Юрій МУШКЕТИК: «ЧИНОВНИКІВ У ВЕРХОВНІЙ РАДІ БІЛЬШЕ, НІЖ ПИСЬМЕННИКІВ У КИЄВІ»

Юрій Мушкетик — один із найвідоміших сучасних українських прозаїків, ерудований історик і філософ, блискучий знавець світової літератури, тонкий стиліст... Він — автор багатьох романів, повістей, оповідань, лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка — із головою поринув у рутинну бюрократичну роботу. Поринув на багато років: Юрій Михайлович із 1986 року очолює Національну Спілку письменників України.

— Юрію Михайловичу! Перше моє інтерв’ю з вами «Літературна Україна» видрукувала двадцять років тому...

— Пам’ятаю. Тоді я зустрів вас у домашніх капцях і не почастував чаєм... Каюсь.

— Талановитий Павло Загребельний, очолюючи Спілку письменників, стояв на її воротах як Цербер: пильнував, щоб трудівників пера було не більше тисячі. Скільки ж письменників сьогодні — під вашим надій-ним теплим крилом?

— Вважаю, що для нашої держави дуже й дуже мало: 1592 письменники.

Із них у столичній організації — 630. Для порівняння: парламентський апарат — це 1050 співробітників. Отже, чиновників у Верховній Раді більше, ніж письменників у Києві. Але є й принципова різниця: якщо найближчим часом апаратників скоротять приблизно на 300 чоловік (так кажуть), то ми, на щастя, цього ніколи не зможемо зробити. Навпаки, Спілка письменників буде зростати, зміцнювати свої ряди талановитими прозаїками, поетами, критиками.

— У кожній області Спілка письменників має свої організації. Як вони живуть у нинішній непростий час?

— Є дуже потужні організації. На Заході — Львівська, Закарпатська, на Сході — Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Харківська, на Півдні — Миколаївська, Одеська... Вони видають альманахи, часописи, інколи — книжки...

Дуже багато роблять для розвитку духовності України російськомовні письменники всіх наших регіонів. Вісь Схід—Захід у письменницькому середовищі надійна, спрямована в майбутнє.

— Щось ви, Юрію Михайловичу, все констатуєте, як бухгалтер. Набридло говорити про важке становище Спілки письменників, особливо її обласних організацій? Втомилися пробивати стіну байдужості влади?

— Душа вже давно болить... Я неодноразово звертався до адмі-ністрації Президента, до самого Леоніда Даниловича, до Кабінету міністрів... Якісь тактичні питання вдається вирішувати, а ось стратегічні... Приміром, з допомогою Президента ми видаємо цілу серію творів сучасних прозаїків і поетів. Але це локальний прорив, крапля вологи в пустелі. Стабільного літературного процесу немає, система розповсюдження книг зруйнована, про гонорари я вже мовчу. Важке становище письменників просто пригнічує. Відомі автори не можуть передплатити хоча б два-три журнали, купити кілька книжок на місяць...

Важко підтримувати будь-які — творчі, інформаційні, просто приятельські, людські — контакти з письменниками Москви, Санкт-Петербурга, Мінська. Про Прибалтику я вже мовчу, а про Польщу, тим більше Францію чи США, згадую лише в казковому сні.

Ось один приклад. Нещодавно вийшов роман Юрія Бонда-рєва про штурм московського Білого дому. Якби відомий письменник не надіслав його побратимові по перу, нашому прозаїку Олександрові Сизоненку, ми б і не побачили цього щемливого, проникливого твору. А так передаємо роман із рук у руки. Мені й соромно, і гірко про це казати. На жаль, ми тільки з чуток знаємо про те, над чим працюють Віктор Астаф’єв, Чингіз Айтматов, Валентин Распутін...

А ось яскравий приклад нашого ставлення до духовних святинь. Нещодавно в Хмельницькій області пройшло традиційне Міжнародне Шевченківське свято «В сім’ї вольній, новій». Підготовка до нього нагадувала епопею. До останнього дня не було впевненості, що свято відбудеться: не мали грошей. Нарешті їх виділили. Але...

Молодий скульптор Богдан Мазур у найкоротші терміни виготовив у бронзі оригінальне погруддя Тараса Шевченка для Кам’янця-Подільського. І що ж? Замість простої людської подяки — чиновницька казуїстика.

Знадобилася діяльна підтримка народного художника Володимира Чепелика, щоб погруддя стало на своє законне місце під сонцем. І так скрізь. Складається враження, що деякі відомства, як і раніше, роблять усе можливе і неможливе для приниження таланту.

Але якщо вже я згадав про великого Тараса, скажу й добрі слова. Я з великою радістю читав і указ Президента від 1 серпня «Про вшанування пам’яті Тараса Григоровича Шевченка», і рішення Кабінету міністрів України про фінансування заходів, присвячених 160-річчю Кобзаря, зокрема видання академічного зібрання всього, що він написав.

— Виявляється, ви інколи любите новий уряд...

— Я люблю дружину, онуків, Україну й літературу.

— Чому ж тоді, зрештою, не скажете властям: «Як ви ставитеся до письменників, так і ми будемо ставитися до вас». Скільки ж можна терпіти, просити, принижуватися? Хоча б один раз Спілка письменників може заявити про себе як про потужну реальну силу, із якою слід рахуватися?

— Ми заявляли про себе, і не раз.

— Це було раніше, коли створювалися Рух, «Просвіта»... А сьогодні?

— Заведено вважати, що творець завжди в опозиції до існуючої влади. Але Спілка письменників працювала на підтримку нинішнього Президента. Було б, м’яко кажучи, дивно, якби ми почали фрондувати, вести шалені атаки на нинішню владу. Це свідчило б про те, що ми зімкнулися з комуністами, яким протистояли багато років і протистоїмо сьогодні. Ні, ми за конструктивну співпрацю.

З другого боку, ми давно перестали змагатися в чиношануванні, псевдолюбові до сильних світу цього. На жаль, вони найчастіше ставлять свої інтереси вище від духовних запитів суспільства. Чесно кажучи, вітчизняні чиновники ніколи не знали й не любили вітчизняної культури, літератури.

Ми виступали і виступаємо за побудову соціальної, духовної, інтелектуальної держави. Влада починає роздратовано грати м’язами, коли її дії тримають під духовно-інтелектуальним прицілом. Духовність влади — це найважливіша проблема сучасності.

Ще один аспект: сьогодні є великі олігархи, але немає великих меценатів. Є багато партій, але дуже мало в їхніх лавах справжніх цінителів мистецтва.

— Ваш шлях у літературу, та й у літературі, не був звивистим. Але ви, здається, ніколи не йшли напролом.

— Ми жили в жорстких рамках тоталітарної системи, хоча далеко не завжди діяли за її правилами. Була виснажлива боротьба з цензурою, шліфувалось уміння писати правду бодай між рядками... Жага правди — ось що вело мене від роману до роману. А ще — любов. До рідної землі, до народу і його слова.

— Коли ви, відомий письменник, лауреат багатьох престижних премій, востаннє були на Канарських островах?

— Я давно був на одному з українських островів, а потім написав роман «Останній острів», за який мені й сьогодні не соромно.

— А за інші твори?

— Повірте, я дуже самокритичний. Багато моїх романів уже вмерли, деякі — вмирають сьогодні. Боляче це відчувати, знати. Але втішає те, що є твори, які все ж переживуть автора. Поки що я переконаний у цьому. Поки що...

— Що допомагає вам постійно бути у творчій формі?

— Це «що» втілене в продовжувачах мого роду: онучці-розумниці й онукові. Він — малолітній розбійник із широкого шляху та мій земний ангел.

— Не кожен український горобець знає, що таке мушкет і хто такий Мушкетик. І це, крім усього іншого, тому, що ви не вмієте «розкручувати» свої книжки.

— Не хочу галасу. Я знаю свого читача. Він сам знайде мої книжки. До того ж, чесно кажучи, я не марнославний. Слава проходить — література залишається.

— Ви багато читаєте. Колись, пригадую, ви захоплювалися романом Селімовича «Дервіш і смерть». Як ви оцінюєте його сьогодні? Які письменники вам подобаються?

— Роман Селімовича — один з найвидатніших творів психологічної прози двадцятого століття. А люблю я класичні романи Толстого, Достоєвського, «Тихий Дон» Шолохова, прозу багатьох і багатьох українських письменників, а також твори Джойса, Кафки, Пруста, Фолкнера... Я читаю щодня.

— А пишете?

— Теж намагаюся писати щодня.

— Коли ж ви дивитеся на прекрасних представниць роду людського?

— Ще раз повторю: щодня. Я прокидаюся й бачу дружину, онучку... Вони — джерела мого натхнення й щастя.