ЯКЩО СПЕРЕЧАЮТЬСЯ — ТО ЦЕ КОМУСЬ ПОТРІБНО...

Про архівний кінофестиваль «Білі Стовпи» ми чули багато, однак побачити довелося вперше. Чули, читали навіть, що в нього чи не найвищий рейтинг серед російських фестивалів. Рейтинги, зрозуміло, укладають журналісти, кінознавці, критики, для яких такий фестиваль — насолода й нагорода за безцільно проведені в кінозалах великих і малих фестивалів дні, місяці, роки. Бо тут подають страви, рецепт яких «устаканювався» десятиліттями, тут вершки світового кінопроцесу, багато фрагментів якого приховано від очей навіть найвидатніших фахівців...

Білі Стовпи — назва селища під Москвою, де міститься Держфільмофонд Росії (раніше СРСР), чи не найбільший кіноархів світу — близько 60 тисяч назв фільмів! Віднедавна тут і проводять вищезазначений фестиваль, мета якого — поєднати раніше непоєднуване, виявити внутрішні зв’язки (власне кінематографічні, естетичні, ідеологічні) фільмових текстів і цілих стилістичних напрямів. Принаймні так охарактеризував завдання форуму один із керівників Держфільмофонду, найвідоміший кінознавець та архівіст Володимир Дмитрієв. Він разом із новим генеральним директором Миколою Бородачовим привіз у морозний Київ ретроспективу «Білих Стовпів». Три дні в Будинку кіно відбувалися покази й дискусії, три морозні дні можна було переглядати фільми й зустрічатися з людьми, для яких архівна справа стала сенсом життя.

До речі, віднедавна у Києві також є архів ігрового кіно, який чомусь назвали Національним центром Олександра Довженка. Поки що його колекція небагата, і все-таки сподіватимемося, що присутність вітчизняного архіву в культурному полі буде дедалі відчутнішою. Цього разу саме центр разом зі Спілкою кінематографістів України й Мінкультури влаштував цей захід, включивши і дві ретроспективи: програму фільмів про історію українського кіно та коротку ретроспективу з висвітлення взаємного протистояння російських і українських етнокультурних стереотипів.

Побачені «Білі Стовпи» (їх фрагменти, звісно) виявили очевидне прагнення його упорядників залучити старі фільми у нові політичні й ідеологічні контексти. Приміром, українська картина «Джальма» Арнольда Кордюма (1928 р.) повертала нас до теми «Чечня і ми»: герой фільму привозить у село дружину-чеченку, яка викликала досить-таки роздратоване неприйняття жіночого населення. Приємно вразив високий фаховий рівень стрічки — наприкінці 20-х наше кіно нітрохи не програвало у змаганні з європейцями. Фільм «Степан Халтурін» Олександра Івановського (1925 р.) показали як ілюстрацію до ще однієї злободенної теми — тероризму. Друга серія відомої картини «Велике життя» Леоніда Лукова, свого часу заборонена, відтворювала ідеологічний маразм повоєнної радянської дійсності.

Відзначили і ювілеї. Сорокаріччя французької «нової хвилі» — чудовою картиною Луї Малля «Коханці», де Жанна Моро зіграла, можливо, свою найкращу роль. Століття Вітторіо де Сікі — «Золотом Неаполя», фільмом тих часів, коли італійський неореалізм почав відходити від документованої реальності, яка становила його першооснову. Ну й, нарешті, ювілей Марлен Дітріх — картиною «Жінка, до якої прагнуть» 29-го року, де знаменита актриса постає в повному блиску свого легендарного іміджу (хоча ще не зіграний «Блакитний янгол»)...

«Круглий стіл», тему якого Володимир Дмитрієв сформулював так: «Зростання політичного тероризму як історична вина кінематографу?», зібрав кінознавців та критиків (Оксана Мусієнко, Вадим Скуратівський, Сергій Тримбач...), гуманітаріїв із суміжних територій (Володимир Малинкович, Євген Головаха...). Як це часто буває, учасники дискусії ні про що не змогли домовитися. Розмова була досить гострою. Малинкович визначив тероризм як самозахист бідних і пригноблених, озвучив популярну нині версію про те, що «великі» американці цілком заслужили відкоша, постійно ображаючи маленьких. А кіно, породжене американським імперіалізмом, у своєму мас-культівському варіанті виконує функцію поширювача зарази тероризму.

Останню тезу рішуче заперечила Оксана Мусієнко. Мас-культ не мав би такої масової підтримки глядача, якби не прокламував цілком інші цінності: честь, людську гідність, неприйняття насильства. Ось елітарне кіно — тут справді нерідко натрапляєш на ідеологічну підтримку тероризму і взагалі антигуманізму. За приклад послужив знаменитий нині фільм «Піаністка» Міхаеля Ханеке. Журналістка Ірина Карпинос наполягала на тому, що героїня картини — монстр, виплодок пекла, а тому автор принижує тут і жінок як таких, і людство, людяність у цілому. Фільм спробували захистити Володимир Дмитрієв та Сергій Тримбач — останній закликав не піддаватися утопічним поглядам на природу людини, у якої цивілізаційна плівка нерідко прикриває океан звірячих інстинктів.

Тема іншого «круглого столу» звучала трохи занижено, навіть баламутно: «Хохли» й «москалі»: досвід спільного й нарізного кіноіснування». Зрозуміло чому — надто гострий матеріал, про який краще говорити з посмішкою. Вадим Скуратівський, який вів дискусію, закликав уникнути «різанини», розмірковувати мирно та статечно. Не вийшло. Інколи розмову «заносило».

Найчастіше вогонь на себе викликав В.Малинкович. Він наполягав на тому, що кіно має бути не російським або українським, а авторським. І бажано виходити за межі впливу держави. Як приклад згубності останнього він навів фільм «Нескорений» Олеся Янчука і створений у ньому образ Романа Шухевича. Розмова гранично загострилася після заяви Малинковича про те, що українське поетичне кіно завдало непоправної шкоди національному кінематографу. Виходило: найкращі фільми виявилися і найшкідливішими. Інші учасники дискусії зажадали роз’яснень. Зрозумілою точку зору політолога назвати важко. Він навіть назвав поетичне кіно провідником ідеології націоналізму й тоталітаризму. Аргументація виявилася спрощеною: вони, мовляв, самі себе так називали. Звісно, уявити тоталітаристами кіношістдесятників на чолі з Сергієм Параджановим ніхто з дискутантів не зміг. І вже тим більше кваліфікувати український націоналізм 60-х років як щось негативне... Адже люди просто намагалися захищати певні цінності, ліберальні зокрема.

Природно, був оприлюднений і каталог образ на російське кіно за перекручування образу українця. Російський шовінізм затаврували, відзначаючи, що недавній небіжчик (як здавалося ще в недалекому минулому) сьогодні дуже бадьорий і діяльний. Найяскравіше, як здалося, висловилася критик Людмила Лемєшева. Її головна думка — нинішній стан умів в Україні пояснюється тим, що багато процесів було зупинено, насильно припинено в 70—80-ті, а тому ми всі ще приречені на певний провінціалізм ідей і технологій. Але російська культура й ідеологія, як безперечно розвиненіші й сильніші, в особі своїх кращих представників просто зобов’язані продемонструвати розуміння та співчуття до ситуації з українською мовою (це вона, а не російська, як і раніше, пригноблена), українською культурою в цілому...

Завершуючи дискусію, В.Дмитрієв висловився в тому дусі, що нинішня розмова нагадала йому початок 90-х. Українці все ще сперечаються з питань, які давно набули статусу маргінальних — у Москві зокрема. Якщо чесно, я не дуже в це повірив. Та й узагалі, якщо сперечаються — то це комусь потрібно. Тому «Білі Стовпи» і здалися в цілому досить корисною акцією — і в плані просвітництва кінофанатів, і щодо прояснення больових точок нашого гуртожитку.