Юрій Рибчинський: «Не вважаю свої пісні текстами»

Свій ювілей поет Юрій Рибчинський відзначає разом із відданими шанувальниками та улюбленими виконавцями його творів у Палаці «Україна» 3 червня. Хоча народився він 22 травня, із чим редакція «ДТ» щиро його вітає. Отже, в залі чекають усіх охочих, а на сцені будуть: улюблена співачка ювіляра Тамара Гвердцителі; Олександр Малінін, для якого Юрій Рибчинський багато писав останніми роками; Лоліта; Ігор Демарін; зірка «Нотр-Дам де Парі» Антон Макарський; Ніна Матвієнко і Павло Зібров; Олександр Пономарьов і Ані Лорак; Наталя Могилевська і Володимир Засухін; Алла Кудлай і «Алібі»; чудовий український тенор Володимир Гришко та одна з постійних співавторів поета Ліля Остапенко.

Юрій Рибчинський почав друкувати свої вірші, коли навчався ще у восьмому класі. Його цікавила літературна творчість. Про кар’єру поета-пісняра і не думав, хоча «знаки» одержав іще в юності. По-перше, викладачка вузу, в якому він навчався, із викличним прізвищем Асовецька, показала Юрію знайдені нею під час війни і викинуті кимось гороскопи, складені Крафтом до 2000 року. Там було написано, що хлопчик, який народився 22 травня такого-то року, все життя займатиметься музикою. Рибчинський тоді тільки посміявся. А по-друге, через півроку його познайомили з композитором Ігорем Покладом, тоді ще початківцем, із яким рік по тому вони опинилися в одному армійському ансамблі.

— Юрію, література, поезія — для обраних. Тексти пісень — для мас. Що ж пріоритетніше?

— Згоден, але не вважаю свої пісні текстами, це вірші. Можу їх читати з екрана, зі сцени, і без музики вони сприйматимуться. Однак, у принципі, якби цей жанр не був масовим, така величезна кількість людей ним не займалася б. Це як мода — розрахована на те, що багато людей так одягатимуться, так зачісуватимуться тощо. Цей жанр розрахований на дуже широку аудиторію, причому людей найрізноманітнішої підготовленості.

— Сьогодні маскультура взяла гору над культурою. Як людині, котра все життя дуже бережно ставиться до слова, чути жахливі тексти? Чи можна з цим якось боротися?

— За радянських часів із цим можна було боротися, оскільки існувала система худрад, мінус полягав у тому, що вони автоматично були цензурою. Не можна було зачіпати деякі теми, гострі речі писати, але загалом це давало можливість професіоналам не запалювати зелене світло непрофесійним віршам. Чудові поети працювали в пісенному жанрі. Фатьянов, кожна пісня якого запам’ятовувалася, Харитонов, Євтушенко, Вознесенський, Булат Окуджава, Висоцький. А тепер немає заборони на професію. Свобода перетворилася на вакханалію несмаку. З іншого боку, з’явилися дуже талановиті люди, котрі вміють про нове покоління сказати іншою мовою, наприклад Земфіра. Хоча для мене, чудово обізнаного з американським роком, не становить таємниці, що в цьому є і досвід Моррісона, бітників, недомовленість, урбаністичний символізм. Але в Земфіри це дуже талановито й цікаво.

— Як живеться сьогодні поету?

— Тоталітарна держава мала одну перевагу — не давала красти твій гонорар. Досить було твору прозвучати на естраді або навіть у ресторані, ти одержував свій відсоток. Я вдячний своїй першій пісні «Глаза на песке», яку ми написали з Покладом іще в армії і віддали популярній тоді радянській співачці Тамарі Міансаровій. Через півроку я за одну пісню одержував 500 карбованців, і це давало мені можливість творити. Коли розпався СРСР, захисту авторських прав як таких не стало. Зараз не маю жодних авторських відрахувань навіть із концертів у Палаці «Україна». Усе зникає. Крім того, щоб записати диск, витрачаєш величезні гроші. Хоч би яким був тираж, піратські диски розійдуться ще більшим, і тобі не дістанеться ані копійки. Та, оскільки вже було ім’я, з’явилася нова форма оплати праці. Раніше ми пісню віддавали, тепер — продаємо. Нічого ганебного в цьому немає, ми віддаємо пісню виконавцю, а він уже заробляє свій гонорар. Звісно, матеріально стало важче.

— Що або хто в житті став сильною емоцією, поворотним пунктом?

— Я почав писати вірші у восьмому класі. У дев’ятому — республіканська преса друкувала, у 10-му — «Пионерская правда» і «Комсомолка». Як і будь-якого початківця, не оминув мене період наслідування, кумиром був Євтушенко. У моїх віршах трохи було Рождественського, щось від Маяковського. Себе я ще не відчував. Микола Миколайович Асєєв, коли я йому показав шкільну добірку своїх віршів, звернув увагу на казки. Перелом, коли все наносне відлетіло і я зрозумів, що в мене є свій напрям, свій словник, своя образна система, стався, коли померла мама. Скінчилася благополучна сім’я, людина, яка була моїм небом і землею, раптом відійшла. Мені тоді виповнилося 19 років, і я написав цикл «Песни русских женщин»... Тоді я знайшов власне обличчя, і першим, хто почав пропагувати мої вірші, був чудовий читець В’ячеслав Сомов. Він зробив програму «Женщина и поэзия» на віршах російських поетів. Для мене це був і великий аванс, і стимул колосальний, коли на афіші в Москві і Києві красувалося: Цветаєва, Пастернак, Кірсанов і Рибчинський. Прикладом у світовій поезії був Федеріко Гарсіа Лорка. І головними рисами тієї поезії, якою я займаюся, повинні бути такі чинники — по-перше, це маленька п’єса, має бути драматургія, по-друге — якась таємниця. Це для мене і є формулою справжньої поезії — містика, релігія і обов’язково елемент таємниці. Найчудовіший вірш, який я знаю, написав до нашої ери один араб. Він складається лише з двох рядків, але це формула і кохання, і самотності, і щастя: «Я один, я один у того, у кого нікого, нікого». Як мало слів, як багато сенсу, і кожен знайде свій сенс.

— Колись Некрасов добровільно говорив про громадянськість, потім громадянськість у досить потворному вигляді потрібна була людині творчій. Нині — справа добровільна. Проте, за великим рахунком, не зараховуючи себе до якоїсь політичної течії, людина обирає власну життєву позицію. Що ви обрали?

— Не знаю, пощастило мені чи ні, але сталося так, що коли почав писати вірші, одночасно захоплювався живописом, спортом і театром. Усім цим я займався у театральній студії. Іра Самійленко принесла мої вірші Лесю Танюку, і він, як набагато старший, багато моментів, пов’язаних із мистецтвом, поезією, пояснював мені. Завдяки йому познайомився з Іваном Дзюбою, Світличним, коли переїхав до Москви — з дуже багатьма московськими дисидентами, і сталося так, що у шкільні роки я вже писав вірші, за які строк можна було одержати. Для мене відкрилася українська культура, що була закритою, — справжній Тичина, справжній Блакитний. Зрозумів: якщо щось приховують, отже, щось не так. Багато що відкрилося для мене, коли допомагав Анатолію Кузнєцову збирати матеріал для роману «Бабин Яр». Тепер можна багато речей переглядати, але пригадаймо Євтушенка — вперше в нас був поет, який міг говорити дуже гостру правду. Він був учителем для мого покоління.

— Для кого пишуться вірші і для кого — пісні?

— Насамперед пишу для жінок. Зараз видаю українську книжку, після поем хочу поставити вірші. У мене дуже багато віршів, написаних від імені жінки. Нічого надзвичайного в цьому немає, адже перший цикл почався з «Пісень російських жінок», і кожен вірш був сповіддю — пісня Чернави, пісня Любави. Мені була цікава жінка як суб’єкт або об’єкт поезії. Якби не було жінок, я б поезією не займався. Гадаю, що в кожної людини, котра займається творчістю, відбувається сублімація величезної енергії, яка не може бути розтрачена безпосередньо. За все своє життя не зможу любити всіх жінок світу, а у творчості, коли висловлюєш цю любов у якомусь вірші, п’єсі, — це можливо.

— Чим відрізняється сьогоднішній шоу-бізнес від колишньої радянської естради?

— Радянська естрада не могла бути жадібною, оскільки все було регламентовано, підпорядковано зрівнялівці, і вище за якусь планку навіть найвидатніший актор не міг одержувати грошовий еквівалент. Сьогоднішня естрада діє за ринковою схемою. Вважаю, що це правильно. Справжні співаки й актори, які працювали на естраді, відразу стали багатшими. Але шоу-бізнес має приставку «бізнес» і втрачає своє творче начало. Це продукція ринкова. Раніше довго йшли, щоб знайти своє місце на естраді. І Утьосов, і Шульженко, і Пугачова. Це був Шлях. Тепер це не потрібне.