Закордон нам покаже. Столиця обростає літніми кінооглядами

Перший літній місяць було відзначено в Києві не тільки Першим міжнародним кінофестивалем (Богдана Ступки), а й низкою надзвичайно цікавих програм закордонного «антимейнстримного» кіно. На Фестивалі турецького кіно представлено п’ять картин. Фестиваль європейського кіно демонстрував фільми із 16 країн ЄС. І ще «Літній сезон культового кіно», що триватиме до 18 червня, у програмі якого чотири яскраві екранізації світових бестселерів.

Турецька кіногалузь не рівня нашій: у турків понад половина лідерів прокату саме національні стрічки. Вони дають понад 50% прокатних зборів (картини вітчизняного виробництва посіли перші п’ять місць у ТОП-10 як найпопулярніші фільми серед населення Туреччини). Торік «Три мавпи» Нурі Більге Джейлана нагороджено в Каннах призом за режисуру, «Скринька Пандори» туркені Єсім Устаглу перемогла в Локарно, а «Молоко» Семіха Капланоглу брало участь у венеціанському кінофорумі.

90% турецьких кінопроектів знято за приватною ініціативою. Що ж стало поштовхом до такого кінопрогресу, якщо за популярністю національного кіно Туреччина на четвертому місці після Індії, США і Франції?

Якщо в 2005-му було знято 13 фільмів, то в 2008-му — 52. А отже, продано 36 млн. квитків на 3400 кіносеансів. Причому квитки в турецькі кінотеатри, які розташовані переважно в розважальних центрах, зовсім не дешеві — від семи до 15 доларів.

Ініціатор проведення «Тижня турецького кіно в Києві» — Фонд кіно та аудіовізуальної культури Туреччини TURSAK.

— На етапі зйомок неможливо уявити, за яким принципом той чи інший фільм стане успішним. Скажу лише, що наш кінематограф утілює культуру всього турецького народу, — каже голова цього фонду Енгін Їгітгіль. — В останні роки в Туреччині знімається багато фільмів за приватні кошти. Податкових преференцій на кіно в Туреччині немає. Попри це, займатися кінобізнесом у нас вигідно: продюсер на одному вкладеному доларі заробляє шість, тим самим збільшуючи свій прибуток. Так, у 90-х роках у Туреччині спостерігався відхід від національного кінематографа. Потім режисери зрозуміли, що потрібно знімати зрозумілі для більшості стрічки. Настав переломний момент і в сприйнятті турками рідного кіно. Знадобилося цілих десять років, щоб наблизитися до свого глядача. Тому наші фільми й привертають увагу людей, особливо якщо вони про народних героїв або космічні пригоди.

Але все-таки ключовий жанровий напрям національної кінотворчості Туреччини — мелодрами, очевидно, завдяки природній сентиментальності турків.

Наприклад, фільм «Білий ангел» режисера Махсуна Кирмизигюля (переможець 2008 року на міжнародному фестивалі WorldFest, Х’юстон, США). Це зворушлива історія про мешканців будинку престарілих у Стамбулі. Також у стрічці «прописано» турецько-курдську лінію (в особі старого лідера курдського поселення Мало Ахмета, котрий випадково потрапляє в будинок престарілих і там пізнає всю жорстокість життя). Люди похилого віку в очікуванні смерті кинуті напризволяще. А старість і смерть не розрізняють національної належності. Наскрізною ниткою в картині — традиції, сімейні цінності і повага до предків у провінційній Анатолії. «Білий ангел» — фільм важкий, але світлий. Стрічка мала в Туреччині успіх і навіть сприяла добрій справі: для багатьох турецьких будинків престарілих збільшили фінансування.

Серед показаних на фестивалі стрічок — «Інтернаціонал» (реж. Сирри Сюр’я Ондер і Мухаррем Гюлмез). Картину складно віднести до якогось конкретного жанру. Це і драма, і трагікомедія, і мелодрама водночас. Дія — Туреччина 80-х, де панує військовий режим. Музикантам забороняється грати деякі пісні. Але група ентузіастів усе ж таки вирішує створити військовий оркестр для зустрічі високопоставленого начальника. У картині багато смішних ситуацій, але є й відверто сумні.

Не залишили глядачів байдужими також інші фільми київського фестивалю — «Щастя» (реж. Обдулах Огуз), «Мої Марлон і Брандо» (реж. Хусейн Карабей), «Батько і син» (реж. Чаган Ирмак). Це звичайні емоційні історії, де фінал можна вгадати вже на дванадцятій хвилині. До того ж ці стрічки так доповнені музичним турецьким колоритом, що наприкінці важко не розплакатися, попри сюжетну передбачуваність.

***

Днями в Києві завершився і Фестиваль європейського кіно. У кінотеатрах «Україна» і «Київ» показали вибрані картини європейських кінематографістів. Але привезли далеко не всі новинки. У програмі тільки хіти прокату з багатою фестивальною історією. Кожного фестивального вечора було показано по два нові фільми.

Фільм-відкриття — «Серця» Алана Рене (Франція), який здобув «Срібного лева» Венеціанського МКФ і має вісім номінацій на премію «Сезар». Дійові особи — семеро парижан, котрих об’єднує страх самотності.

У кіноєврофесті і такі стрічки, як «Хроніки звичайного безумства» Петра Зеленки (Чехія), «Цілуй мене» Антоніу Куньї Телеша (Португалія), «Я кричу «Морозиво!» Юкселя Аксу (Туреччина), «Гикавка» Журжа Палфі (Угорщина), а також фаворит і хіт програми — «Дзифт» Явора Гардева (Болгарія).

Було показано київським глядачам і український фільм Las Meninas (реж. Ігор Подольчак).

***

І нарешті організований компанією «Артхауз Трафік» «Літній сезон культового кіно», який іще триває. У програмі — чотири гучні екранізації світових бестселерів. Старт фестивалю дав фільм «Задуха» Кларка Грегга: така собі чорна комедія за однойменним романом Чака Паланіка. Кінокритики назвали стрічку «антисексом у великому місті» і «дотепною трешовою казкою для дорослих». Далі «Гоморра» Маттео Гарроне (США) — «найправдивіша історія про італійську мафію». Список її нагород говорить сам за себе: Гран-прі Каннського міжнародного кінофестивалю, п’ять нагород Європейської кіноакадемії і «Срібний Х’юго» за найкращий сценарій на Міжнародному кінофестивалі в Чикаго.

Ще в програмі «Клас» Лорана Канте (Франція): «педагогічна поема» про підготовку до Нового року у «важкій» середній школі. На думку критиків, це «пронизливе спостереження за сучасною школою, збуреною проблемою багатонаціональних передмість».

У фіналі фестивалю (18 червня) буде показано британсько-італійську психологічну драму «Генуя» (реж. Майкл Вінтерботтом) із Коліном Фертом у головній ролі. Фільм уже здобув «Срібну мушлю» кінофестивалю в Сан-Себастьяні і Приз журі на кінофестивалі в Талліні. Це психологічно складна і тонка картина, надзвичайна історія в найкращих традиціях містичної готики від режисера «9 пісень».

Можна сказати, що ці столичні фестивалі зовсім не суперечили один одному: і турецький мікс, і кіно «втомленої» Європи, і, звісно ж, кіно для обраних.