ЗАГАДКИ НАВКОЛО ПРИХОДЬКА

Нещодавно московський книголюб, жагучий шанувальник детективів, у п’ятірці найкращих російських письменників, які працюють у цьому жанрі, назвав Олега Приходька. Я не зміг приховати іронії.

— Ти що, мені не віриш? — образився книголюб. — Чудовий автор. Ти ось почитай його романи «Один у чужому просторі», «Жменя патронів і трохи везіння». Не відірвешся!

— Уже читав. А ще «Заборонену зону», «Стрибок рисі», «Жорсткий варіант»...

— Ну і як? Невже нічого не сподобалося?

— Сподобалося. І практично все.

— Так чого смієшся? З чим ти не згодний?

— Лише з тим, що ти назвав Приходька в числі письменників російських. А живе він в Україні, у Києві.

Москвич спочатку дуже здивувався, потім як людина інтелігентна і, мабуть, вирішивши, що дуже зачепив мої патріотичні почуття, почав вибачатися. А даремно. Його незнання порівняно з нашим українським набагато легше вибачити.

У Росії Олега Приходька видають і перевидають, його книги довго перебувають на перших позиціях у рейтингах «Книжкового огляду» тощо. А от у нас… Хіба що на Петрівці швидко розкуповують. Шість-сім років О.Приходько перебуває в обоймі «кращих російських письменників», а в Україні не було жодної (!) рецензії на його творчість. На перший погляд — протиприродно і вражаюче.

Хоча, що за ілюзії?! Хто нині в нас всерйоз обтяжений турботами про письменників? Нерідко, що тут приховувати, статті про себе, про свою геніальність деякі з них (причому зовсім не найкращі) самі ж і складають. От лише запитання: скільки там правди й об’єктивності?

У «післяперестроєчні» роки літературна критика, справжня, повернена обличчям до читача, ледь дихає. Хіба що останнім часом намітилися деякі позитивні зміни. Дивися, і навчимося цінувати і підтримувати краще з того, що маємо.

А поки що і самим росіянам, мабуть, шкода віддавати нам гарного письменника. У біографічних довідках виданих у Москві книг про Приходька можна дізнатися, що народився він у Литві, закінчив Ленінградський інститут культури, сценарний факультет ВГІК. А що живе останні більш як п’ятнадцять років на своїй споконвічній батьківщині, в Україні, — про це ніде немає.

Тут слід, утім, відзначити, що сам Олег Приходько не любить, коли його називають, скажімо, київським письменником. Але причина не у ворожості до рідного міста. Просто він вважає, що письменників у першу чергу варто поділяти за принципом: гарний—поганий, справжній—несправжній. А київський або там московський, це вже справа десята.

Після закінчення ВГІКу молодий сценарист потрапив на кіностудію імені О.Довженка. У його активі художні фільми «Розпад», «Зірка шерифа», «Савраска», чимало короткометражних робіт. Хоча свій найкращий сценарій Олег Приходько тоді не встиг написати. Через відомі причини українське кіно наказало довго жити. Хтось розгубився, опустив руки. А хтось із кінодраматургів вирішив спробувати себе на суто письменницькому шляху.

З огляду на це доречно пригадати ще двох талановитих людей — Євгена Онопрієнка (співавтора сценарію картини «У бій йдуть одні старі») і Григорія Колтунова (першого з наших співвітчизників лауреата Каннського кінофестивалю — за сценарій фільму «Сорок перший»). Кожен із них після перебудови написав по кілька чудових книг. Але, на жаль, також не помічених українською критикою.

Олег Приходько дебютував як автор гостросюжетної прози на сторінках журналу «Радуга» з романом «Один у чужому просторі». Читачам ця публікація відразу прийшлася до душі. Не залишилося байдужим і одне з найбільших російських видавництв «Эксмо»: «Пишіть для нас якнайбільше і якнайшвидше...»

Так, видавці Росії цінують О.Приходька, хоча загадковим є те, що особливо не рекламують, як, скажімо, О.Мариніну, Д. Корецького. Відповідь тут, мабуть, безпосередньо пов’язана з характером письменника. Людина він зовсім не найзручніша для книжкових комерсантів. Не вважає їх своїми благодійниками, не запобігає перед ними. Може правду-матінку — прямо в очі. І про гонорари, і про тиражі, що нібито «зависли», і про багато що інше. Спробуй розрекламувати такого. А він потім...

Але це погляд з їхньої дзвіниці. А взагалі Олег Приходько людина дуже добра, сором’язлива... Інтелігент, одним словом. І те, що несправедливість відчуває гостріше — у цьому саме ще один його плюс як письменника.

Книги О.Приходька про наше сьогоднішнє життя. На жаль, у ньому багато такого, що сюжет начебто сам по собі закручується в кримінальний. Втім, у повістях і романах цього автора багато світла, тепла, які він бачить у реальності і вміє сконцентрувати, зробити доступними і читачеві.

Ось лише ще одна тут загадка. Чи читають книги О.Приходька його комерційні видавці? Якщо судити за обкладинками — ні. На них — збройовий арсенал, оскали крутих відморозків, визивно розмальовані дівиці... Людяний, моральний дух текстів О.Приходька геть-чисто відсутній.

Був час — наші зануджені в умовах залізної завіси очі справді бажали побачити щось дуже таке. Недозволений раніше кіч — як прояв найбільш вільного і демократичного мистецтва... Але, панове комерсанти від літератури, прокиньтеся, схаменіться! Коли це було?! Чи не позбавляєте ви нині О.Приходька його реальних читачів — розумних, дещо іронічних, освічених, а себе — реального прибутку?

І все ж Олег Приходько, хоч і вміє захистити себе, — людина непрактична, довірлива... Як більшість гарних письменників. Скористалися цим московські видавці. Включили в договір з ним пункт — маленький такий пунктик — про те, що мають право підправляти, змінювати назви книг, причому без узгодження із самим автором. Не надав цьому значення Приходько, прогаяв. І пішло-поїхало. Назви деяких його книг лише приблизно відповідають змісту. І, тим більше, своєрідністю не вражають: «Золото партії», приміром, або «Особистий убивця». Спробуй тепер пояснити кожному, що це не він, письменник, винний. Я зараз пробую...

У житті людини діяльної, яка вміє трудитися (а саме такий Олег Приходько) — чимало змін. Несподівано запропонували повернутися в кіно. Причому пропозиція прийшла... з Китаю. Там вирішили зняти телесеріал за повістю М.Островського «Як гартувалася сталь». Вирішили зняти на батьківщині Павки Корчагіна, запросивши українських акторів і за участю українського сценариста.

Передбачаю дуже іронічні усмішки на обличчях багатьох читачів: «М-да, Китай... Теж мені країна кіно!.. І архаїчна повість саме підходить...»

Про сучасний Китай у нас дуже хибні уявлення. Щорічно там знімається близько 20 тисяч телесеріалів! На телеекрани в результаті творчої конкуренції пробивається в різних регіонах країни близько 40 відсотків цих робіт.

Отже, про 20-серійний фільм «Як гартувалася сталь», сценарій якого писав Олег Приходько. Це погляд на наше минуле з позицій сьогодення, переосмислення історії. Приходько впевнений, що багато що вже тоді розумів, передбачав сам Микола Островський, але за тих умов написати не міг. Сценарій не просто за текстом повісті, а ще й за трьома крапками у ній...

За рік серіал чотири рази демонструвався основними китайськими телеканалами. А навесні, коли в Пекіні визначали найкращі фільми минулого року, серіал «Як гартувалася сталь» отримав «Золотих Фей» (китайський варіант «Оскара») у семи номінаціях!

«Загадку», чого цей фільм не збираються купувати ні Україна, ні Росія, звісно, пояснити легко. Вся річ, знову ж, у стереотипах, хибних уявленнях про Китай. А ще в незнанні можливостей свого ж сценариста.

Втім, російські представники кіно- і телеіндустрії не залишили поза увагою Олега Приходька. На НТВ йому замовили сценарій 10-серійної картини за його ж книгою. Але й тут своя загадка.

«Слід перевертня» — так називається цей фільм, дебютував спочатку на українському «Інтері», але практично без будь-якого попереднього розкручування, реклами. Зате ще до прем’єри в кількох українських газетах були надруковані критичні анонси про серіал. Причому в одному з видань повідомлялося ім’я головного злодія, про що взагалі глядачі детективу мали дізнатися в останній серії. Можливо, це війна телеканалів?

І, нарешті, одна із найнеприємніших загадок. Олег Приходько — автор уже вельми значного зібрання повістей і романів. І все ж таки його перша книга «Один у чужому просторі» — найкраща. Інші, безперечно, теж гарні, і Приходько по праву у числі основних сучасних авторів детективного жанру. Але наступні книги, хоч і трохи, але поступаються першій. Література, звісно, не спорт; не обов’язково результати мають поліпшуватися рік у рік. Проте, вважаю, тут не обійтися без деяких пояснень. Коли багато в чому винне оточення. Обставини. Тим більше, коли стосується це, на жаль, не одного-єдиного письменника. Типове вже в літературно-видавничому середовищі явище.

Пам’ятаєте сказане видавцями, яким сподобався перший роман: «Пишіть для нас якнайбільше і якнайшвидше...»

«Та не можна так швидко! — спочатку навіть злякався Приходько, вчитуючись у текст договору. — Книгу в двадцять п’ять аркушів за чотири місяці... І взагалі, навіщо таку велику?..»

Так, нині він може і швидше. Лише все рідше це приносить задоволення і радість. Усе частіші сумні думки. Навіщо ця гонка? Може, даремно... У столі незакінчений роман. «Найкращий...», — якось сказав Приходько. Лише не знає, чи потрібно його дописувати. І коли?..

Писати зовсім не за правилами видавців-комерсантів, а саме так, як сам вважає за потрібне. Писати роман, не думаючи про терміни. Можливо, навіть цілий рік... А жити в цей час на що? Дружина, дві дочки... Знову ж таки китайці запропонували зробити сценарій нового 20-серійного телефільму (такий ось парадокс, начебто приємний, але, якщо розібратися, не дуже: наш письменник куди цікавіший Китаю, включаючи чисто людські стосунки, турботу про нього).

Співробітники НТВ теж не дрімають: бажають, щоб О.Приходько продовжував перетворювати на сценарії написані раніш книги. Коли вже тут створювати нові. Тут із сценаріями роботи не на один рік.

До речі, росіяни охоче перевидають цього року старі книги О.Приходька. А сам він боїться їх перечитувати і навіть дарувати знайомим: «Ні, не те, зовсім не те».

…У Китаї, що так полюбився Олегу Приходьку, коли проводжають гостя, бажають йому: «Манзо». Перекладається це так: «Йдіть повільно».

Так, йдіть повільно. І не поспішайте приймати необачні рішення і робити поспішні висновки.