ЖАДАННЯ ІСТИНИ ТА МЕХАНІЗМИ ЙОГО СТИМУЛЯЦІЇ

Люди таки бояться бути смішними. Тобто смішними вони і так є (тому й цікаві, завдяки тому й живі), але визнати це — означає підставити не лише себе, а й підставити всіх, хто сприймає тебе серйозно. Твоя серйозність потрібна навколишнім для того, аби вести свою велику серйозну гру, робити свою велику серйозну справу. Серйозність легітимна, обгрунтована, вона відкриває двері, об’єднує. Серйозність — це те, на що можна покластися, вона сповнена відповідальності. Вона гарантує. Серйозність — це поза, а поза — це надійна вестибулярна риторика.

В одному з еротичних журналів, що потрапив мені на очі — конкурс «Miss «Бильярд». І ось — дві перших претендентки: типова дівчинка, киянка, фінансовий менеджер Юлія (перепрошую) Пінчук та аж зовсім нетипова, виклична брюнетка, харків’янка, маркер Ярослава Хотіна. Присутність Юлії наголошує «правдивість» інформації, бо і її зображення, і анкета, яка додається, — все просякнуто побутовою банальністю: вона любить фруктовий салат і вино, не може жити без моря і дуже любить («обожает») тварин. Вона не вміє позувати, на цих світлинах Юлія виглядає доволі незграбно (а тому й — цілком природно), вона не є красивою, але достатньо приваблива, аби вірити в себе і свої шанси захопити когось своєю фотографією. Розглядаючи її, робиться дещо незручно від її наївності (та ця наївність теж підштовхує повірити в реальність дівчини). Тому перевівши погляд на її «суперницю» Ярославу — ми думаємо — ось, ось якою треба бути, аби надсилати свої зображення в журнали! Така «вампа» справді зустрічається в деяких клубах. Поза, в якій вона стоїть, легко закинувши на більярдний столик ніжку в лакованому шкіряному чобітку, зовсім не штучна — завдяки гнучкості її тіла. Надто красиво, аби бути правдивим, скажете ви. Так, для вас, недовірливих, тут дещо є: текстик, який супроводжує фото, він якраз і додає необхідний дисонанс до цієї ідеальної картинки, переносячи нас зі сфери реального у сферу уявного. Читаючи анкетку брюнетки, можна прийняти, що її улюбленим фільмом може все ж таки бути «Матриця» (та й чи не наслідує вона ту ж Трініті?), тільки ж не одночасно із «Гостею з майбутнього», правда!? Ну, нехай вона-таки любить жульєн із фруктовим салатом, актрису Єлєну Яковлєву, книгу «Парфумер» (знаки реального, звісно) та малюнки на тілі (а це вже зі сфери уявного, бо жодними малюнками на цих фото й не пахне — хоча — хтозна, хтозна…) — все хаотичне, намішане. Так має бути. Це «правдиво». І все ж таки найбільше мене інтригує її «цель в жизни» (про що ж іще можна запитати претендентку конкурсу «Miss «Бильярд»?).

Виявляється, цільова спрямованість її молодого життя полягає якраз у тому, аби зрозуміти його, оцього життя смисл. Так і написано: «Цель в жизни — понять её смысл». Якщо в цей момент поглянути на другу її фотографію, одразу відчуємо певне подвоєння «повідомлення». Воно пропонується нам одночасно візуально та вербально. На цій фотографії ми бачимо, як Ярослава, перехилившись на більярдний стіл, намагається дотягнутися до кульки, вона дуже зосереджена, погляд дівчини спрямовано в одну точку, де, власне, кінець кия торкається тої кульки. Вона закинула на стіл коліно, вона ніби забула про фотографа, вона перейнята тільки своєю метою. І здається, ніби справді в таку хвилину її забуття, буквально в нас на очах реалізовується її декларований намір — збагнути її, цієї гри смисл, вцілити в нього, здобути, мати. В цю мить гра, якою вона до того ж займається фахово, з життям просто зливається, стає його метафорою. Тут — сходяться внутрішнє та зовнішнє. І зводить їх саме «серйозність її наміру», про який свідчить зосередженість на обличчі та, здається, навіть затамоване дихання.

Як правило, нас спокушають — серйозно. Хоч що б нам пропонували — мило чи задзвонити за певним номером. Серйозність має домінувати, але до неї має бути домішано трохи абсурду, трохи нереальності. Ну, припустімо, цього разу мені відомо, хто насправді писав анкетки Юлії та Ярослави, хто шукав фотографії, а хто вигадував «сюжет». Але наступного разу, коли я прочитаю, що переможниця конкурсу газети «Бульвар» «Мисс Грудь» із Кам’янця-Подільського приїхала отримати приз разом із мамою, — мені це таки здаватиметься реальним, і саме завдяки непересічному абсурду. А які серйозні обличчя на фотографіях!

Відомо, що чомусь найкраще переконує наївність. Коли я чую рекламу мила «Dove», промовлену дещо розгубленим, тремтячим голосом, ніби пані несподівано застукали за вмиванням, припустімо, на робочому місці, і ніби вона має тепер пояснювати, що ж відбувається — я починаю «приймати» її нібито-ненав’язливість, нібито-невпевненість, а разом з тим і те, що вона сама ледве вірить в такий несамовитий ефект цього мила. Наївна! Це ж не що інше, як мило «Dove»! Оцей, здавалося б, гальмівний механізм повноцінного переконання — наївна невпевненість, ніби зморшка на ідеально відпрасованій поверхні й створює ефект реальності. І запускає міханізм довіри. Наївність-бо завжди серйозна. Наївність — це трохи перебільшена серйозність. А що може бути переконливіше за серйозність?

Серйозність, правдивість, реальність і, перепрошую, істинність — все, чому ми довіряємо, — принципово помірковане. Пригадується персонаж одного з фільмів Антоніоні — режисер, який мандрує в пошуках сюжетів. Його теж хвилює кадр та закадровий простір — як вони співвідносяться з реальністю та чи вона взагалі є. Якось одна дівчина розповідає йому, як вона вбила свого батька — нанесла йому дванадцять ударів ножем. «Ви рахували?» — нарешті дивується він. «Вони порахували», — вона вводить його назад у реальність. А вводячи, своєю чергою, цей епізод у свою картину, режисер ще більше доводить його до реального: «І хоч найбільше мене переконували саме ці дванадцять ударів, я вирішив обмежитися двома-трьома. Згідно із логікою». Сконструйована реальність завжди має бути реальнішею за реальне. Вона поміркована, плинна, без дратівливого — колекція вербальних та вестибулярних риторик. І поетик, безперечно. Доконаний механізм маніпуляцій чиєюсь увагою та чиїмось зацікавленням. А все одно треба бути з ним обережним. Бо ж хочемо бути серйозними, а можемо стати смішними.

Серед інших журналів я ще гортаю, наприклад, «Книжник», який люблю, зокрема, за його фотографії. Особливо за фотографії деяких авторок — еротичне пасмо на чолі, ромашки там всякі, ракурси прикольні — то несподівано згори, то якось навпаки, а! більярд теж був, пригадується… Ну прямо «Прочитай мене!» — закликають із кожної сторінки. Та як справедливо казала Аліса: «Знаємо, до чого всі ті написи». Але «Книжник» то «Книжник»: така його професія — спокусити читача, спокусити якнайбільше читачів. На жаль, тільки (як на мій скромний жіночий погляд, власне, погляд читачки), автори, на відміну від авторок, ніяк не хочуть спуститися зі своїх вестибулярних риторик до поетичного. І в цьому, перепрошую, якийсь дисбаланс мені бачиться. Хоча з іншого боку, автори — вони ж серйозні. І цим, в принципі, все сказано.