Якщо зірки запалюють, то... кому це потрібно?

Можна до нескінченності полемізувати стосовно того, що відбувається у стінах Національної опери України. Але одним із найважливіших завжди залишатиметься питання про майбутнє нашого театру. Хто завтра уособлюватиме вітчизняне оперне мистецтво? Ким ми пишатимемося, кого любитимемо?

Заглянути в майбутнє трохи допоміг концерт-фестиваль «Молоді оперні зірки України», який відбувся на сцені Національної опери. Він знову наочно продемонстрував уміння нашого театру називати чорне — білим, біле — чорним, а потім голосно обурюватися з приводу того, що злостиві критики насмілюються з цим не погоджуватися. Зважте самі, наскільки обіцяних в афіші «молодих зірок» можна було називати «молодими» й «зірками». Вік половини учасників коливався у межах від 30 до 40 років. Прізвища іншої половини київська публіка вперше в житті почула з вуст конферансьє, які весь час плуталися.

Кожний номер оголошувався «поперек» оплесків і текст конферансу найчастіше можна було розчути лише напружуючи слух. Таке враження, що від ведучих вимагалося лише одне — абсолютна необізнаність у питаннях опери. Інакше чому україномовна дівчина-конферансьє оголосила назву опери «Тоска» з наголосом на останньому складі? Сказала б уже «Нудьга», принаймні було б зрозуміло, до чого вона хилить. Частину виступаючих запросили взяти участь у концерті задля того, щоб вони мали можливість проспівати з оркестром другий відбірковий тур для вступу в стажерську групу театру. Погодьтеся, це виглядає як більш ніж дивний критерій «зірковості». Чому взагалі виникла необхідність називати зірками ледь навчену співати молодь, котра найчастіше лише рік-два працює на сцені і ще не залишила стіни музичних ВНЗ? Чому не можна було назвати їх просто молодими співаками? Чи тут знову позначилася убивча для вітчизняної культури тенденція видавати середній рівень за вищий сорт? Який же тоді в нас критерій «зірковості»? На яких сценах світу проявили себе молоді співаки, котрі брали участь у концерті? Що сталося з нашою Національною оперою, яка все більше втрачає адекватність сприйняття навколишньої дійсності? На жаль, усі ці питання так і залишаються риторичними. Адже по-справжньому молодими зірками можна було назвати лише трьох співаків серед тих, хто вийшов на сцену того вечора. Вони зуміли показати себе і продемонстрували повну незалежність від будь-яких ярликів і контекстів, із якими їм доводиться мати справу в нашому театрі. Саме ця доблесна трійця й удостоїлася найбурхливіших оплесків. А це свідчить про те, що наша публіка цілком спроможна відділити зерна від полови і сама благополучно розбирається в тому, хто зірка, а хто — ні.

Протягом концерту за пультом поперемінно стояли три диригенти — Володимир Кожухар, Микола Дядюра й Олександр Барвінський. Отже, оркестр зіграв вічну й незмінну в таких випадках увертюру до «Набукко» Верді, й перед поглядом заінтригованої публіки розгорнувся парад-алле молодих примадонн і прем’єрів. Назвемо ж трійцю, яка вразила всіх, за порядком її появи в програмі концерту. Як грім серед ясного неба, був сприйнятий виступ Оксани Дикої. Виконана нею арія Леонори з вердієвської «Сили долі» свого часу стала своєрідною візитівкою співачки. Що було найзначущішим у творчій біографії Оксани? Перемога на конкурсі імені Лисенка? Чи премії на марсельському конкурсі та конкурсі імені Соломії Крушельницької, одержані минулого року? Нині про це ніхто не замислюється. Бо ж не конкурси зробили славу цій співачці, а вона сама зробила честь конкурсам, узявши в них участь. Її харизматичність вражає. Навіть слухаючи в її виконанні настільки хрестоматійну арію, не перестаєш зі здивуванням ловити кожен звук і часом відчуваєш, що ця музика немовби вперше звучить для тебе по-справжньому. Неможливо відірвати погляд від стримано-виразної, скульптурної пластики її рук. Цілковито володіти залом — ось її неспростовний талант, якому вона віддається із натхненним самозабуттям. Усі фрази одержують в Оксани якусь нову значущість і «округлість», а контроль за тембровим «наповненням» голосу не слабшає ні на мить. Вже зараз хочеться слухати її в «Аїді» і багатьох інших спектаклях, у яких вона могла б показати себе на повну силу. Ця випускниця класу Марії Стеф’юк, мабуть, іще зуміє голосно заявити про себе на весь світ.

Ще одним тріумфатором концерту став заслужений артист України Дмитро Попов. У програмці він не значився лауреатом будь-яких міжнародних конкурсів (адже цей співак іще дуже молодий). Однак він — співак, у котрому гармонійно поєднуються просто-таки «надмірна» природна обдарованість і незвичний для його віку бездоганно високий професійний рівень. Втім, ця оцінка звучить занадто схематично. У співі Дмитра завжди відчувається подих життя і сухувате слово «професіоналізм» лише частково може передати враження від його співу. Якщо все, чим наділений Дмитро, розділити на трьох, усе одно вийшло б три чудових тенори. Дмитро — вихованець класу Олександра Вострякова. Він — улюбленець долі. Але жодним своїм помислом він не відступає від обраного ним шляху. У тому й полягає феномен Попова — якою б не була його обдарованість, він не припиняє фанатично віддаватися роботі. Звідси й результат. Співак сповнений сил і енергії, тому вислів «працює до зносу» навряд чи застосовний до нього. Але саме так хочеться сказати, згадуючи про його недавні навантаження під час репетицій і спектаклів «Джоконди» Понк’єллі. Арію Енцо з цієї опери Дмитро представив на розсуд публіки в концерті молодих зірок. Хоча згадувати лише про одну партію тут неправомірно. Хіба не до зносу Дмитро репетирував відразу кілька партій у «Війні та мирі»? Хіба все інше він робить із меншою віддачею? Те, що він несе публіці, не потребує жодного критичного заперечення. Його спів говорить сам за себе, а слухачеві залишається лише насолоджуватися і бажати співаку завжди утримувати високу планку, взяту ним на початку кар’єри.

Завершив концерт виступ заслуженої артистки України, лауреата міжнародних конкурсів Ольги Микитенко. У її виконанні пролунало дві арії — Мімі з «Богеми» Пуччіні та Недди з «Паяців» Леонкавалло. Можливо, партія Мімі спочатку не надто відповідала голосовому амплуа співачки. Але згодом Ольга відчула можливість висловити себе по-новому і віднедавна почала виконувати репертуар, що виходить за рамки лірико-колоратурного сопрано. Почалося це з концертних виконань арії Аїди, які стали справжнім потрясінням для київської публіки. Нині голос співачки звучить соковито й наповнено, її надзвичайно «теплі» та виразні середній і нижній регістри звучать зовсім не так, як ми звикли це чути в ліричних сопрано, котрі навчалися у Східній Європі. Торішня перемога на норвезькому конкурсі королеви Соні підтвердила, що співачка знаходиться на правильному шляху, і на неї чекає іще багато перемог. Хотілося б частіше чути її у Києві. Можливо, в репертуарі нашого театру згодом з’являться нові спектаклі, в яких будуть партії для Ольги Микитенко. Потенціал її обдарування розкритий не повністю, і ми сподіваємося почути в її виконанні ще багато нових оперних партій.

Такі вони, три герої фестивалю «Молоді оперні зірки України». Хоча в концерті було й кілька інших вражаючих моментів. Непогано виступила Катерина Стращенко з монологом Чіо-Чіо-сан. Переконливо заявив про себе й молодий бас Василь Пудченко, котрий виконав арію Кривоноса з «Богдана Хмельницького» Данькевича. А наприкінці програми на сцену вийшли всі учасники концерту (двадцять один соліст) і виконали «Застільну» з «Травіати». В ці хвилини подумалося — а чом би не зробити цей концерт справжнім парадом молодих зірок? Для цього досить було б лишити п’ять-шість учасників і організувати програму так, щоб кожен із них заспівав по кілька арій і, можливо, дуетів. Тоді заявлений захід дійсно відповідав би вивісці, а публіка залишилася б тільки у виграші.