських народних пісень, їхні душевність і чарівність. У них, як писав Микола Гоголь, «народна історія, жива, яскрава, сповнена барв, істини, відображає все життя народу... Ніщо не може бути сильнішим за народну музику, якщо тільки народ був схильний до поезії, мав розмаїтість і діяльність життя; якщо натиски насильств і нездоланних вічних перешкод не давали йому ані на хвилину заснути й витискали з нього жалі, і якщо ці жалі не могли інакше й ніде бути висловлені, як тільки в його піснях».

Так склалася доля, що з самого раннього дитинства Андрій Михалко чув ці жалі, висловлені в піснях його рідними та близькими. Це був біль невільників у чужій далекій Німеччині, біль земляків, які долали повоєнну руїну. Йому ж, малолітньому й безпомічному, залишалося тільки слухати. Чим тоді він міг його полегшити?

Гадаю, тепер зрозуміло, про який обов’язок говорив Андрій Якович, наполягаючи на виданні підготовленого ним збірника. Упродовж багатьох років, окрім основної своєї діяльності, Андрій Якович терпляче й наполегливо сплітав вінок із народних пісень, знайомих із раннього дитинства і почутих у дорослому житті, невпинно домагаючись гармонії всіх кольорів та відтінків сердечних переживань — радощів і журби, спогадів і мрій, розчарувань і надій, веселощів і героїзму, трагічності й іронії.

У тому, що в сучасних реаліях ця багатолітня праця не перетворилася на сізіфову, — незаперечна заслуга видавництва «Криниця», на чолі якого стоять Леонід Андрієвський — директор видавництва, народний художник України, лауреат Національної премії України ім. Т.Шевченка, Тетяна Майданович — головний редактор, письменниця, член Національної спілки письменників України, та Вікторія Андрієвська — головний художник, мистецтвознавець, графік і живописець. За час своєї діяльності («Криницю» засновано 1998 року) видавництво випустило понад сто книжок різних напрямів. Тут художня, науково-популярна, духовна і довідкова література, книжки з історії та теорії мистецтва, історії України, альбоми тощо. Почесне місце серед них традиційно належить Шевченкіані. Це і окремі видання, і розділи або сторінки у майже всіх виданих книжках. Уся ця продукція достойно презентує світу культурні досягнення України, свідчачи про високий фаховий рівень творчого колективу видавництва.

Традиція видання збірників українських народних пісень в Україні та за її межами налічує близько двох століть. Важливо, що серед її продовжувачів є не лише відомі вчені, а й чимало фольклористів, які закохані в народну творчість, але не мають фахової освіти. До них, безумовно, належить і Андрій Михалко, якому, на відміну від інших, вдалося добрати пісні, що відображають світосприйняття та пріоритети українця-патріота у вирі сучасних політичних і духовних суперечностей. Це особливо цінно в ситуації, що склалася нині, коли, з одного боку, експансія так званої масової культури спрямовується на руйнацію традиційних культурних цінностей, а з іншого — у суспільстві активно насаджується псевдоукраїнська, замішана на квазіпатріотизмі, культура. Чому це відбувається? Відповідь можна знайти в того ж таки Миколи Гоголя, який писав: «Російська тужлива музика виражає... забуття життя: вона прагне піти від нього і заглушити повсякденні потреби й турботи; проте в малоросійських піснях вона злилася з життям: звуки її такі живі, що, здається, не звучать, а говорять, — говорять словами, виговорюють речі, і кожне слово цієї яскравої мови проходить через душу».

Примусити замовкнути таку пісню, вибудувати навколо неї кільце блокади — першорядне завдання тих, хто послідовно й наполегливо перешкоджає національному єднанню народу, його свободі та національному відродженню, утвердженню загальнолюдських ідеалів духовності та справедливості. Їх чимало не тільки за межами України, а й усередині її. Тому кожен прорив цієї блокади, а одним із них, безумовно, є створення «Пісенного вінка», є черговою перемогою справжніх патріотів, патріотизм яких вимірюється не сумою щорічного особистого прибутку, а відчуттям обов’язку перед тими, хто відійшов у вічність, та відповідальності перед майбутніми поколіннями своїх земляків.