ЗАГАДКА ХВОРОБИ І СМЕРТІ МОЦАРТА

Широко поширена версія про отруєння композитора виникла ще в останні дні його загадкової хвороби, а потім стала надбанням гласності багато в чому завдяки драмі О.С.Пушкіна «Моцарт і Сальєрі». Великий Пушкін не мав сумніву, що Моцарта отруїв Сальєрі, і для цього в поета були вагомі підстави. В його архіві знайшли такий запис: «Під час першої вистави «Дон Жуана», у той час, коли весь театр, переповнений враженими знавцями, мовчки насолоджувався гармонією Моцарта, пролунав свист — усі озирнулися з обуренням, і знаменитий Сальєрі вийшов із зали — розлютований, змучений заздрістю. Сальєрі помер років вісім тому. Деякі німецькі журнали писали, що на смертнім одрі він зізнавався нібито в жахливому злочині — в отруєнні великого Моцарта. Заздрісник, який міг освистати «Дон Жуана», міг отруїти його творця». Наведена цитата з архіву О.С.Пушкіна відноситься до записів 1855 р. і пояснює, звідки в поета з’явилася переконаність, що злочин скоїв Сальєрі.

Відомий київський професор-терапевт Єфрем Ліхтенштейн написав есе «Історія хвороби і смерті Моцарта».

Коментуючи наведені вище слова О.Пушкіна «Заздрісник... міг отруїти...», вчений резюмує: «Міг, та чи отруїв?» А потім наводить детальний аналіз тих давніх подій з позицій фахівця, який кілька років займався практичною лікарською діяльністю у сфері отруєнь і хімічно обумовленої патології та читав з тих проблем лекції студентам медичного інституту.

Яким же був перебіг міркувань професора Є.Ліхтенштейна, який ретельно проаналізував за збереженими матеріалами історію хвороби і смерті Моцарта? Знайомлячись з біографією композитора, він звернув увагу насамперед на те, що ще дитиною Моцарт часто хворів, з раннього дитинства страждав на ревматизм, — це стало відомо з листів його батька, спогадів рідних і близьких.

«І вузлувата еритема, перенесена в дитинстві, — пише Є.Ліхтенштейн, — і важке запалення суглобів, і часті ангіни, і незрозуміла повторна пропасниця, що часом виснажували Моцарта і в отроцтві, і в юності, так само, як і розумові розлади, що були пізніше, цілком пояснюються сучасними уявленнями про ревматичну інфекцію з ураженням серця, мозку, нирок, суглобів». Є.Ліхтенштейн вважає, що подальша виснажлива праця і важкі моральні страждання, що позначалися на всьому творчому житті композитора, могли спричинити порушення кровообігу з розвитком великих набряків, у тому числі асциту, який лікарі того часу помилково кваліфікували як самостійне захворювання, зване водянкою. Сьогодні добре відомо, що серцева декомпенсація нерідко може розвиватися повільно, поступово і проявляється вже тоді, коли набряки стають постійними і вираженими. Є.Ліхтенштейн доходить висновку, що так могло бути і з Моцартом. Адже набряклість, що спостерігали лікарі, виникла в нього тоді, коли знесилений композитор був змушений остаточно злягти в ліжко. Іншими словами, на основі ретроспективного аналізу історії хвороби композитора Є.Ліхтенштейн робить висновок, що за сучасного рівня знань інтерпретація хоч і неповних, уривчастих даних, що містяться в записах і спогадах сучасників, усе ж таки не дає змоги заперечувати наявність у Моцарта ревматичного захворювання, що призвело зрештою до розвитку недостатності кровообігу. На доказ такого твердження Є.Ліхтенштейн посилається на свого вчителя — відомого терапевта Володимира Василенка, який на початку 1950-х років писав: «Якщо в хворого вчора була ангіна, через тиждень ревматизм, через рік вузлувата еритема, через десять років септичний ендокардит, то це означає, що хвороби ці не абсолютно відособлені, а тільки ланки ланцюга страждань, різноманітні прояви єдиного хворого організму при одному провокуючому чиннику».

Варто погодитися зі справедливим зауваженням Є.Ліхтенштейна, що навряд чи можна цілком ігнорувати суперечливі діагностичні висновки лікарів, які лікували Моцарта, хоча ці висновки і викликають у наші дні не завжди заслужені здивування й іронію. Варто враховувати, що мова йде про події, що сталися у XVIII ст., коли лікарям були ще не відомі багато об’єктивних методів дослідження хворого, і вони змушені були орієнтуватися на зовнішні прояви хвороби, що фіксуються суб’єктивно. У зв’язку з цим на противагу існуючій нігілістичній тенденції виправданою є спроба «...по-новому підійти до інтерпретації зовнішньо суперечливих, а по суті логічних висновків, що випливали із сучасних їм лікарських уявлень». Саме з таких позицій варто розглядати версію про отруєння Моцарта, тому що очевидно: наявність у нього системного ревматичного захворювання ніяк не може виключити можливість одночасного отруєння якоюсь отрутою хімічної природи. На версії отруєння продовжують наполягати багато авторів мистецтвознавчих і медичних публікацій. Серед них особливо наполегливо її підтримують І.Белза і Г.Дуда, які скрупульозно зіставили ряд кримінальних і медичних висновків з обставинами завершальної останньої хвороби і смертю композитора. Наскільки виправдана категоричність їх суджень з погляду сучасної токсикології? Тут ми повинні знову відтворити перебіг міркувань Є.Ліхтенштейна.

Насамперед потрібно розглянути питання про те, якою отрутою могли отруїти Моцарта. У XVIII ст. до рук отруйників найчастіше могли потрапити сполуки миш’яку і похідні ртуті. Якщо припустити в цьому випадку гостре отруєння миш’яком, то очевидно, що картина хвороби, що була в Моцарта, ніяк не укладається в симптомокомплекс гострої інтоксикації цією отрутою, докладно описаний вище. До такого самого висновку варто дійти, якщо припустити хронічне отруєння невеликими дозами миш’яку, при якому згодом розвиваються важкі розлади травлення, що проявляються у виражених диспептичних явищах, профузному проносі і нестримному блюванні. На цьому фоні в подальшому розвиваються поліневрити.

Настільки ж сумнівним є припущення щодо отруєння неорганічною сполукою ртуті — сулемою, на чому наполягають згадувані вище І.Белза і Г.Дуда. Як відомо, гостра ртутна інтоксикація проявляється швидким розвитком зовнішніх ознак, а в разі отруєння сулемою — виникненням симптомів так званої сулемової нирки, явищами ниркової недостатності. Такої клінічної картини в Моцарта не було. Якщо ж припустити, що в цьому разі можливе хронічне отруєння, то мали б спостерігатися симптоми так званого ртутного еретизму, а також характерний тремор (тремтіння рук), котрий простежується в різкій зміні почерку. Тоді як збережені після смерті композитора партитури його останніх творів — «Чарівної флейти» і «Реквієму» — навіть за найбільш в’їдливого їх розгляду не мали, за свідченням доктора Д.Кернера, ознак «ртутного тремору».

І ще одна обставина, уже із сфери судової медицини.

Відомо, що остання зустріч Моцарта і Сальєрі відбулася, на думку моцартознавців, приблизно за два місяці до його смерті — пізнього літа 1791 року. Отже, якби насправді Сальєрі був отруйником ненависного йому кумира, то це означало б, що він отруїв Моцарта одноразовою і до того ж значною дозою отрути, дія якої могла б проявитися не відразу. Питання лише в тому, «чи могла»?! Адже токсикологам, як справедливо зазначає Є.Ліхтенштейн, «...не відомі такі хімічні речовини, прихований період дії яких на організм тривав би протягом такого тривалого часу після одноразового прийому великої (смертельної) дози».

Разом з цим, на думку Є.Ліхтенштейна, правомірним є припущення, що Моцарт зазнав тривалого систематичного отруєння дрібними дозами якоїсь хімічної речовини. Але в цьому разі такий злочин могли скоїти, зрозуміло, лише найближчі люди, які були поруч з композитором в останні місяці його життя. А на таке питання, що потребує ретельної криміналістичної інтерпретації, навряд чи хтось ризикне відповісти.

Свою точку зору щодо історії хвороби і смерті композитора виклав Д.Кернер у статті «Моцарт як пацієнт».

У романі англійця Девіда Вейса «Піднесене і земне», присвяченому життю Моцарта і його часу, і в післямові до нього, написаній згаданим вище І.Белзою, також чітко простежується тенденція вважати хворобу Моцарта отруєнням, а Сальєрі — отруйником. У заключній главі роману Моцарт, який опритомнів після втрати свідомості і побачив лікаря Клосстера, що його лікував, раптом схвильовано вигукнув: «Адже мене отруїли, лікарю? Зіпсованою провізією? Це зробив Сальєрі».

Залишається лише гадати, що послужило письменнику підставою для зображення такої сцени. І.Белза у своїх коментарях до книги Д.Вейса стверджував, що, працюючи над романом, автор не використав важливі літературні джерела — монографію про Моцарта А.Улибишева, що вийшла спочатку французькою, а потім і в російському перекладі, монографію О.Яна, п’ятитомне дослідження Т.Візева і М.Сен-Фуа.

Обстоюючи версію отруєння великого композитора, І.Белза вказував, що «...протягом лише останнього десятиліття (а післямову він написав у 1970 р. — Авт.) медичні журнали всього світу... помістили кілька десятків статей, які констатували, що, з огляду на описані сучасниками симптоми... він був отруєний сулемою». Це твердження, як ми вже могли переконатися на підставі професійних доказів Є.Ліхтенштейна, цілком не виправдане.

Уже в наші дні витоки версії про отруєння Моцарта та її подальша історія були відображені у публікації, що з’явилася на сторінках журналу «Знание — сила» наприкінці 1990-х років. Вона підготовлена за матеріалами передачі радіо «Свобода», автором якої був Маріо Корті. Вражає вже самий початок публікації: «За столом у темному віденському трактирі, — розповідає М.Корті, коментуючи зображення на малюнку М.Врубеля, — Моцарт і Сальєрі. Лівою рукою Моцарт тягнеться до келиха, в який Сальєрі підливає отруту. В обличчі підступництво, ненависть і заздрість». А потім у наступних шести нарисах — «Так створюються легенди», «Визнаний законодавець світу» (О.Пушкін. — Авт.), «Реквієм», «До зробленого легко додається», «Заздрість», «Смерть Моцарта» — на основі докладного аналізу раніше маловідомих матеріалів доводиться, що зміст і пушкінської трагедії, і відомої п’єси Петера Шеффера, і не менш відомої американської кінокартини Мілоша Формана «Амадеус», у яких було втілено версію про отруєння, суперечить фактам.

«Художній твір, — зазначає М.Корті, — діє на людину, як наркотик. Він живе своєю реальністю, що не збігається з реальністю життя, і в масовій свідомості художня правда сприймається як правда справжня. Тобто, художній твір не більш справжній, а міцніший, стійкіший, я б навіть сказав, оманливіший, ніж факти життя. Резюмую: п’єса «Моцарт і Сальєрі» грунтується на чутках, а саме, що Сальєрі заздрив Моцарту, що він привселюдно освистав «Дон Жуана», що Сальєрі нібито сам зізнавався в отруєнні Моцарта». І далі: «У легенді про Моцарта і Сальєрі ми виділили кілька елементів. Плітки. Романтика. Пушкін. Драматург Шеффер. Комерційна картина Формана «Амадеус» тощо. Ось вам готова формула, простий рецепт. Вийде чудова легенда».

Звернімося до нарису з цієї публікації «Смерть Моцарта», зміст якого особливо може зацікавити читача. У ньому викладається 12 варіацій версії на тему смерті Моцарта. На думку М.Корті, більшість із них — наслідок уяви романтиків. Дев’ять варіацій — це зловмисне отруєння, але скоєне не Сальєрі, а іншими ворогами (масони, італійська камарилья, учні, ревнивий чоловік), одна — «ниркова хвороба», одна — «самоотруєння». Єдина версія, що відноситься до 1825 р. (через 50 років після смерті Моцарта), — гіпотеза отруєння його Сальєрі, а ще через сім років, у 1850 р., з’являється маленька трагедія Пушкіна.

З поданих варіацій версії отруєння особливу увагу токсикологів привернула гіпотеза про «самоотруєння ртуттю». Згідно з нею, Моцарт хворів на сифіліс, від якого або сам лікував себе ртуттю, або йому допомагав у лікуванні, використовуючи ртутні препарати, його друг і покровитель Фан Світен. Втім, як викладено вище, клінічні прояви його хвороби, що передують смерті, не схожі на хронічне ртутне отруєння.

На закінчення зазначимо, що Сальєрі не тільки «інкримінували» підступне отруєння Моцарта, а й при цьому вбачали причину його заздрості в тому, що він був нібито «ремісником від музики». А це не відповідає істині, тому що він був, безсумнівно, талановитим композитором, людиною великої працездатності, неабияким педагогом. Адже в нього навчалися і Бетховен, і Шуберт. Про талант Сальєрі говорив недавно на одному з концертів у Києві відомий музикант Володимир Крайнєв, представляючи публіці концертну програму з творів Моцарта і Сальєрі. Як писали музикознавці про виконання цієї програми, у ній розчинилася уся темна слава Сальєрі і виразно став очевидним його композиторський дар.

«Саме ця програма, — писала у своєму нарисі «Зовсім не сумна історія» С.Щоткіна, — несла в собі прихований драматизм, велике змістове навантаження, що стосується не лише музичної сфери». І далі вона ж відзначає, що ось так «Антоніо Сальєрі через 140 років, що минули після написання відомої трагедії Пушкіна, був реабілітований», і інтерес до нього, треба думати, буде викликати надалі не стільки темна слава гіпотетичного вбивці, скільки його музика.

Хочеться ще раз підкреслити, що версія про зловмисне отруєння Моцарта вкоренилася у свідомості багатьох завдяки відомій драмі О.Пушкіна. Ця думка пролунала й у книзі «Я, Майя Плисецкая», випущеній у світ видавництвом «Новости» у 1994 р. Автор книги — чудова балерина і наша сучасниця, яка розповіла про великі радості й муки справжньої творчості, у главі «Хочу справедливості» висловилася з властивою їй прямотою і непримиренністю про теперішніх сальєристів у музиці. Ось уривок з цієї глави: «...сама я не вірю, що Сальєрі в реалії отруїв Моцарта. Обмовили дідугана його ж власні сальєришки. Все через заздрість, усе через підлість, усе через людську суть. Але Пушкін так вичерпно оголив механізм заздрості творця до творця, що жоден адвокат світу не в змозі обілити злочинницьку репутацію справжнього Сальєрі». Сказано гранично чітко й образно.

І все ж таки на науковій сесії Інституту моцартознавства в Зальцбурзі, де була заслухана спеціальна доповідь на тему «Легенда про отруєння Моцарта», її учасники дійшли висновку: версія про насильницьку смерть Моцарта непереконлива. Багато в чому такий висновок грунтувався на доказах спеціалістів-токсикологів.