40 років тому у травні пішла з життя найбільша з голлівудських кінозірок, Джоан Кроуфорд (1904-1977). Її вважали касовою довершеністю фабрики мрій. І їй, у тому числі, присвячено новий серіал Раяна Мерфі "Ворожнеча". Показ бурхливо обговорюваного проекту завершився на каналі FX.
У 1964-му, через два роки після того, як Голівуд урочисто повернув на екрани двох грізних ідолів (Джоан Кроуфорд і Бетт Девіс у фільмі "Що сталося з Бебі Джейн?", 1962), американський драматург Артур Міллер написав п'єсу "Після гріхопадіння". Героїня Меджі (прообраз Мерилін Монро), перш ніж накласти на себе руки, відчайдушно кричить: "У мене так багато вбивць!".
Головний секс-символ Голівуда 50-60-х натякає не тільки на наркотики і братів Кеннеді. У голлівудських та інших ідолів, як відомо, ворог номер один - лише він. Час.
У 1962-му Монро "пішла", а ці "повернулися". Борючись з "убивцею", Мерилін була в зеніті слави. Тоді як її старші подруги по цеху - Джоан Кроуфорд і Бетт Девіс - давно наловчилися боротися з покидьком-ворогом усіма доступними їм методами.
По-перше, обидві були досвідченіші за тендітну Мерилін у таких історичних битвах. Їхні кар'єри стартували на межі переходу "великого німого" у "великий гучномовний".
І оскільки самі вони, Джоан і Бетт (обидві люто ненавиділи Монро), були гідними суперницями свого "вбивці", то як могли так і розправлялися з ним - безжалісно, свавільно.
Одна ховала зморшки під кілограмами пудри. Друга, навпаки, їх демонстративно випинала. Одна, Джоан, дурила шанувальників датою свого народження, прагнучи вважатися вічно молодою. Друга, Бетт, здавалося, навмисне приписувала собі роки, щоб навіть на смертному одрі не дивувати шанувальників солідним віком.
Джоан Кроуфорд робила перші кроки в Голівуді, коли там було заведено "мовчати". І коли у 1927-му проголосили велику еру звуку, то, як відомо, багато зірок тут-таки захрипли, затихли (на цю тему є чудовий оскароносний фільм "Артист" режисера Мішеля Хазанавічуса).
Кроуфорд, однак, продовжувала активно зніматися. 1927-го, вже звукового, виходить драма Тода Броунинга з її участю "Невідомий". І далі - лавина її фільмів різної якості, але видатних касових зборів.
Виразна зовнішність Джоан Кроуфорд, вродливе обличчя в поєднанні з виразним і сильним голосом дозволили цій актрисі впевнено пройти через випробування тільки-но зароджуваного звукового Голівуда без жодних проблем для кар'єри.
Доти вона також легко проходила інші випробування - донька пралі; невідомо хто тато; несміливі заняття танцями; робота в супермаркеті.
Але, так би мовити, не тільки вона така. Як писав свого часу критик Георгі Стоянов-Бігор: "Шукачів слави - мільйон, а щасливчиків - одиниці. Чаплін був клоуном мюзик-холу; Дуглас Фербенкс копав землю на будівництві паризького метро, Рудольф Валентіно служив садівником у банкіра; Грета Гарбо - донька бідного робітника; Рамон Новарро мив тарілки в ресторані".
У почесному ряду попелюшок різної статі - ще одна головна героїня з прем'єрної "Ворожнечі". Бетт Девіс (1908-1989) теж не з трону зійшла на голлівудські пагорби. Працювала друкаркою, білетеркою, офіціанткою, а потім умовила матір відправити її у Нью-Йорк і віддати в театральну школу.
Бетт Девіс прийшла в Голівуд тоді, коли владна Кроуфорд там уже посідала чільні позиції й отримувала "почесні грамоти".
Це був початок 30-х ХХ ст.
Уже на повну котушку врубали "звук". Уже колишні кумири оглухли від децибелів. Потроху колишній безтілесний образ голлівудської кінозірки, втілений у таких ефемерних створіннях, як Мері Пікфорд і Ліліан Гіш, відходив у минуле. Готувалася відмовитись конкурувати з "ворогом" (тобто з новим часом) навіть божественна Грета Гарбо, яку Р.Барт одного разу красиво охарактеризував: "Вона створена зі снігу та самотності".
Такі досвідчені й сміливі, як Бетт і Джоан, вчасно зрозуміли: сніг у Голівуді розтанув. Потрібні такі, як вони, - недосяжні, але земні, вродливі, але доступні. Жінки-кішки, які гуляють самі по собі й коли треба демонструють пазурі. Бетт і Джоан - непримиренні вороги - пред'являють екранові свою тілесність, плотськість, стервозність.
У таких, як вони, все менше рис жінки-ельфа, жінки-мрії.
Звісно, про таких регулярно мріють чоловіки. Але навряд чи вони підозрюють, що ця мрія з'їдає реальність, випалюючи навколо себе абсолютно всю раніше анексовану територію.
Кроуфорд і Девіс у числі переможниць: у 30-40-х вони втілюють у Голівуді такий собі типаж нонконформістки, жінки кіновоїна, жінки з майбутнім.
Коли Бетт не дісталася роль Скарлетт О'Хари у "Віднесених вітром" (через Джорджа К'юкора, що цю актрису ненавидів, як погану погоду), вона вигулькує в екранізації п'єси Девіда Оуена "Ієзавель" (1938). У цьому сюжеті деякі моменти нагадують мотиви роману Маргарет Мітчелл. На зло ворогам (і Вів'єн Лі, зокрема) вона грає власну варіацію на тему Скарлетт - і отримує "Оскар" за свою роботу.
А перед цим отримала "Оскар" за картину "Небезпечна" (1935), в якій її героїня плює з високої дзвіниці на всі забобони й цінності.
Ці та інші її ролі, приміром у "Тягарі пристрастей людських" (1934), відкривають глядачеві не тільки кінозірку, а й велику драматичну актрису. Критики пишуть: "Вона створює характер із такими глибинами, які навіть не снилися сценаристові". Або: "Ледве вловимим поворотом корпусу, найменшою зміною пози вона здатна сказати так багато, що навіть режисер про це не підозрює".
Конкуренція Бетт Девіс і Джоан Кроуфорд (фабула прем'єрного серіалу "Ворожнеча") - конкуренція великої кінодіви і великої драматичної актриси. Не зважаючи на характери. Обидві ангельською мораллю, як відомо, не вирізнялися.
Тим часом Кроуфорд більше сприймалася як осколок старого Голівуда великого стилю: ще казкового, що регламентував систему зірок як систему непорушних міфів.
А Девіс як могла намагалася деякі міфи зруйнувати. Відстоювала право на акторську сваволю в тому чи іншому проекті. Ганялася за якісними сценаріями. Привносила на екран манеру якісної театральної гри. (Ще 1929-го вона гучно дебютувала на Бродвеї).
У 1950-му Бетт грає одну з найкращих своїх ролей - театральну зірку Марго Ченнінг у картині Джозефа Лео Манкевича "Все про Єву". Сюжет передбачає центром тяжіння постать молодої кар'єристки на ім'я Єва. Але Девіс у тому фільмі грає не тільки за себе, а й за ту дівчину.
Бетт буквально заповнює собою простір картини. І навіть у фіналі, вже ніби зазнавши поразки від молодої суперниці, Девіс осмислено посміхається, подивляючись у бік вискочки. І ти розумієш: якби з'явився сіквел на цю ж тему, Ченнінг (Девіс) неодмінно була б там переможницею, уп'явшись зубами в шию кривдниці, розквасивши підбором не тільки її фізіономію, а й її долю.
Бетт Девіс часто грала опір долі. У її героїнях - чуттєва небезпека. Їхній кошачий скептицизм завжди загрожує фіаско будь-якому ворогу: чи то Єва, чи то час.
Тим часом Джоан Кроуфорд, яка заслужено отримала "Оскар" за картину "Мілдред Пірс", втілювала на екрані таку собі аристократичну пиху вкупі зі зраненою ніжністю. Вона грала в недоступність діви й доступність звабливої жінки. Невисокого зросту, 160 см, на екрані Джоан завжди здається недосяжною. У її образі та стилі гри є поєднання наївної голлівудської штучності й живого жіночого темпераменту.
На 1962-й, коли Монро вже звела з розуму півсвіту й приготувалася в подорож у "світ" інший, дві бойові подруги, які ніколи не перетиналися на екрані, опинилися біля розбитих ночов. Кроуфорд нічим платити за світло. Девіс не вистачає на продуктовий кошик.
Але все це тільки в їхніх уявленнях про бюджет прекрасного. Тому що Кроуфорд жила в палаці, а Девіс ні в чому не відмовляла ні собі, ні родичам.
Біографи акторок знаходять причину їхньої першої гучної сварки - особа напівзабутого артиста Франшо Тоуна. Бетт знімалася з ним в оскароносній картині "Небезпечна", між ними виник роман. У цю любов "влізла" Джоан, спокусивши парубка. Кажуть, на першому званому обіді вона й постала перед ним зовсім оголеною.
Минуло чверть століття. Кривди множилися, ненависть міцніла.
І ось у 1962-му фільм "Що сталося з Бебі Джейн?" їх звів і розвів - остаточно.
У чорно-білому трилері вони грають рідних сестер. Бетт - Джейн, золотоволосе диво, в дитинстві зіпсоване ранньою славою (під її образ дитяча промисловість штампувала метрові ляльки з платиновими кучерями). Друга - Бланш (Джоан) - спочатку сприймається "зайвою" в рідній домівці. Але згодом вона розквітає, стає кінозіркою. Тоді як рання слава сестри Джейн різко йде на спад. Раптом - автомобільна катастрофа. Героїня Кроуфорд прикута до візка. Героїня Девіс доглядає сестру. Ангел і демон (правда, невідомо, хто є хто) орудують у багатому будинку, псують життя одна одній - і спогадами, і каліцтвами.
Цій картині режисера Роберта Олдріча понад 50 років. Її зараховують до жанру геронтологічного трилера, що спровокував у 60-х справжню моду на страшне кіно з бабцями в головних ролях. Але якби в титрах поставив своє прізвище сам Хічкок, то майстрові саспенсу було б не соромно за цей твір. І сьогодні фільм чіпко тримає увагу, випромінює авторську іронію, захоплює голлівудським сюжетом а-ля "Бульвар Сансет".
Але, мабуть, головна художня цінність старої картини (навколо якої накручені перипетії серіалу "Ворожнеча") - це гра Бетт Девіс. За пів століття манера її гри не обвітрилася й не здалася мені архаїчною чи безглуздою. Велика актриса визначна в усьому. Навіть у нещадності до конкурентки на екрані. Здається, вона зовсім не удавано дубасить її підборами.
Девіс, тим часом, нещадна й до себе самої. Граючи божевільну, шукає в ній розум; граючи колишню красуню, вона не соромиться вивернути назовні її старечу потворність.
Стареча пластика Девіс у цьому сюжеті непомітно трансформується в пластику дитини: бешкетної, сиротливої, що наче втратила тата. А любов-ненависть оператора до її обличчя робить це обличчя то огидним у своїх ровах-зморшках (надміру присипаних пудрою), то таким самим звабливим, як обличчя Джульєтти Мазіни, що не втратила надії у фіналі феллініївських "Ночей Кабірії".
Бетт Девіс у "Бебі Джейн" виграла в конкурентки чисто. Недарма Джоан Кроуфорд не могла пережити її номінацію на "Оскар" саме за роль божевільної сестри. І навіть ні перед чим не зупинилася, щоб зіпсувати життя Бетт на оскарівській церемонії.
Однак їхня ворожнеча і їхня взаємна ненависть, безперечно, - не тільки бувальщина, а й частина технології, що підживлювала інтерес до літніх актрис, які самі були готові придумати що завгодно, аби тільки перемогти свого ворога, час. І продовжити своє царство земне на екрані.
У цьому сенсі поголос трохи несправедливий до Кроуфорд, демонізуючи її переважно як заздрісницю й головну зі стерв у голлівудському дуеті солісток.
Усе так і не так. Бетт Девіс, якщо звернутися до кіноархівів, можливо, була не меншим, а навіть більшим демоном в історичному поєдинку голлівудських суперниць. Злоязика, вона не терпіла компромісів, відверто зневажала Кроуфорд як синтетичну кінодіву. Бетт була великою актрисою навіть у помсті й ненависті. Казала: "Чому я так добре граю повій? Думаю, тому, що я не повія. І саме тому Джоан Кроуфорд завжди грає світських дам". Або: "Я б вийшла заміж знову, якби знайшла чоловіка з 5-
10 мільйонами доларів, який половину цих грошей видав би мені до заміжжя й гарантував, що помре впродовж року". Або: "Мої однолітки так швидко старіють, що прямо приємно на це дивитися". Або: "Я не піду на спочинок, доки при мені мої ноги й моя косметичка".
Кроуфорд меншою мірою була наділена такою зухвалою дотепністю. І деякі її каверзи проти конкурентки здаються колючками троянд, порівняно з артилерійськими пострілами Девіс.
Коли в 1977-му Кроуфорд померла, Девіс нібито зронила (це відтворено у "Ворожнечі"): "Про мертвих говорять або нічого, або добре. Я скажу так: Джоан Кроуфорд померла. Добре!".
***
І стисло про прем'єру. "Ворожнеча" Раяна Мерфі - власне, продовження виробничої лінії нового гарного великого стилю в сучасному телевізійному кіно (на кшталт "Молодого папи"). На голлівудський гламур 60-х Мерфі дивиться крізь призму неогламуру нашого тисячоліття, створюючи такий собі паралельний пишно декорований кіносвіт.
І коли уявити, що він там побачив (у цьому паралельному світі), то насамперед - хоч як це дивно - він побачив творчий неспокій священних чудовиськ великого екрану минулого століття.
Всі їхні чвари, пристрасті, ревнощі та інші перетягування каната - боротьба не так за коханців або бюджети, як за творче самоствердження. За право не вважатися, а бути в історії справжнього мистецтва. Тобто конфлікт Бетт і Джоан (у "Ворожнечі") - бійка двох стерв, але ще й творчий двобій жіночих свавіль, кожне з яких, відчуваючи подих "ворога", обстоює своє право прописатися у вічності саме художнім вчинком.
Припускаю, такий конфлікт не зовсім зрозумілий багатьом нашим сучасникам, які цілодобово знімаються в негарних серіалах і плювати хотіли на творчі вчинки в контексті невблаганної вічності.
В особливостях гри двох нинішніх зірок-ветеранів Голівуда - Джессіки Ленг (Кроуфорд) і Сьюзан Сарандон (Девіс) - теж є приховані сюрпризи. Те, що вони грають не тільки "портрети", - зрозуміло (навіть з урахуванням жанру байопік). Але кожна з талановитих актрис у давньому конфлікті великих попередниць бачить своє. Розкішна Джессіка Ленг в образі Кроуфорд грає "наше уявлення" про Кроуфорд. Вона відверто іронізує над кліше, тобто над хижою й стервозною маскою Кроуфорд. А зосереджена Сьюзан Сарандон грає "своє ставлення" до Девіс, більше олюднюючи її, більше співчуваючи їй, уявляючи саму себе в тому часі й на тому ж місці.
Для двох прекрасних актрис ролі двох великих актрис у гучному проекті Раяна Мерфі - зовсім не "засіб Макропулоса", вони й так затребувані. Для них ролі Бетт і Джоан - як засіб терапії. Відповідально й глибоко перейнявшись болем принижених часом старих актрис, самі вони (Ленг і Сарандон) стають у чомусь сильнішими у протистоянні з тим самим мерзенним і нещадним "ворогом".