Юрій ВИННИЧУК: «Навіщо нас лякають?»

Юрія Винничука відрекомендовувати читачеві і легко, і важко. Та, власне, чи треба? Головний редактор газети «ПостПоступ», посвячений у всі таємниці львівської кави, а може — і взагалі всього Львова. Та й не тільки Львова! Адже він також — відважний дослідник жінок, міфічних тварин і взагалі всіляких містифікацій, суспільної свідомості, історичного минулого і навіть власної біографії. Одне слово, дуже смілива людина. Письменник, який уміє бути цікавим у будь-якому жанрі. Від дитячої казки до роману для дорослих, від цікавої краєзнавчої книжки до інтелектуальної публіцистики, від лірики до відвертого баламутства. Яке, втім, виходить у нього так само добре, як і все, що складається зі слів та розділових знаків. Винничук наділений щасливим даром бути цікавим — без надуманості, без манірності, що їх інколи чомусь сприймають як «концептуальність». Його інтонації — в будь-якому жанрі — приваблюють відсутністю фальшивих нот. Ці риси вдало поєднуються з колосальною працездатністю, — в результаті мало не щороку його книжки потрапляють у перші рядки всіляких книжкових рейтингів. Нинішнього року його «Груші в тісті» — серед найкращих книжок за версією Бі-бі-сі та Всеукраїнського рейтингу «Книжка року».

— Пане Юрію, на нинішньому медіа-ринку «Пост-Поступ» — дуже «неформатне» видання. Публіцистичність, оригінальні художні рішення — чи великий попит на видання такого штибу в Україні?

— Попит є, я його відчуваю. А чи великий — мені байдуже. На щастя, нині «Пост-Поступ» — незалежне видання. Справді незалежне — видавець не ставить перед нами ніяких завдань, навіть щодо реклами, фінансів чи накладів. Я це дуже ціную — бо роблю що хочу. Ми тепер, на жаль, виходимо лише раз на місяць. Втім, це мене загалом задовольняє — бо маю час на все. Адже наша редакція — це я, макетувальник і художник. Автори працюють у власному режимі — я не можу примусити їх писати і не вказую, про що писати... І цим, мабуть, визначається те, яким «Поступ» є. Зрозуміло, це — публіцистика, бо з такою — вже не газетною, а швидше журнальною — періодичністю ми аж ніяк не можемо займатися репортажами чи новинами. І то на краще, бо «Поступ» — газета саме для читання. Її запитують, купують, і це дуже добрий знак — у нас усе ще є люди, які люблять читати.

— Видання доступне на всій території України?

— На всьому Правобережжі ми розповсюджуємося через пункти продажу преси. А на Лівобережжі, на жаль, — тільки за передплатою. Втім, у нас і там є читач. От зовсім недавно отримав листа з Донецького університету — один професор виклав свій погляд на пропозицію Андруховича розділити Схід і Захід.

— Ця пропозиція наробила галасу. Втім, ви, здається, висловили її раніше за Андруховича.

— Так, я написав статтю «Я відпускаю Крим», в якій висловив ті самі думки, — про те, що в нас просто немає іншого виходу, як розділитися й пожити окремо.

— Ви і тепер так вважаєте?

— Не те щоб я справді так вважав — ні тоді, ні тепер. Статтю написав з розпачу — як застереження людям при владі: ось до чого ви можете довести країну своєю дурнуватою політикою. Подібні виступи — це попередження, а не програма дій. Бо якби дійсно завтра провели референдум із цього питання, упевнений, така ідея не знайшла би підтримки в більшості людей. Бо народ не хоче розділення, окремішності. Розділення — це підбурювання політиків. Це вони весь час намагаються нас зіштовхнути, посварити, налякати один одним. Я подорожую Україною, буваю на півдні країни, спілкуюся з людьми й помічаю, що питання мови, наприклад, яким між нами вбивають клин, не стоїть там так гостро. Про розділення ніхто й не думає. А в Росію ніхто не хоче тим більше. Адже люди розуміють, що бійня в Росії не закінчиться ще дуже довго. Думаєте, хтось рветься віддати своїх синів, щоб вони, захищаючи Росію, гинули на Північному Кавказі чи де там іще вони воюватимуть? Про це люди думають, а не про мову. Так, вони розмовляють російською. Але, вибачте, росіяни в Естонії, Латвії, Литві, яких, до речі, Путін закликав свого часу повертатися в Росію, вважали за краще вивчити державну мову, ніж їхати в Росію. Гадаєте, естонську росіянину вивчити легше, ніж українську? Ні, звісно. Ідея Путіна про повернення росіян СНД в Росію провалилася попри якісь там мовні «утиски». В Росії незатишно, і це швидко не минеться. Хоча б з демографічних причин — етнічні росіяни втрачають власну країну, на неї насуваються інші народи. Можливо, вони хтіли б виправити таке становище за наш рахунок. Але чи хтось з українців піде на це?

— Втім, здається, риторика розділення досягла вже певного результату — галичани-інтелектуали заговорили про розділення.

— Бо нас постійно лякають. Так, ми наїжачилися, випустили голки, як у дикобраза, і чекаємо — як то воно буде. Я намагаюся взагалі не дивитися телевізора, і мої знайомі чинять так само. Те, що показують, — страшно. Новини — цілковита чорнуха. З неї починають, нею закінчують: хто кого вбив, яка сталася катастрофа. І все це соковито, з подробицями. Навіщо — щоби налякати ще більше? Я не хочу такого ТБ. І я його не дивлюся. Хіба кіно чи шоу Савіка Шустера, а все «інформаційно-розважальне» — без мене. Навіщо нас лякають? Ми й так уже розчаровані, апатичні — це було добре помітно на місцевих виборах. Так само, як на виборах президента, на які не прийшла третина виборців. Популярність ВО «Свобода» — свідчення того, що в людях визрівають радикальні настрої, накопичується агресія. Тільки це змушує голосувати за «Свободу», бо що ще? Я подивився їхні списки у Львові — жодного відомого прізвища, жодного інтелектуала. В них навіть говорити на публіку нікого не випускають — тільки сам Тягнибок або Фаріон. Більше, мабуть, нікому. А тим часом за них проголосували. Бо людям здається, що це альтернатива, що це сила. А люди хочуть саме сили. Я сам чогось подібного хочу.

— Так, відомо, що ваш політичний герой — Піночет.

— От учепилися в мене через того Піночета! Так, я йому симпатизую. Вважаю, що нам чогось подібного бракує. Я знаю, що він знищив скількись там людей. Бо з настроями, які сіяли ті люди, якими підбурювали народ, треба було щось робити — і швидко. Треба було їх позбутися. Інакше Чилі перетворилася б на другу Кубу. Гадаєте червоний терор винищив би менше народу? А потім він сам відійшов від влади. Сам! Ви багато знаєте українських політиків, здатних добровільно випустити владу з рук?

— Чи не думали ви про переклади власних книжок російською? Не все ж нам живитися російською літературою — треба і з ними чимось смачненьким ділитися.

— А незабаром буде. В «Новом мире» має вийти російською мій роман «Весняні ігри в осінніх садах». Наразі в журнальному варіанті — про книжку поки що не йдеться.

— Українське літературне життя порівнянне з російським?

— Якщо порівнювати, вийде аж ніяк не на нашу користь. Не тому, що в нас слабший літературний процес чи гірші письменники. В нас просто жахливі умови. Починаючи з того, що український письменник — злидар. Я живу з книжок. Але я видаю багато краєзнавчої літератури, публіцистики — і з того, власне, маю на життя, а не з красного письменства. А той, хто займається виключно літературою, — а це нормально для письменника, він і повинен займатися саме літературою, а не заробітчанством, — живе в злиднях. У Росії є премії, товсті журнали, програми просування книжок, програми перекладів і видання за кордоном. А що в нас? Я маю переклади, як і будь-який український письменник, тільки завдяки власним знайомствам з перекладачами. В нас тільки починають працювати недержавні фонди — Фонд Ахметова, Фонд Яценюка, але наскільки добре — подивимося. Поки що особисто в мене за підтримки Фонду Яценюка мають вийти книжки в Чехії і Болгарії.

— На вашу думку, підтримка літератури — це має бути саме державна програма?

— Так. Це справа держави — дбати про культуру і книгу. Натомість нова влада почала з того, що зменшила розмір Шевченківської премії. Я був просто шокований, коли вони це зробили. Але ще більшого шоку зазнав, коли Ганна Герман заявила, що «Шевченко взагалі жив у бідності — і нічого, творив». Ну що після цього казати про цю державу, цю владу! Де тут сподіватися на підтримку культури! Є від чого впасти у відчай. І це цілком логічно. Люди, які зараз при владі, книжок не читали і не читають. Вони літератури не знають і, відповідно, не люблять. Гопота при владі — про які книжки мова? Вони знають і люблять спорт — тому на спорт гроші є. Вони знають і люблять російську попсу — тому на Кіркорова гроші будуть завжди. А на книгу — ні. Може, коли виростуть їхні діти, — вони будуть іншими. Можливо, вони читатимуть і тоді вже дбатимуть і про книгу теж.

— «Професійні» українські жінки вже пробачили вам Роксолану?

— Я саме збираюся перевидати «Житіє гаремноє». Гадаю, Союз українок більше не потягне мене за це до суду — час минув, вони заспокоїлися. А справді — чому про це не писати? Вони кажуть: мовляв, Роксолана — наша національна героїня. А я хочу, щоби ми поставилися до вибору героїв уважніше. От у Франції героїня — Жанна д’Арк. Чому? Як вона набула цього статусу? Вона воювала за свою країну. Вона перемагала. Вона рятувала Францію — і тому її цілком логічно вважають героїнею. А Роксолана? Як вона зробила свою, так би мовити, кар’єру? Чим прислужилася Україні? Вона зуміла розштовхати півтисячі секс-бомб султанського гарему — найкращих красунь Європи і Кавказу, витримати конкуренцію і прив’язати до себе султана. А як вона це зробила? Може, була неперевершена красуня? Навряд чи, красунями султана здивувати було складно. Може, пісень йому українських співала? Казки розповідала ночами? Сумніваюся. То чим? От я в цій книжці й намагаюся уявити, чим і як вона це зробила. Яке то було геройство. Натомість у нас у літературі, в кіно розвели міфотворчість про те, як вона весь час турбувалася про Україну, якою була ревною християнкою — у фільмі навіть показали, що вона дитину таємно охрестила. Маячня. Якою вона була християнкою, я вам розповім. Жодному султану не спадало на думку брати податок з паломників до Гроба Господнього — він на той час був на території Османської імперії. А от Роксолана — розумна жінка! — до такого податку додумалася. А стосовно того, що татари не чинили набігів на Україну в той час, як вона була при владі, то просто візьміть і почитайте Грушевського — роки зіставте. Чинили. Кожного року. То навіщо вигадувати небилиці й ліпити національну героїню з дівчини, яка була просто, вибачте, підстилкою? От я взяв і відстібався з приводу цього міфу.

— Вам подобається розвінчувати вже існуючі міфи, але водночас ви полюбляєте містифікувати публіку.

— Я вдавався до містифікацій у радянські часи. Тоді було важко дихати, писати, і я в такий спосіб намагався вижити, залишитися при здоровому глузді. Тепер мені це не потрібно — пишу що хочу і вільно це видаю.

— Втім, міфи й нині добре продаються.

— Так, маячня шалено популярна. Візьміть, наприклад, «Шлях аріїв». Маячня — але який успіх! Або «Велесова книга». Мені цілком серйозно про неї казали як про видатне відкриття. Але я досліджував її історію. «Велесова книга» — підробка. Її склав Миролюбов з історій та легенд, які записав в одному-єдиному селі на Кубані ще в тридцяті роки. Чому нікого не здивувало те, що людина в час розвиненої фотографії замість просто сфотографувати ті дерев’яні таблички, з яких вона нібито відновила тексти, сиділа й переписувала їх від руки? А потім як доказ демонструвала одну з табличок, на якій було щось нерозбірливе. Чому не п’ять табличок? Не десять? Чому, зрештою, не всі — хоча б у фотокопіях? Але охочі підхопили, їм сподобалося.

— Потреба відчути власну належність до чогось виняткового?

— Так, це свого роду комплекс меншовартості. Це велике міфічне минуле начебто додає ваги. Дуже кортить буди чимось давнім і прадавнім, і ми чіпляємося за кожну можливість. Он як вхопилися за «трипільську цивілізацію», що начебто старша за єгипетську. Але від єгипетської залишилися пам’ятки — в тому числі письмові, а тут знайшли один горщик з єдиним написом («гірчиця»? «горілка»?) і зчинили галас: от яке в нас прадавнє коріння. Це ж не лише наша риса. Був я в Болгарії, бачив там книгу «Легенди і міфи давніх болгар». Дивлюся — а це ж грецька міфологія! Просто всі події, які відбувалися у Фракії, автоматично стають «болгарською міфологією». Або в Чехії кельтська міфологія — бо чехи, бачте, походять, начебто, просто-таки від кельтів.

— Відомо, що зараз ви працюєте над збірником поетів «Розстріляного Відродження». Чому за це взялися?

— Бо це має хтось зробити. Дивна річ — за багато років незалежності ніхто, крім «Смолоскипа», цим систематично не займався. Коли я починав працювати, то планувався збірник, до якого мали ввійти вірші поетів, котрі писали від часів Першої світової до часів УПА. Та коли занурився в роботу, почав підбирати матеріал, виявилося, що в збірник не вкладуся ніяк. Тому з’явився проект антології у двох томах. Вона буде вагомим рахунком до Росії. Річ у тім, що від рук німців під час окупації загинуло близько 20 поетів, а від рук більшовицької влади — понад 300. І це тільки те, що вдалося віднайти, встановити. А є ж і люди, які були й зникли — ніде не згадуються, немає ніякої інформації ані про смерть, ані про подальше життя. Мусимо зберегти бодай те, що вони залишили по собі, — поезію.