ЗАСІБ ПЕРЕСУВАННЯ: ЧАСОПИС

Третій том «Нового тлумачного словника української мови» (рік видання 1999-й) визначає слово потяг, по-перше, як «нахил, непереборну пристрасть, велику зацікавленість чим-небудь», по-друге, як «посилену, непереборну схильність до кого-небудь, настійну потребу спілкуватися з певною особою», по-третє (і це вже цілком жахливо!), як «напівсвідоме, інстинктивне прагнення до чого-небудь». Таким чином, вимальовується не надто приваблива смислово-асоціативна оболонка, всуціль із вируючих пристрастей та психофізіологічних залежностей, внутрішня тваринна стихія, свого часу максимально точно окреслена певним віденським психіатром як Воно.

Але згідно з тим самим «Новим тлумачним», слово потяг має ще й значення «поїзд». Той самий — із локомотивом і вагонами, а якщо пощастить — то й зі спальними полицями, тамбурами і рестораном або принаймні буфетом. Щоправда, автори словника не забувають при цьому зазначити, що в такому — залізничному — сенсі вживання слова потяг є або застарілим, або поетичним, або й першим і другим водночас. Тобто у свій ненав’язливий спосіб учені мовники наче й відмовляють кожного з нас від нормального повсякденного вживання цього слова, якщо ми не хочемо видатися своїм співрозмовникам людьми безнадійно старими, анахронічними, не від світу цього, до того ж із яскраво виявленим поетичним заскоком, щоб не сказати гірше — зай..бом.

На противагу авторам «Нового тлумачного» в химерно-сюрреалістичному місті Чернівцях виникла ідея смислового схрещення обох згаданих потягів — і таким чином виник проект часопису, що його в один із останніх серпневих днів наприкінці літа-2002 у тих же Чернівцях і було запрезентовано зі сцени. Часопис називається «Потяг 76».

Потяг — ні, перепрошую, поїзд із таким номером має статус міжнародного і швидкого (як перше, так і друге не зовсім відповідає дійсності) і щодоби курсує між тими ж таки Чернівцями та польським містом Перемишль із зупинками на станціях Коломия, Івано-Франківськ, Львів та прикордонних переїздах Мостиська і Медика. Значна частина його пасажирів, у тому числі, як правило, й автор цих рядків, висідає з нього у Львові, де натомість його штурмує з перону не менш значна частина інших пасажирів. Це ті, для яких поїздки 76-м перетворились у справжню професію чи, скажімо, щоденну нелегку працю. Свого часу хтось вигадав для них окреслення човники. Щоправда, «Новий тлумачний словник української мови» такого поняття не фіксує, тим самим викликаючи в мені серйозну підозру щодо того, що він справді новий. Але це так, принагідно.

Попри те, що я подорожую 76-м уже — варто зізнатися — добрих двадцять п’ять років, до самої кінцевої, тобто Перемишля, я їхав у житті лічені рази. Але щоразу це були схожі спостереження. Немає потреби їх тут особливо розписувати — усе зводиться до гри в перетин кордонів за раз і назавжди встановленими, але неписаними правилами. Це нагадує повсякденне життя такої собі величезної сім’ї, де кожне кожного знає як облупленого з усіма примхами та мухами — човники, прикордонники, митники, вагонні провідники, всі вони знаються поіменно, а загальна ситуація є настільки прозорою, що якось і незручно замислюватися над тим, хто з них кого все-таки насправді дурить. Для мене особисто 76-й — це блискучий фрагмент такої собі «Європи навиворіт», нашої Європи, моєї Європи, Центрально-Східної, але все ж таки більшою мірою східної, ніж центральної. Але мине якихось десять місяців і внаслідок запровадження для українських громадян польських віз дещо зачуханий і вельми східний на вигляд Перемишль опиниться в Європі Західній. Виявляється, для цього достатньо лише зміцнити кордон в односторонньому порядку, до того ж продиктованому звідкись аж із Брюсселя.

Щодо Чернівців, то вони залишаться на місці — там, де й були, на своїх фантастичних пагорбах, цілком дивне місто з численними пострадянськими, але доведеними до абсурдної віртуозності фішками, де сусідство крамничних вивісок «Кобзар» і «Мішель» надзвичайно весело і невимушено поєднується у «Кобзар Мішель», де на вивісці «Перукарня» чомусь намальований малий Державний герб України тризуб, а на тролейбусах чомусь написано «Афганець». Населення цього міста воліє спілкуватись однією-єдиною, хоч і ламаною, мовою (вгадайте з вісімнадцятого разу, якою саме), до того ж тут свого часу було зареєстровано найбільшу в новій Україні кількість нових українців, тобто леґальних мільйонерів. Що не заважає дощенту руйнуватися тутешній архітектурі, переважно ще тій — з космополітичних часів інакшої імперії, коли в місті зазвичай говорилося аж чотирма мовами, і все це виглядало напрочуд безконфліктно — як у випадку переходу з німецької на ідиш, так і з румунської на українську, чи й навпаки. Але не так шкода мов — їхнє існування й без того вважається рудиментарним, — як, власне, шкода архітектури, що її красу іноді можна роздивитися крізь плетиво тріщин, а іноді — навіть крізь нашарування жахних євроремонтних естетичних ефектів. Ні, слово, напевно, все-таки тривкіше від каменя.

Так от, згадуваний часопис, той самий «Потяг 76», починається, як і міжнародний швидкий поїзд за тим же номером, із Чернівців — міста з несамовитою центральноєвропейською міфологією й такою ж несамовитою центральноєвропейською перспективою. І ця перспектива полягає насамперед у тому, що «непереборна пристрасть», а також «напівсвідоме, інстинктивне прагнення» його авторів до Європи, їхня «настійна потреба спілкуватися одних із одними», себто писати, перекладати, читати вголос, подорожувати, любитися і — не в останню чергу — пиячити, неодмінно приведе до виникнення чергової, неконтрольованої ані з Брюсселя, ані з Москви, ані з Нью-Йорка «уявної спільноти» літературних човників, вічних мандрівників, і жоден кордон, наскільки б його не зміцнювали від сходу, нічим тут не зарадить — йдеться бо, згідно з «Новим тлумачним», про нахил, покликання і пристрасть.