«ЯКЕ, ВЛАСНЕ, ПРОСТЕ ВИЙШЛО ЖИТТЯ...»

Спроба знайти це місто на карті світу буде марною, хоча деякі відомості про його місцезнаходження є: всесвіт — сонячна система-планета-світ. Місто існує в п’єсі американського драматурга Торнтона Уайлдера і називається просто — «Наше містечко». А віднедавна його можна знайти в мережі координат репертуарно-географічного простору Київського театру драми та комедії на лівому березі Дніпра.

Якось жителі цього містечка задумалися, які речі потрібно покласти в фундамент будинку, що зводиться, для того, щоб майбутні покоління за цими предметами уявили життя, яке давно відійшло в минуле. Виявилося, що це — місцева газета, газета «Нью-Йорк таймс», конституція, Біблія і томик Шекспіра. Саме ці духовні цінності, на думку автора, спроможні дати уявлення про час та епоху. Вони стають відправними точками й для постановочної групи спектаклю «Наше містечко» — режисера Линаса Мариюса Зайкаускаса (Литва), художника Олега Лунєва, музичне вирішення Олександра Курія, Л.Зайкаускаса, художника по освітленню Тетяни Кислицької.

Режисер вирішує «зруйнувати» четверту стіну й зробити глядачів безпосередніми учасниками спектаклю. Ведучий (Л.Сомов) починає «творити» цю історію, розповідаючи про просте й нехитре життя мешканців містечка. Одна частина глядацької зали виявляється «садком» сім’ї Уеббів, а в іншій частині глядачки стають рослинами у квітнику сімейства Гіббсів. За підказкою винахідливого Ведучого глядачі ставлять животрепетні питання про соціальну нерівність і рівень культури, що виявляються актуальними в усі часи. Так легко, як це можливо тільки в театрі, Ведучий переміщається з самої історії в простір поза нею, стає дійовою особою і звичайним коментатором подій. Як усемогутній режисер він запускає дію, зупиняє її, повторює сцени, немов кадри давньої кіноплівки. Все це Л.Сомов проробляє з витонченістю іронічного конферансьє, сумного філософа, мудрого романтика. Так і треба існувати в спектаклі, жанр якого визначено як гра, реальність і потойбічний світ.

Знайомство з мешканцями містечка відбувається поступово. Вони спускаються на сцену із-за лаштунків звичайними дерев’яними сходами, розсідаються за простими дерев’яними столами на прості дерев’яні стільці. І неспішно проживають свої прості життя, з обов’язковими традиціями, кумедними забобонами, винайденими маленькими життєвими хитрощами. Життя зі стандартним набором подій — народження, дорослішання, любов, весілля, смерть. Принадність цього неспішного споглядання чужого життя, яке мимоволі порівнюєш зі своїм, — в усвідомленні того, що простори світу раптом можуть звузитися до розмірів власного будинку, і в ньому буде цікаво. Що ж такого роблять у театрі, від чого звичайне людське життя стає гранично цікавим? Насамперед, своєрідно організують сценічний простір. Декорацій мінімум, та й вони — для тих, як зазначив Ведучий, хто без них не уявляє театру. Усе гранично умовно. Й інтер’єри помешкань сімей-сусідів, і цілком нереальний потяг, що немов по повітрю прибуває в містечко, маючи замість вагонів шафи й комоди, що прикрасили своїм виглядом ці самі помешкання. Символ вічного потяга, що робить зупинку на потрібній станції з тривалістю стоянки в наше життя. Ніяких реальних предметів немає, актори спритно управляються з уявлюваними чашками, ложками, голками, газетами, кіньми й цебрами. Речі не мають значення, предмети можуть бути якими завгодно. Основне ж — людина та її взаємини зі світом. На цьому й зосереджуються роздуми режисера й акторів, які втілюють його сценічні рішення.

Дві мікровсесвітні сім’ї Гіббсів та Уеббів існують поруч. Місіс Гіббс (І.Мельник) і місіс Уебб (К.Ніколаєва) у чомусь схожі. Турботливі матері сімейств, що знаходять у служінні чоловікові й дітям найвищу радість. «Проживаючи» на очах глядачів життєве десятиліття, акторки переконливі в зображенні вікових змін. Цікаво вибудовані чоловічі образи. Замкнутий, стриманий, але сповнений прихованих почуттів любові, прихильності до сім’ї доктор Гіббс (Н.Боклан). Весь у думках про роботу, серйозний і трохи непрактичний містер Уебб (Д.Лукьянов). Усупереч тому, що кожен персонаж можна віднести до певного людського типажу, всі актори емоційно розширюють задані рамки. Знаходять переконливі нюанси, цікаві рисочки, особливості, що підкреслюють колорит характеру. У цьому значенні показова майже безсловесна роль Стимсона, у якій П.Миронов зумів створити образ із помітним відчуттям долі. Низку звичайних життєвих подій продовжує дитяча закоханість Емілі Уебб (Т.Комарова) і Джорджа Гіббса (А.Самінін), що переросла в кохання і завершилася весіллям. Ці образи несуть основне емоційне навантаження. З незграбних хлопчиська й дівчиська Емілі й Джордж перетворюються на дорослих людей. Актори передають надзвичайно складну гаму почуттів, створюють обгрунтований внутрішніми переживаннями пластичний візуальний малюнок, прекрасно витримують баланс реальної манери виконання й умовності запропонованих обставин.

Але не весіллям, цією щасливою кульмінацією спектаклю, закінчується історія нашого містечка, а смертю. Відійшло у вічність багато мешканців містечка, помирає, народжуючи свого первістка, й Емілі. Ведучий змінює мізансцену, і ось раніше кольоровий світ уже розділений на дві однозначні половини, чорну й білу. Ті ж кольори й в одязі персонажів. Варто відзначити удачу молодої художниці по костюмах, ще студентки Д.Ніколаєвої. У костюмах лише злегка вгадується епоха, підкреслені відповідні узагальнення, в стилізацію доречно внесені сучасні мотиви.

У фінальній сцені — на білих стільцях у білому вбранні — мертві. У чорному траурі — ті, що прийшли провести в останню путь Емілі. Вона приречено «переходить» межу між життям і смертю і займає вільний стілець. Не маючи сили примиритися з несправедливістю своєї смерті, дівчина просить Ведучого, тепер він у ролі Всевишнього, хоч би на мить повернутися у світ живих, у минуле. І їй дається така можливість. У сцені, що перенесла Емілі в дитинство, акторка досягає висот справжнього трагізму: вона не може витримати погляду ще молодої мами, яка дивиться крізь неї, неіснуючу.

Кожний художник в ідеалі хоче придумати як врятувати світ. Торнтон Уайлдер зробив це чудовою драматургією. Він спробував подивитися на наше життя зі світу, з якого немає вороття, і констатував, яке безцінне життя земне. У цілісному за задумом і втіленням спектаклі «Наше містечко» придуманий режисером емоційний простір так художньо осмислений, що ці думки зачеплять глядача за живе. І вкотре він переконається, які, власне, прості всі мудрі речі, яке просте саме життя. Але як непросто прожити його так, щоб спокійним був твій погляд звідти, з вічності.