"Запорожжя мистецтва": Ілля Рєпін

У віці 70 років Ілля Рєпін задумав створити на своїй батьківщині, в Україні, у Харківській губернії, Академію мистецтв, засновану на демократичних засадах, - "Діловий Двір", Народну академію імені Рєпіна. По суті, це був жест майстра у бік Петербурзької академії мистецтв через 40 років після гучної справи майбутніх передвижників, на чолі якої стояв теж знаменитий українець Іван Миколайович Крамськой.

"Ми створимо Запорожжя мистецтва, приходь - хто забажає і навчайся - чого захочеш. Ніяких рангів - ані вищих, ані нижчих, ані цих проклятих дипломчиків! Приймаються люди обох статей, будь-якого віку, усіх націй і станів", - писав живописець, чиє ім'я вже за життя стало синонімом слова геній.

У проекті "Ділового Двору" Рєпін зазначав: "Найвідразливіша отрута всіх академій і шкіл є низькопробність, яка панує там. Чого прагне молодь, приходячи до цих храмів мистецтва?

Перше - домогтися права на чин і мундир.

Друге - звільнитися від військової повинності.

Третє - вислужитися у свого керівництва для одержання постійної стипендії".

Художник задумав створити дещо в стилі фаланстеру - у дусі роману Чернишевського "Що робити?". Своєрідну комуну, учасники якої ділили б між собою прибуток відповідно до кількості й якості виконаної роботи.

"Я такий самий, як у найранішній юності, - люблю світло, істину, люблю добро і красу як найкращі дари нашого життя, а особливо - мистецтво!

І. Рєпін.

Мистецтво я люблю більше за доброчесність, більше, ніж людей, ніж близьких, ніж друзів, більше за всіляке щастя й радощі життя нашого. Люблю потаємно, ревниво, як старий п'яниця, - невиліковно. Хоч де би я був, хай чим би розважався, хай чим би захоплювався, воно завжди і всюди в моєму серці, у моїх бажаннях, найкращих, найпотаємніших. Години ранку, які я присвячую йому, - найкращі години мого життя. І радощі, і жалі - радощі до щастя, жалі - до смерті - усе в цих годинах, які промінням освітлюють усі інші епізоди мого життя", - писав Ілля Рєпін Володимиру Стасову 1899 року.

Назавжди Рєпін зберіг любов до землі, де народився і виріс. У листі до Льва Толстого він зазначає: "Тут, у Чугуєві, я так насолоджуюся красотами природи! Ніколи не уявляв, що народився, провів дитинство, отроцтво і юність серед такої надзвичайної і грандіозної природи!"

Чугуїв на початку ХІХ століття - маленьке містечко, центр військових поселень у східній Україні.

"Дехто з тих, хто пише про художників, називає мене козаком. Я народився українським військовим поселенцем. Переважне населення Чугуєва справді складали колишні козаки, переселені сюди московським урядом у середині XVII століття.

Незважаючи на те, що за Катерини ІІ козацьку службу з усіма "козацькими вольностями" було знищено, чугуївські мешканці зберігали у своєму господарстві, побуті, культурі багато рис вільної заможної козацької старовини. Про козаків я чув від бабусь і дідусів - розповіді були про останні дні нашого козацтва". У військові поселенці козаки йшли з неохотою, оскільки не терпіли муштри, через що й збунтувалися 1817 року. Серед непокірливих був і дід Рєпіна. Він надзвичайно пишався цим фактом і порівнював себе з Тарасом Шевченком, чий дід брав участь у Коліївщині.

Батько, Юхим Васильович, служив у Чугуївському уланському полку, у складі якого об'їздив Персію, Туреччину, Молдавію, Кавказ і Крим, заслужив бойові нагороди. Після 27 років військової служби вийшов у відставку. Дім Рєпіних вважався заможним - за станом вони були "торговці і промисловці", мали постоялий двір. Батько торгував кіньми, домом опікувалася бабуся. Кожної весни старший Рєпін вирушав на "Донщину", приганяв звідти табун коней, яких потім перепродував.

"…Моє життя тих часів було найрадіснішим. Підлітком, за компанію із сестрою, квітучими веснами я потрапляв на бали й вечори молоді, на маївки у Старовірському лісі. Дикий терен, дички груші, черешні й вишні - усі сади безкінечного південного схилу від Осинівки і Тристеня до самих "Матерів" облиті, немов молоком, рясними букетами квітів, - усе усміхалося нашим веселощам".

Ось як Ілля Рєпін написав про свої захоплення у книжці спогадів "Далеке близьке":

"…Мої захоплення, мої спогади…

Одна з перших хвилин захоплення трапилася зі мною ще в ранньому дитинстві … Наша вулиця раптом змінилася … і все ніби освітилося яскравіше ... Засяяли мідні труби полкових сурмачів на білих конях… Усе чутніше долинав брязкіт шабель, хропіння та іржання коней…

І раптом усе ніби разом підскочило вгору: грянули гучно сурми! Радістю полинули ці звуки Донцем, за Малинівський ліс і відлунили в усіх садах Пристеня. Веселість полинула широкою хвилею, і навіть за Гридину гору - до міста. Хотілося стрибати, кричати, сміятися і плакати… О музика! Вона завжди пронизувала мене до кісток".

Художник написав сотні сторінок тексту, який зробив би честь будь-якому літераторові. Чудова також його книжка "Думки про мистецтво".

"Коли дивишся на десятки й десятки картин, написаних пензлем Рєпіна, художник здається велетнем. Сама кількість полотен вражає своєю колосальністю.

І. Рєпін, фото 1900-х рр.

І ось він - невеликий на зріст, у чорній шинельці з накидкою, у звичайних плетених рукавичках, зовсім простий, навіть ніби сором'язливий, наче й не знає, що він - Рєпін…"

Майстер був винятковим прикладом величезної працездатності. Художник від Бога, від долі, художник за покликанням. Розпорядок його робочого дня був завжди однаковий. Ранком, відразу після сніданку, Рєпін поспішав до майстерні і там буквально закатовував себе творчістю. Трудівником був незрівнянним і навіть трохи соромився тієї пристрасті до роботи, яка змушувала від світанку до сутінків віддавати всі сили великим полотнам, які оточували його в майстерні. Він зморював себе роботою до непритомності. Кожну картину переписував по 10–12 разів. Нерідко впадав у відчай і знищував твір, над яким працював кілька років, а наступного дня знову починав писати. Якщо на полотні вісім постатей, то насправді їх було вісімдесят а то й більше.

"Коли вже був літньою людиною, лікарі заборонили йому працювати без відпочинку і вимагали, щоб хоча б у неділю не брав до рук ані олівців, ані пензлів. Для нього це було важко. Покірно зносив цей тягар годину-другу, тужно оглядався - чи немає де олівця чи пера. І, не знаходячи нічого, хапав з попільниці цигарковий недопалок, опускав у чорнильницю і на першому ж папірці, який траплявся, починав малювати".

Першими малюнками маленького Ілька були зображення улюблених коней. Двоюрідний брат Трохим Чапигін навчив хлопчика малювати аквареллю. "Матуся докоряла мені: "Що за сором, я зі стиду згоріла в церкві: усі люди як люди, стоять, моляться, а ти роззявив рота, повертаєшся навіть до іконостаса спиною і все видивляєшся по стінах на великі картини", - згадував художник.

Три роки Ілля навчався у чугуївському корпусі військових топографів, старанно вправляючись у живописі, ретельно вивчаючи натуру, тренуючись у малюнку.

"…Білі тарелі з натертою на них тушшю, склянки з водою, в яких купаються пензлі від акварельних фарб… А які фарби! Диво! Казна широко і багато обставляла топографів, усе було дороге, з Лондона…"

Зі скасуванням військових поселень школу військових топографів закрили, і Рєпін продовжив навчання в місцевих іконописців Бунакова й Персанова, які, окрім розписів храмів, виконували також і світські замовлення, зокрема портрети. Разом із ними розписував храми, малював образи для іконостасів. Чугуїв славився своїми майстрами - звідси запрошували в інші краї різьбярів, живописців, позолотників.

Рєпін відчув себе вільним майстром у 15 років, і відтоді починає працювати самостійно.

"…Я марив; здебільшого у мареннях мені уявлялися іконостасні мої образи: я ще жив ними, щойно написаними. Писав я їх прямо на риштованнях. Улітку вставали ми о четвертій годині; було вже видно; і ось до вечора, години до дев'ятої, коли всі закінчували роботу, мій образ був готовий.

Я відчув у собі велику сміливість і свободу творчості, пензлі вільно грали священними уявленнями, я дозволяв собі сміливі повороти й нові ефектні освітлення сцен і окремих фігур. Свіжість і яскравість барв, незвичайна в релігійному живописі, була для мене обов'язковою".

У 19 років Рєпін вирушає до Санкт-Петербурга, маючи намір продовжити освіту в Академії мистецтв.

Перша зустріч художника з людиною, яка відіграла особливу роль у його житті, - Іваном Миколайовичем Крамським, українцем з Острогорського на Слобожанщині, відбулася в Малювальній школі при Петербурзькій біржі.

Але одного з найкращих у майбутньому студентів, який принесе всесвітню славу цьому навчальному закладу, до академії не приймають. І в школі при біржі Ілля зустрічає свого головного вчителя.

"Як гарно! Чудово!" - захоплюється Іван Крамськой, зупиняючись перед роботою учня, і відразу запрошує його до себе додому. За чаєм майстер говорить про Христа. Він розповідає про нього як про близьку людину - "глибинна драма на землі, життя для інших".

У той час Крамськой давав уроки, малював портрети з фотографій, ретушував фотографічні портрети - працював за гроші, але постійно прагнув самовдосконалення, кожну вільну хвилину віддавав справжньому покликанню - писав ескізи на улюблені теми, тоді - епізоди з "Майської ночі" Гоголя. Саме Іван Крамськой склав відому фатальну заяву, яку, переписану в 14 примірниках, було подано до Ради Петербурзької академії мистецтв майбутніми передвижниками.

1863 року в стінах академії відбувся так званий бунт чотирнадцяти, який набув широкого розголосу і залишив гучний слід в історії мистецтва.

Група випускників під проводом Крамського відмовилася виконувати запропоновану програму і вимагала вільного вибору сюжету, пов'язаного з життям країни та її народу.

Ілля Рєпін писав у спогадах: "Вони прекрасно навчилися малювати, вже мали Малі золоті медалі, готувалися до конкурсу на Великі золоті медалі, але під впливом часових новацій, почали шанувати власну творчу особистість, прагнули самостійної діяльності в мистецтві і мріяли про створення національної школи живопису. Кожен з них усвідомлював свої права та обов'язки митця і людини".

В офіційних зверненнях, поданих особисто кожним художником (колективні не допускалися) вони тактовно, докладно й серйозно доводили особливість кожної творчої індивідуальності, її темпераменту і світосприйняття.

Абсолютно впевнені у власній правоті й неможливості продовжувати роботу проти власних переконань, вони просили раду в разі відмови звільнити їх з академії, надавши звання вільних художників.

Керівництво розцінило це як неймовірну зухвалість і одноголосно відмовило.

Уся плеяда жила вищими ідеалами і була налаштована рішуче. Вони дали слово честі не зраджувати товаришів і в разі відмови вийти з академії разом. Усі дотримали свого слова, окрім Заболотського. Він відокремився у вирішальний момент і прийняв запропоновану тему, але провалився на ній.

За шість років навколо цієї групи митців було створено Товариство пересувних виставок, перша з яких відбулася 1871 року. Петербург, Москва, Київ, Харків, Одеса, Полтава... Протягом 17 років виставки передвижників, кожна з яких ставала значною подією, справляли величезний вплив на громадську думку.

Ілля Рєпін і передвижники

Фундаторами товариства були переважно українці - Микола Ге, Мясоєдов, Крамськой. Про це пише у своїй праці "Українське малярство" Дмитро Антонович. Найталановитішими представниками об'єднання також були українські живописці - Рєпін, Нілус, Кузнєцов, Бодаревський, Мурашко, Пимоненко, Куїнджі, Лагоріо, Світославський, Ярошенко, Литовченко, Позен та інші.

Рєпін вступає до товариства
1878 року. Його стосунки з передвижниками були непростими.

У 1883–1887 роках він - член правління товариства. 1887 року залишає товариство, а за рік повертається. У 1890–1896 роках виставляється лише як експонент, а 1897-го знов приєднується до передвижників.

"Навколишнє життя мене дуже хвилює, не дає спокою, саме проситься на полотно; дійсність дуже обурлива, щоб зі спокійною совістю вишивати візерунки", - писав майстер.

Темперамент у Іллі Юхимовича був "воістину рєпінський" - неврівноважений і запальний. Одного разу під час засідання в академії мало не жбурнув в одного зі своїх опонентів чорнильницею. У листах він ставив по три, по чотири знаки оклику. Якось, сперечаючись із футуристами Пуні і Кульбіним про творчість ненависного йому маляра, засліплений гнівом, намагався схопити гарячий самовар. Коли його зупиняли - тягнувся до самовара знову й знову.

Але важливо, що гнів ніколи не був наслідком особистої образи. Та щоразу, коли будь-хто так чи інакше зневажав мистецтво, він готовий був своїми руками знищити святотатців.

І водночас неймовірна скромність і простота Рєпіна проявлялися на кожному кроці. Не те щоб каретою, а й візником користувався рідко - їздив здебільшого на трамваї або конці, дуже багато ходив пішки. Чемність у поводженні часто бентежила і здавалася надмірною. Художник був м'яким, покірливо-поступливим, шанобливим до людей, та лише доти, доки це не торкалася заповітних його думок. Обстоюючи свої переконання, а йшлося, не більше й не менше, про "вищість", він висловлювався прямо і в найрізкішій формі.

1909 року на 32-й пересувній виставці з'явився новий твір майстра - велике полотно "Чорноморська вольниця", присвячене чорноморському походу козаків до берегів Туреччини. На 46-й пересувній виставці 1917-го експонувалися "Гайдамаки", сюжет картини - повстання на Правобережній Україні 1768 року.

Обидві картини продано за кордон.

Ілля Рєпін палко любив Україну. Національні риси, максими душі українців - почуття власної гідності, волелюбність, мужність, сила духу, життєрадісність - яскраво втілені у творах Рєпіна, присвячених запорожцям. Але ці риси незримо присутні й в інших картинах майстра - у рисах характерів героїв, тематиці обраних сюжетів, змістовій акцентації, виборі й художньому рішенні персонажів.

Він дружив з Марком Кропивницьким, Миколою Мурашком, Адріаном Праховим, Дмитром Яворницьким, Миколою Ге.

З великим захопленням писав про українське мистецтво, підтримував творчість українських художників, діяльність малювальних шкіл: Одеської; Мурашка - в Києві, Раєвської-Іванової - в Харкові. У полотнах Рєпіна українська стихія виграє всіма барвами: 1880 року він пише "Українську селянку", 1881-го - "Вечорниці", 1888-го - портрет Тараса Шевченка. Рєпін також ілюстрував рукописний "Кобзар" Шевченка.

І. Рєпін.

Картину "Запорожці пишуть листа турецькому султану" майстер писав протягом 12 років - від 1878-го. "Мене лякає лише одне - страх померти до закінчення "Запорожців", - зізнавався він. Десятки, сотні разів переробляв він це полотно. Сучасники із жахом згадували про чудові, поховані під новим шаром фарби, постаті.

Сотні підготовчих етюдів, ескізів, малюнків. "Я люблю запорожців як правдивих лицарів, які вміли постояти за свою волю, за пригнічений народ", - казав він.

"Повинен зізнатися, що в "Запорожцях" я мав ідею, - писав художник у листі до Миколи Лєскова. - Наше Запорожжя мене захоплює піднесенням лицарського духу - відважні сили народу зреклися житейських благ і заснували рівноправне братерство на захист своїх найкращих принципів віри православної і особистості людської. Гордість молодців - а це інтелігенція свого часу, вони переважно здобули освіту - підноситься до того, що не лише захищає Європу від хижаків, а загрожує їхній сильній цивілізації і від душі регоче над східною бундючністю".

Рєпіну було властиве науково-дослідницьке ставлення до будь-якого сюжету. Він настільки глибоко вивчав матеріал для кожної картини, що деякі з них називали "університетами Рєпіна". Після написання "Запорожців" художник назавжди зберіг найдокладніші відомості про повсякденний побут української Січі.

Визначний авторитет у цій галузі професор Дмитро Яворницький стверджував, що майстер почерпнув стільки знань з історії українського лицарства, що він, Яворницький, уже нічого нового не може йому повідомити.

Потяг до знань, до науки й освіти був у нього настільки великий, що в 47 років, уже будучи відомим і шанованим митцем, він вирішив вступати до університету, але ця мрія так і не здійснилася.

…Майстер називав усі сузір'я і вітав їх, ніби старих друзів. Він серйозно простудіював "Бесіди з астрономії" Фламмаріона. Якось, ідучи селом лютневим шляхом, він задивився в небо і прошепотів з інтонацією ніжності: "Сі-рі-ус! Чи є зірка краща за цю? Інші поряд із нею - ніби скельця".

Багато разів він розповідав, як закохався в сонце. Ніби вперше побачив його якось ранком у селі, а потім писав усе літо: кожного сонячного дня поспішав на берег річки до сходу сонця і жадібно ковтав і тон неба, і рожеві хмари…

Ілля Юхимович закінчив "Запорожців" 1901-го, за рік після того, як учень його майстерні в Петербурзькій академії мистецтв Олександр Мурашко захистив дипломну роботу "Похорон кошового" - теж на козацьку тематику.

Дядько Олександра Микола Іванович Мурашко - художній критик і педагог, майстер художньої літографії, був близьким другом Рєпіна. Вони однолітки - обидва народилися 1844-го. Микола Мурашко теж закінчив академію, жив у Києві, де заснував відому Київську рисувальну школу, був її незмінним керівником.

Цей навчальний заклад закінчили дуже різні, не схожі між собою художники - Валентин Сєров, Казимир Малевич, Іван Їжакевич, Михайло Жук, Віктор Замирайло. Рєпін часто відвідував рисувальну школу Мурашка, приїздив до міста і з виставками передвижників.

Саме в Києві Ілля Юхимович уперше побачить ідеальний зразок художньої школи, яка згодом трансформується в нього в ідею створити на батьківщині, в Харківській губернії, власну академію мистецтв - Народний дім імені Рєпіна, засноване на демократичних засадах "Запорожжя мистецтва".

Рєпін був найвидатнішим портретистом-психологом. Найтонші відтінки психологічного стану персонажів його робіт вражають своєю точністю. До 1900-х років художник створив близько трьохсот портретів. Він мав одну особливість: коли писав когось, то на цей час ніби закохувався в людину. Такий "медовий місяць" був у нього з академіком Бехтерєвим, з Сергієм Городецьким, акторкою Яворською, з співаком Шаляпіним.

Існування поза майстернею, поза роботою здавалося йому безцільним. Цікаво, що Ілля Юхимович змішував фарби навіть не дивлячись на них. Він знав свою палітру напам'ять і працював пензлем наосліп - не бачив фарб і не думав про них, як людина не думає про літери, коли пише. Технологія творчості була для нього підсвідомою.

Портрет Корнія Чуковського роботи Іллі Рєпіна. 1910 р.

1880 року Рєпін писав Володимирові Стасову: "Ах, Толстой! Ми багато говорили… Він мене дуже хвалив і понад усе йому сподобалися малоросійські "Досвітки". У "Запорожцях" він мені підказав багато визначних деталей, живих і характерних подробиць". Цвіт і гордість Запорожжя - яскраві національні типи.

Для отамана Івана Сірка з поглядом яструба і владною поставою, який втілює волю і рішучість Запорозького війська обстоювати незалежність, живописцеві позував командувач військ Київського військового округу генерал-ад'ютант, генерал від інфантерії Михайло Іванович Драгомиров. Генерал походив зі спадкових дворян Чернігівської губернії, з давнього українського роду.

Зображений у "Запорожцях" й іще один відомий киянин - Василь Васильович Тарновський-молодший. Його діяльність - своєрідний апогей найкращих якостей "родинної душі" Тарновських. Завдяки йому Україна володіє більшістю збережених Шевченкових творів, як поетичних, так і малярських, особистих речей Кобзаря. Його збірка стала основою для створення Національного музею Шевченка в Києві й музею поета в Каневі.

1883 року Рєпін отримав листа від Третьякова: "Тепер доведеться дорого заплатити: з'явилися сильні конкуренти в Києві - панове Терещенки". Нікола Артемійович, Федір Артемійович і Іван Ніколович Терещенки - промисловці і меценати, володіли якісними збірками творів старовини і мистецтва. Федір Артемійович листувався з Рєпіним. Дійсний статський радник, почесний громадянин Києва, кавалер багатьох орденів, він 25 років збирав твори вітчизняного мистецтва. Основним джерелом поповнення його художнього зібрання були аукціони й виставки Товариства передвижників, які проводилися в Києві починаючи з 1872 року.

Протягом тривалого часу Ілля Юхимович спілкувався і з професором Київського університету, відомим мистецтвознавцем, автором праць про мистецтво Єгипту, Греції і Давньої Русі - Адріаном Вікторовичем Праховим.

Головне, що Рєпін цінував в інших людях, це - прояв творчого духу. Серед його учнів були українські художники Фотій Красицький, Семен Прохоров, Ілля Шульга, Степан Чуприненко, Микола Пимоненко.

1893 року за рекомендацією Рєпіна прийняли до Товариства пересувних художніх виставок Пимоненка. Його батько - київський різьбяр церковних іконостасів 1878 року віддав сина до рисувальної школи Миколи Мурашка. Художник брав участь у кожній виставці передвижників.

Дружив Ілля Юхимович і з Киріаком Костанді, який закінчив Одеське художнє училище. Рєпін писав йому: "Завжди з особливим бажанням бачити Ваші рідкісні й дорогоцінні роботи. Ваші картини приваблюють мене перші, і від них віє теплом, життям і красою".

1903 року Рєпін оселяється в дачній місцевості Куоккала зі своєю другою дружиною Наталією Нордман. З першою, Вірою Шевцовою, у художника було четверо дітей: три доньки - Віра, Надія, Тетяна і син Юрій.

У травні 1918-го Куоккала виявилася відрізаною від Росії, і останні 12 років майстер прожив у Фінляндії емігрантом. Попри запрошення на офіційному рівні повернутися, художник залишається за кордоном.

Ілля Рєпін, 1909 рік

У стінах свого знаменитого дому, названого "Пенатами", він повертається до української тематики, працює над картиною "Зустріч гетьмана", але встигає зробити тільки ескіз до неї.

1906 року поновлює листування з Дмитром Яворницьким, пише йому в листі: "Під великим секретом зізнаюся вам, що я знову взявся за Запорожжя!" Художник починає писати картину "Гопак", у процесі роботи над якою було створено полотно "Козак-бандурист із хлопчиком-джурою".

Видатний дослідник світової культури, філософ і історик Йоганн Готфрід Гердер, відвідавши Україну, писав: "Україна стане колись новою Елладою. Чудовий клімат цієї країни, гідна вдача народу, його музичний хист, плодюча земля - колись пробудяться. З малих племен, якими були колись греки, постане велика культурна нація. Її межі розпросторяться до Чорного моря, а відтіля ген у широкий світ".

Останній свій притулок художник знайшов в Куоккалі, у парку садиби, що був створений його руками і за його задумом.

Коли садибу купували, то ділянка являла собою ріденький лісок у болотистій низині. Для того щоб її осушити, вирили п'ять ставків, біля води росли верби. Поряд із будинком облаштували клумби, де цвіли флокси, духмяний тютюн, лілеї, бузок, жасмин, калина, шипшина.

У різних місцях на гірках встановили дерев'яні альтанки, декоровані різьбленням і яскраво пофарбовані. Була тут і Чугуєва гора.

"…Я бажав би бути похованим у своєму саду, під Чугуєвою горою. Я прошу в Академії мистецтв дозволу в указаному місці бути закопаним, із посадженням дерева в могилі … за словами досвідченого фіна, труни не потрібно…

Неначе рідновір, як палкий прихильник природи і життя в ній, я глибоко обурююсь усілякими добровільними аскетичними мудруваннями. Згадувати найкращі хвилини наших раювань і прагнути невтомної діяльності для прикрашання цього найвищого блага в природі - нашого життя. Так живе уся природа", - писав Рєпін Черткову 1889 року.

Ілля Рєпін у своїй майстерні в Пенатах (Куоккала). 1914 р.

В останні роки життя здавалося, що художник не тільки старість, а й саму смерть перемагає своєю пристрастю до мистецтва. "…Я не покинув мистецтва. Усі мої останні думки про нього. Більше ніж півроку я працюю над картиною "Гопак", що присвячена пам'яті Мусоргського…" У 82 роки Рєпін пише картину, на якій зображено запорожців.

Вони танцюють гопак і стрибають через вогнище. Ідучи з земного життя, художник створив мажорне полотно, яке прославляє його улюблених "лицарів духу", веселий танок, сміх і щастя молодості.

У цьому місці можна було б поставити крапку в оповіді про нашого великого земляка. Та не дає спокою ложка дьогтю… Немає в Києві вулиці Рєпіна. Точніше, була до 1992 року. Нині це Терещенківська, названа на честь відомого промисловця і благодійника. До слова, за півтори сотні років свого існування вона була спочатку Олексіївською, потім Терещенківською, згодом Герцена, Чудновського, Рєпіна і знову Терещенківською. Однак 27 років тому ім'я Рєпіна зникло з мапи столиці. Не повернулося воно й під час бурхливої декомунізації, під час якої Київрада змінила назви десятків вулиць. Питання про необхідність виправити цю несправедливість не раз порушували в столичній пресі, однак міська влада продовжує його ігнорувати. То, може, хоч нині, у рік 175-річчя з дня народження автора "Запорожців", вона подарує киянам вулицю його імені?

Є конкретна пропозиція до розгляду Комісії з питань перейменувань при КМДА - від історично-мистецького проекту "Київська старовина. Світ мистецтва". Назвати іменем геніального українця Іллі Рєпіна вулицю Малу Житомирську - адже саме на ній знаходився батьківський дім художників - братів Миколи і Олександра Мурашків, завдяки багаторічній дружбі з якими у Рєпіна народилася ідея створення на батьківщині - в Харківській губернії, власної Академії мистецтв. "Народного дому імені Іллі Рєпіна" - навчального закладу для збереження головних висновків його власного життя і творчості.