ЗАГАДКА СЛОВ’ЯНСЬКОГО ДРУКАРСТВА ПЕРШОДРУКАРЕМ БУВ НЕ ІВАН ФЕДОРОВ, А... ГРУШІВСЬКІ ЧЕНЦІ

Це доводить закарпатець Олександр Орос. Ужгородець, у часи дрімучого застою був одним з небагатьох кандидатів технічних наук серед наукової інтелігенції краю. Крім того, в його активі давнє захоплення історією. Тому пан Орос вирішив потіснити пріоритет першодрукарів Швайпольта Фіоля та відомого всім Івана Федорова, довести, з історичного погляду, першість у друкарській справі слов’янського світу невідомого наразі друкаря православного монастиря св.Михаїла Архангела в селі Грушеве Тячівського району.

Олександр Орос узявся за непросту справу, тому що відомий закарпатський учений XIX століття Михайло Лучкай писав у праці «Historia Carpatho-Ruthenorum» (1835), що монастир «...перестав існувати приблизно 1690 року або й раніше. Знищений єзуїтами, він сьогодні відомий тільки назвою».

— Так, — говорить Олександр Орос, — Швайпольта Фіоля заведено називати «слов’янським першодрукарем». З його ім’ям пов’язують друкування перших п’яти слов’янських книг («Октоїх», «Часослов», «Триодь пісна», «Триодь кольорова», «Псалтир»). Усі вони буцімто надруковані в Краківській друкарні з лютого по листопад 1491 року. Але це було неможливо за такий короткий термін, тим паче що на знайдених стародруках не виявилося вихідних даних. Це й наштовхнуло мене на пошуки анонімної друкарні.

Він знайшов у архівах докази, що рукописний «Октоїх» походить з Грушівського монастиря. На це вказують записи на полях кириличним півуставом ХV століття старослов’янською і румунською мовами. «Триодь пісна» і «Триодь кольорова» теж надруковані в Грушеві, а першоджерелом для них були рукописні книжки, створені там же в ХIV—ХV століттях.

Донести людям плоди свого пошуку вдалося тільки нещодавно. З 1982 року дослідник друкарства сім з половиною років відсидів у колонії посиленого режиму, нібито за крадіжку книжок. Але в табори він потрапив за спільну працю з Чорноволом, Лук’яненком у Гельсінкській cпілці, а також за співпрацю з «Групою Сахарова» у Москві. Після каторги довго ще довелося ходити по різних інстанціях, доводити, що мотиви ув’язнення все-таки політичні — боротьба за незалежну Україну, права людини. Так це чи ні — в офіційних владних структурах досі не зізнаються.

О.Орос розпочав роботу не на порожньому місці. Більшість авторитетних учених минулого схилялися до думки, що друкарня в Грушівському монастирі все ж існувала. Вперше про неї згадує в науковій літературі М.Лучкай у другому томі «Истории карпатских русинов» (1835 р., гл. 42). Часто друкарню згадували у своїх творах А.Балудянский,
А.Кралицький, А.Петрушевич та інші історики Закарпаття. 1942 року вийшла стаття Гіядора Стрипського «Чи була друкарня в Грушеві?», але автор намагався розв’язати цю проблему без серйозного вивчення й аналізу матеріалу. А ось О.Орос аргументовано доводить, що так звані краківські друкарські видання, які нібито належать Швайпольту Фіолю, вийшли з Грушівскої друкарні, й остаточно показав, що версія Кракова безпідставна.

Він звернув увагу на рукопис, що послужив основою для друкування книжки, першоджерелом. Таким зразком став рукописний «Октоїх», що походить з Грушівського монастиря і зберігається нині у фондах Закарпатського краєзнавчого музею.

О.Орос також доводить, що краківські «Триодь пісна» і «Триодь кольорова» теж походять з Грушівської друкарні, а першоджерелами для їх друкування послужили рукописні книги, написані там-таки в ХIV—XV століттях. Цю думку він докладно аргументує. Порівняння гравірувальних ініціальних літер з краківських інкунабул і рукописних книжок із Закарпаття, а також ужиті слова місцевого діалекту (мукачівські «Псалтир», «Мінея», «Апостол») — свідчать про причетність книжок до закарпатської акваторії, про те, що в Грушеві справді працювала безіменна друкарня, видавала книги без вихідних даних.

Здається, що гіпотеза дуже близька до істини, тому що О.Орос пильно розглядає Краківську підробку або загадку, пов’язану з початками слов’янського друкарства. А далі докладніше зупиняється на висвітленні питань діяльності так званої Московської анонімної друкарні, де нібито друкувалися книги протягом 1553—1563 років. Точніше, аналізує московську підробку. Йдеться про так звані анонімні видання Московської друкарні до Івана Федорова.

Ось що пише про це професор Є.Немировський: «У 50-х роках ХVI ст. Іван Федоров працює в Першій Московській друкарні, що містилася в будинку благовіщенського священика Сильвестра, одного з керівників «обраної ради». Це може бути підтверджено тільки логічними висновками, документальних свідчень немає. З друкарні вийшла група видань, за якими у спеціальній літературі надійно закріпилася назва безвихідних або анонімних. Названо їх так тому, що не мають вихідних даних — передмов або післямов, що звичайно сповіщають час і місце видання, а також приналежність друкарні тому чи іншому власникові й ім’я друкаря... До групи входить сім видань: вузькошрифтне «Четвероєвангеліє», «Триодь пісна», середньошрифтне «Четвероєвангеліє», середньошрифтні «Псалтир», «Триодь кольорова», широкошрифтне «Четвероєвангеліє», широкошрифтний «Псалтир». Загальновизнано, що вся продукція видана в Москві в 50—60-х роках ХVI століття».

Припущення професора Є.Немировського мусять підтверджуватися фактами. Їх немає.

Тому академік Є.Голубинський у праці «До питання про початок друкарства в Москві» бере під сумнів існування анонімної друкарні в Москві до Івана Федорова й пише: «Відомо кілька слов’янських друкарських книг, що мали б належати до першодрукованих і які були випущені у світ без вихідних даних, тобто без позначення місця і часу видання; більшість наших бібліографів вважають книги виданнями друкарень південних, тобто південнослов’янських або угровлахійських...»

Сучасне Закарпаття, особливо Мараморощина, де містився Грушівський монастир, саме й належали в ті часи до Угровлахії. Введення автором у науковий або ще ширше — читацький актив — останнім своїм виданням, що готується, ілюстрацій з друкарських і рукописних книжок уже само собою збагачує історію українського друкарства, тим більше що використовуються і книги, які є власністю автора. О.Орос наводить також версію про опанування Іваном Федоровим-Федоровичем і Петром Мстиславцем секретів друкарства в Грушівській друкарні, а також подробиці біографії першого як вихідця з Пряшівської Русі. Русин-українець зі Східної Словаччини, Іван Федорович, відповідно до гіпотези автора, навчався в Краківському університеті, а його рідне село Петківці лежало за 200 км від Кракова.

О.Орос довів у підготовлюваній монографії «Книги. Загадки. Слідами Грушівської друкарні», що, наприклад, «Триодь пісна» надрукована в 1570—1580 роках у друкарні Грушівського монастиря, а не в так званій анонімній друкарні в Москві, котрої не існувало. Як і «Євангеліє учительне», знайдене автором у селі Угля Тячівського району на Закарпатті 1978 року.

А резюме О.Ороса до всього таке: «Як кажуть, хто мав владу і гроші, той мав і книги. Тому спробуй, український читачу, розберися, де наше культурне багатство, що служило нам сотні років і було основою нашого християнського культурного життя. У яких броньованих сейфах зберігаються, навіть явно наші, «Остромирове Євангеліє» 1057 року або «Святославів Збірник» 1076 року? І якщо все це російське, то що тоді наше?

Ми вже казали, що 98% перших слов’янських книг, нібито надрукованих Ш.Фіолем у 1491 році, містяться в Московії. Там же зберігаються і книги, видані в друкарні при Грушівському монастирі на Карпатській Русі, місцем друкування яких досі чомусь називається анонімна друкарня, що нібито існувала в Москві ще до Івана Федорова».