Заповіти Лені. У столиці презентували дві картини улюбленої режисерки Гітлера

Ексклюзивний показ фільмів Лені Ріфеншталь «Кораловий рай» і «Мрії Африки» відбувся в Києві. Режисерка, творчість якої ідентифікується з «творчістю» Третього рейху й естетичними уподобаннями фюрера, тривалий час була «проклятим поетом» і табуйованою мисткинею.

Їй вистачило двох фільмів, аби ввійти в історію, стати проклятою й назавжди залишитися в пам’яті нащадків «режисером Диявола». Хоча за життя цього Диявола вона одержала унікальну можливість реалізувати найсміливіші амбіції, упевнено (і по праву) ввійти в історію кіно, здобути звання документаліста століття і стати тією самою Ріфеншталь, про яку понад 60 років злословив світ.

Останні фільми вона знімала, наближаючись до сторічного ювілею. І навіть у цих незавершених роботах, практично начерках, Ріфеншталь уся як на долоні. Як і раніше, амбітна, вольова. Незламна в прагненні досягти того, чого бажає.

Легендою Лені стала за життя. А її режисерська кар’єра завершилася в самісінькому розквіті. І от уже більш як пів­століття не вщухають супереч­ки інтелектуалів, політиків і митців про те, яку роль зіграли її документальні фільми в історії становлення Третього рейху. «Улюблена режисерка Гітлера», «нацистська пропагандистка» — так затаврували Ріфеншталь після поразки Німеччини в Другій світовій війні. І відтіснили на задній план усі досягнення її незаперечного таланту в галузі кіно.

В епоху дотелевізійну документалісти були не меншими богами, ніж провидці. Впіймати і зафіксувати справжнє життя — означало бути «сучасником» у найглибшому сенсі цього слова.

Але Лені Ріфеншталь була не просто сучасником, а ще й мисткинею, для якої час став таким самим об’єктом режисури, як і люди.

Пам’ятаю, як уперше почула про неї... Напівшепотом у напівтемряві кінозалу на семінарі з «тоталітарного кінематографу»: «Дивися, дивися! Це кадри з «Олімпії»! Студентів-першокурсників навіть не хотіли пускати на перегляд «Тріумфу волі». І тому заборонений фільм здавався явищем містичним, шаманським. Таким самим незастарілим демонічним документом про з’їзд нацистської партії в Нюрнберзі 1934 року він виглядає й зараз. Це фільм, за який Ріфеншталь довелося розплачуватися все життя. Ціна була високою. Офіційна заборона працювати в кіно. 30 судових процесів. Два роки в психіатричці. Презирство юрби. І звинувачення в любовному зв’язку з фюрером. А як інакше ця жінка із зовнішністю богині й тендітністю балерини могла безроздільно панувати в нацистському кіно, пропагандистська машина якого багато чим нагадувала радянський кінематограф?

* * *

Підкорювати кіноолімп Ріфеншталь почала ще в донацистський період. Знімала так звані гірські фільми, в яких людський дух стинався в нерівному двобої з духом природи. Відступати перед її силами Лені дозволила собі лише як акторці. А в ролі режисера вона підкорила всі можливі вершини. Її найбільш стильний, як сказали б сьогодні, і програмний фільм «Олімпія» — художня хроніка Олімпіади 1936 року в Мюнхені — став шедевром і революцією в документалістиці, довівши: для кінокамери немає нічого неможливого. Пізніше їй закидали відверте прославляння арійської раси. Та сьогодні цей фільм виглядає як гімн людській природі — її красі та можливостям. Для Ріфеншталь, яка відморозила кінцівки в науці скелелазіння в період «гірських фільмів» або зламала ребра у вертолітній аварії в Судані на 95-му році життя, неможливого не існувало.

І власним життям Ріфен­шталь постулювала цей «заповіт». Років десять тому режисер Рей Мюллер зафільмував її. Тригодинний есей «Диво­вижне, жахливе життя Лені Ріфен­шталь» зовсім не скидався на виправдувальну петицію двох режисерів. Він був сповнений болю за нездійснену кінокар’єру і щастя за кожну мить довгого життя.

Поєднати ці два суперечливих і плідних почуття вона намагалася в середині 60-х, коли до офіційного виправдання додалася лояльність громадської думки. Лені Ріфеншталь полишила соціум і спробувала повернутися до світу природності та гармонії. Вона поїхала до Африки і знімала спочатку в Кенії, потім у Південному Судані.

Але цим роботам судилося втілитися не в рухомих картинках, а лише в статичних фотографіях. Хоча саме в «Мріях про Африку» (фільмі, котрий уже після смерті Лені доробляв Рей Мюллер) Ріфеншталь продемонструвала розбитий світ своїх ілюзій, який вона свого часу шукала серед нубійців. Війна в Судані знищила рай, зафільмований багато років тому. Але, витримавши не одне перевидання, фотоальбоми унікальних зйомок загубленого племені нубійців відкрили світу нову Ріфеншталь — ту, що була новою з погляду ідеології, але не здала своїх естетичних позицій. До глибокої старості її єдина віра — сила і краса людини.

Дивлячись, як у хронікальних кадрах «Коралового раю» 90-річна Ріфеншталь поринає з аквалангом і спокійно погладжує електричного ската, неможливо не зачаруватися таким життєлюбством і такою жагою діяльності. Ну а риторичні запитання, котрі людство іноді ставить перед собою — про відповідальність митця або про суд творця над самим собою, на жаль, можуть викликати лише іронічну гримасу сьогодення.