Юрій Міненко: "співак світу" і перший контртенор в Україні

Українець Юрій Міненко - відомий у світі контртенор (найвищий з чоловічих оперних голосів). Гучне визнання він здобув після виходу у фінал конкурсу BBC "Співак світу". Нині цей виконавець виступає на одній сцені з першими світовими зірками. Попереду в нього головна партія в "Адріані в Сирії" Перголезі у віденському Theater an der Wien. Потім - Рінальдо в Хемніці. Далі - Швейцарія: він співатиме Секста в "Милосерді Тіта". Є багато інших міжнародних проектів. В інтерв'ю DT.UA співак розповів про труднощі, які йому довелося подолати на шляху до успіху, про фізичні й творчі травми, яких зазнав через режисерів; про те, як барокова музика може перетворитися на рок-концерт.

- Юрію, значна частина вашого репертуару - це барокова опера. Але чому ця музика практично не звучить в Україні?

-Я не розумію, чому бароко не популярне в нас, адже це дуже гарна музика. Може, немає організатора? Немає людини, яка зможе дати старт популяризації цього напряму? Втім, окремі пропагандисти є. Наприклад, я знаю, що в Києві, у Будинку органної музики, проводять барокові вечори, і на дуже пристойному рівні. В Одесі теж співають барокову музику.

- Але якщо говорити про постановку барокової опери - з чого маємо починати?

- Я тільки за найвідоміші барокові опери, які на слуху. "Орфей і Евридика" Глюка, звісно ж (прем'єра цієї опери мала відбутися в Одесі восени 2016 року, але поки що її відклали. - Г.С.). Це антична історія, яка відома всім: любов, смерть, зрада.

- Потім, мабуть, "Рінальдо" Генделя?

-Правильно. "Аріодант" - теж шикарна опера. Вона дуже складна постановочно, бо там потрібні і голоси відповідні, і диригент, який добре розуміється на бароко: музика там непроста. "Аріодант" вважається золотим шедевром опер Генделя. У квітні минулого року в мене була прем'єра в партії Аріоданта в Лозанській опері, і вона чудово пройшла.

- А як вокалістам готуватися до виконання барокової музики? У нас же не вчать цієї манери. Як ви свого часу із цим упоралися? У вас є західний коуч?

-Ні, я обходжуся без коучів. Я займався в Одеській консерваторії, де в моєму класі був прекрасний концертмейстер Тамара Павлівна. Ми досі з нею працюємо, якщо мені треба щось "почистити". А загалом я просто слухаю багато оркестрової музики. Слухаю стилістику Моцарта, Бетховена, Баха, Перголезі.

У кожного композитора є свої барви. Я займаюся самоосвітою, як, напевно, багато музикантів у всьому світі.

Вважаю, що, маючи класичну постановку голосу, технічну базу, можна, якщо маєш бажання, виконувати будь-яку музику. Оскільки технічна база виконавства однакова для всіх голосів. Контртенор, бас, сопрано - жодної різниці. Манера - це стилістика, штрихи, спосіб виконання, слово. Це нескладно, це треба слухати. Із цього погляду справжньою школою для виконавця є Моцарт. Після Моцарта можна співати все.

- А в Україні цю школу проходять? Я знаю, що багато наших вокалістів, потрапляючи на Захід, зазнають величезних труднощів саме через брак навичок виконання Моцарта.

-Це індивідуально. Все залежить від педагога. Моцарт - дуже складна музика для виконавця. Там є певні рамки, за які виходити просто не можна. Або ти вивчаєш ці рамки, або ти просто не можеш усього цього співати. Іншого варіанта немає.

- Ви з самого початку навчалися як баритон. А як контртенор розуміє, що він контртенор?

- Це складно. Почнімо спочатку. У мене була пізня мутація, після 16 років. Коли я вступив на перший курс Житомирського музичного училища, у мене був альт-сопрано, дитячий голос. Якось в училищі мені запропонували проспівати арію Смаженого Гусака Карла Орфа, 12-1 номер його кантати Carmina Burana. Це був цікавий експеримент, і всім він дуже сподобався.

Тоді були модні звіти областей у Києві, саме на одному з таких звітних концертів і відбувся мій дебют як контртенора.

Потім я співав сцену Орфея з фуріями, теж у Києві, з оркестром радіо і телебачення і хором Житомирського музичного училища. Потім настав час вступати і вчитися далі. Я співав як баритон невеликого наповнення з забарвленням тенора, у мене проблеми були з верхами. Зрозуміло, що було важко, я цього не вчився, співав нижнім грудним регістром і не міг витримувати тривалих навантажень.

Два роки я вчився в Одеській консерваторії як баритон, і мій педагог, покійний Юрій Юхимович Тетеря, побачив, що мені справді важко так співати, і він чув, що в мене є невеликий досвід співу контртенором у Києві. От він і каже: "А давай ти спробуєш заспівати так". Я кажу: "Та з задоволенням!" Ми взяли благословення в Галини Анатоліївни Поливанової (завідувачки кафедри сольного співу Одеської національної музичної академії ім. Нежданової. - Г.С.), і вона сказала: "Ну, спробуйте. Чому ні, а раптом піде?" Так я почав навчатися вже як контртенор.

- До цього в Одесі вже були такі випадки?

-Ні. Мало того: я перший контртенор в Україні, який закінчив консерваторію як контртенор. Бо Василя Сліпака, який закінчив Львівську музичну академію, змусили складати випускний іспит як баритона. Він чудово співав, я пам'ятаю його записи на українському телебаченні... Коли я почав навчатися вже в контртеноровій манері, не всі сприйняли це спокійно. Різні були тертя з цього приводу.

- Чому?

-Ну, навіщо потрібне сопрано в штанях, і таке інше. Навіть визнані професіонали не розуміли специфіки цього голосу, не розуміли, наскільки великий музичний пласт за ним стоїть. Вони просто не були знайомі з цією музикою. Зараз, звичайно, ті самі професори вже сприймають це як нормальне явище, визнають, що є така ніша.

- Який репертуар у контртенора?

-Репертуар величезний. Починаючи з Ренесансу, з Франческо Каваллі, і закінчуючи пізнім бароко. Дуже багато сучасних композиторів теж пишуть для контртенора - наприклад Леонід Десятников, чию кантату я співав у Москві. Чудова сучасна музика, цікава мелодика. Або сучасний французький композитор Марк-Андре Дальбаві, у виконанні вокальних творів якого, Sextine-Cyclus і Sonnets, я також брав участь. У контртенора є барви, яких немає в інших голосів. У Європі дуже багато хороших контртенорів. Але між собою вони теж відрізняються. Скажімо, є камерні голоси, які прекрасно співають кантати, камерну музику. Філіпп Жарусскі, наприклад. Він надзвичайний співак! У нього є, звичайно, й опери, але в опері він не такий переконливий, як у французькій і камерній музиці. Я його шанувальник, я з ним особисто знайомий, він дуже грамотний музикант. Я теж виконую камерну музику, мені це подобається, але я мислю себе як оперний співак.

- Чи велика конкуренція серед контртенорів?

-В оперних - ні. П'ять-шість, цього достатньо. А взагалі річ не в конкуренції. Річ у ставленні: якщо ти це любиш, ти цим живеш, ти завжди знайдеш собі роботу і свою нішу. Якщо постійно думати про конкуренцію, то що ж тоді робити баритонам, тенорам, сопрано? Контртенор - це специфічна ніша тільки для України і Росії, але не для Західної Європи.

В Америці теж є відповідні постановки, але в невеликих театрах. Великі театри бояться ставити на контртенорів - це все-таки необкатаний голос. Тут не знаєш, чого очікувати. Не кожен контртенор може проспівати велику оперу на великий зал.

- Тобто сумніви в самих співаках?

-Гадаю - так. У силі голосу. У специфіці виконання. Я спілкувався з арт-директорами великих театрів і зрозумів, що вони більше довіряють мецо-сопрано, контральто: вони вже перевірені. Для них контртенор - це щось таке кришталеве, ніжне, що може зламатися.

- Виходить, що навіть на Заході ця тема ще не досліджена?

- У принципі так. Оскільки ця тема молода. Ця ніша почала заповнюватися з 1950-х років. Альфред Деллер (британський контртенор, керівник ансамблю The Deller Consort. - Г.С.) перший почав співати таким голосом, він робив це прекрасно. Потім були Джеймс Боуман, Девід Деніелс - метри, нині вже широко відомі. Якщо говорити про Україну, то просто потрібні люди, які розкручуватимуть цей напрям. Наприклад, я готовий співати, я ж співав три роки поспіль сольники в Національній філармонії України в Києві. Люди ходили, слухали.

В Одесі в мене теж були сольні концерти, які збирали повні зали. Тобто людям цікава ця музика. Я завжди йду назустріч, коли є можливість щось зробити в Україні. У мене багато ідей, у мене величезне зібрання партитур, які ніколи не виконувалися ні в Україні, ні в Росії. Але потрібна людина, яка цим займатиметься. Я як співак не можу брати на себе продюсування й усе інше.

- Розкажіть про свою участь у проекті "Співак світу" у Кардіффі, де ви стали першим контртенором в історії цього знаменитого конкурсу BBC. Як ви там опинилися?

-Випадково. Я був у Барселоні, де мені присудили звання найкращого контртенора на конкурсі вокалістів Франсіско Віньяса. Там мені подарували буклет усіх світових конкурсів. Я гортаю, дивлюся - ВВС, серйозний конкурс, от би мені туди потрапити! Минуло три роки, думаю: а чи не подати мені туди документи? Зібрав усе потрібне й відправив в електронному вигляді. І тут мені через тиждень відповідає музичний директор конкурсу, каже, що я його дуже заінтригував.

Повідомив, що буде прослуховування в Києві, у Будинку вчених (зараз вони за записом вибирають, а в 2009-му він особисто всіх вибирав) і попросив приїхати прослухатися.

Я на той момент співав у церкві, ввечері служба, мені телефонують з Києва, з Міністерства культури, і кажуть: "Завтра прослуховування в нас, ви дали заявку. Маєте співати об одинадцятій". А я в Одесі, дощ ллє, зриваюся зі служби, беру квиток і ввечері поїздом їду в Київ на прослуховування. Приїжджаю в Київ, а тут мокрий сніг, холодно. Я не готувався взагалі. Навколо імениті солісти опер, шикарні голоси, а я зовсім зелений іще. Думаю: що я взагалі тут роблю?

Запросили мене, сказали, що за п'ятнадцять хвилин уже співати, а я не розспівувався навіть. Але… у мене ж загартування церковне. Проспівав! І директор конкурсу відразу сказав: "Ви пройшли. Я хочу бачити вас на цьому конкурсі". Так я потрапив у Кардіфф. Мені все повністю оплатили. Я був у шоці: візи, витрати - зі мною ще так ніхто й ніколи не панькався. Я почувався там як з рідними людьми, я плакав, коли повертався звідти. Після конкурсу (Юрій Міненко став фіналістом. - Г.С.) мене помітили агенти, почали пропонувати роботу.

- Що було першим серйозним проектом?

-Мангейм. Там є садиба Шветцінген, де я співав Аннія. Я другий чоловік, який співав цю шалену партію в моцартівському "Милосерді Тіта". Я їхав у Німеччину і думав: "Боже, як я це співатиму! Вона ж у діапазоні сопрано, всі речитативи в діапазоні, на перехідниках". І я зробив усе нормально. Після цього були Бірмінгем, США, сольник у Вашингтоні, проект у Санта-Фе. Так усе й закрутилося. Але намагаюся свій графік вибудовувати так, щоб по максимуму приділяти час сім'ї.

- Найхимерніша оперна постановка, в якій вам доводилося брати участь?

-Знаєте, всі вони химерні. Кожна по-своєму. У мене тільки дві-три постановки за все життя були не химерні. А в основному всі постановки шокують, а потім звикаєш. У моїй першій постановці в Німеччині режисер змушував мене на першому речитативі крутитися і при цьому співати речитатив. Для мене це був шок. Але ми все зробили. А співати й перекидатися? Ти весь у синцях, але це цікаво. Це і є життя на сцені, я розумію для себе, що без цього було б нудно.

- А що скажете про "Руслана і Людмилу" в постановці Дмитра Чернякова у Большому?

-Це не найбільш скандальна вистава з тих, у яких я брав участь. У Німеччині є такі постановки, що "Руслан і Людмила" - просто вистава для дітей.

Більшість сучасних режисерів не мають до опери жодного стосунку. Це, скоріше, театральні режисери, вони бачать співаків насамперед як акторів. Зараз усі займаються драматичною постановкою зі співом. Для мене це цікаво, мені подобається так працювати. Іноді навіть легше зіграти в драматичній виставі, ніж проспівати сольний концерт. Коли в тебе є завдання, почуття поєднуються з музичною частиною. Оперний
театр у тому вигляді, в якому ми його знаємо, пережив себе ще 50 чи 40 років тому. Тепер люди хочуть екшену.

- Що ви найбільше цінуєте в оперних диригентах?

-Професіоналізм і музикальність. Мені пощастило з усіма диригентами, з якими я працював. У таких професіоналів ти справді вчишся. До них ти приходиш із відкритим ротом, і в них не співати практично неможливо. Тобто вони всі різні: хтось буває більш інтелігентним, хтось класичним, хтось буває "запальничкою" для всієї команди. Я з Михайлом Юровським співав концерти - це для мене один з еталонів диригента, який не диригує, а робить абсолютно все. Я не розумію цього, це - магія. Володимир Юровський, його син, теж чудова людина і диригент, освічений, інтелігентний.

- У чому особисто для вас полягає привабливість барокової музики?

-Барокова музика може бути і витонченою, і кришталевою, і нестримною, як рок-музика. Коли контртенори збираються разом, у нас виходить практично рок-концерт! Публіку просто качає. Моя мрія - привезти в Україну трьох-чотирьох контртенорів і зробити тут такий концерт, який просто переверне свідомість публіки!