ЯКА ДОРОГА ВЕДЕ ДО АНШЛАГУ?

6 травня в Національній опері України давали «Катерину Ізмайлову» Шостаковича. Легендарна вистава, що отримала схвалення самого автора, була недавно відновлена. Прем’єра нової версії пройшла лише раз, потім «Катерину» возили за кордон. І ось — ще один показ у Києві, по суті, другий після прем’єри. Опера ця — архітяжка для виконання, до краю насичена драматичною дією, та й іде нечасто на сцені. І що ж — аншлаг, успіх, фурор? Ні. Загальне число «обілечених» глядачів могло б зайняти трохи менше половини партеру. Додайте до них невелику кількість працівників театру, студентів і «контрамарковиків», і ви отримаєте весь кількісно-якісний зріз публіки, котра зібралася того вечора в глядацькому залі. Решта неосяжних просторів театру була загрозливо порожня. Мимоволі постало питання — що, власне, відбувається з нашою Національною оперою? Якщо її відвідуваність нікого не цікавить, і для заповнення залу вже навіть не приводять роту солдатів (хоча в даному разі для покриття глядацького дефіциту не вистачило б і полку). Ніщо не натякало на унікальність майбутньої вистави. Не було ні індивідуальних афіш, ні захоплюючих телеанонсів. Склад виконавців теж залишався загадкою. Єдиним надійним джерелом інформації був крихітний рядок у зведеній травневій афіші театру...

Перше, що цілком доречно спадає на думку в даному разі, це ідея про катастрофічний брак реклами. І не варто закінчувати розмову на цю тему, обмежившись згадуванням про вічні фінансові проблеми.

Зрозуміло, театр не може не залежати від каси. Й існує він винятково для, заради, в ім’я глядача. І якщо цей природний шлях до глядача відбувається з труднощами, отже щось недопрацьовано в адміністративному механізмі театру. Щоб випередити можливі заперечення, не кваплюся стверджувати, що Національна опера всерйоз зіткнулася з проблемою тотального дефіциту глядача. Це зовсім не так. Зазирніть будь-коли на вистави «Дон Кіхот» чи «Спартак» і переконайтеся, що від глядачів немає відбою. Але аналізована проблема, узята в цілому, все ж вимагає дієвого втручання з боку служб, які мусять займатися питаннями маркетингу та «просування». Це необхідно хоча б із погляду «історичної справедливості». Адже оперний театр — це гігантський організм. Скільки людей поспішали на роботу того вечора! Це були і гримери, і костюмери, і реквізитори, і робітники сцени, і капельдинери. Це були десятки й десятки оркестрантів і хористів, добра дюжина ведучих солістів. Як за помахом чарівної палички найскладніша машина вистави задовго до сьомої вечора вже набирала обертів. Вся ця злагодженість була можлива завдяки іншій роботі, виконаній раніше — кропіткому постановочному процесу, багатогодинним репетиціям і урокам. І от усі ці незліченні зусилля кваліфікованих спеціалістів, яким, по суті, ціни немає, обертаються на ніщо! Тому що більшість глядацьких місць у залі стоять порожніми. І десятки квадратних метрів червоної оксамитової оббивки німим докором упадають в око диригенту і солістам, які з упалим серцем помічають зі сцени, що зал майже порожній! Саме тут варто сказати про певне етичне й соціокультурне підгрунтя проблеми. Виходить, що вся ця праця даремно пропадає. А кожен із перелічених трудівників оперного цеху, до речі, віддає цій праці все життя. А життя людське — це ресурс, на жаль, невідновлюваний. Тому ігнорувати плоди такої праці — щонайменше негуманно. І все це тільки з одного боку. Якщо глянути на проблему з іншого боку, доведеться сказати, що наша Національна опера — найперший і найкращий театр у країні — покликана не просто «існувати», а активно «співіснувати» із глядачем, приносячи йому користь, як естетичну, так і, між іншим, просвітницьку. Іншої Нацопери у нас немає. А та, що є, цілком може справлятися зі своїми функціями. То давайте ж зробимо хоч щось, аби полегшити театру виконання цих функцій! І тут я ратую не за збільшення зборів, а за непорушність самої ідеї гідного існування Національної опери.

Ціни на квитки у нас, на щастя, залишаються доступними. То у чому ж річ? Нам що, зовсім уже нічого не потрібно? Чи, може, художній рівень вистав є причиною глядацької неуважності? Таке запитання цілком могло б виникнути у якогось стороннього читача цих нотаток. Але поспішу запевнити — із рівнем усе гаразд. Не маючи можливості докладно рецензувати тут вистави, скажу лише, що навіть у напівпорожніх залах наші солісти працюють без найменших «знижок» на відвідування. Світлана Добронравова (Катерина) зараз немов набула другу вокальну молодість. Микола Шопша (Борис Тимофійович) вдало уник трафаретно-негативного трактування образу і показав нам живу й різноманітну натуру свого героя. А інтерпретація партії Сергія Олександром Востряковим давно стала класикою вітчизняного оперного виконавства. Як завжди чудово виступив хор. Пристрасті на сцені бушували на повну силу. І залишається тільки пошкодувати, що через недостатнє оповіщення чимало людей не прийшли на цю виставу.

Через два дні, у неділю, мав відбутися спектакль «Війна і мир». Ще більш масштабний, ще більш «густонаселений». Щоправда, поставлений уже понад рік тому. І я підозрював, що недільного вечора агонію Андрія Болконського оплакуватиме лише купка оперних фанатів, яка скупчилася в партері. Прийшовши на спектакль і обвівши зал поглядом після третього дзвінка, я зрозумів, що, на жаль, не помилився... Так, Прокоф’єв — не Верді. І тому тим більше важливо було підготувати глядача до сприйняття цього оперного шедевра, повідомити йому щось таке, що могло б захопити і переконати в потребі і важливості відвідання такого спектаклю.

Обидві ці російські опери часто йдуть на західних сценах. Може, небездоганною російською мовою. І не з такими марнотратно прекрасними голосами. І не з такими багаторічними традиціями виконання російської музики. Та й ціни на квитки там на два порядки вищі. Але афіші напередодні таких вистав неодмінно будуть оперезані виразними написами «Sold out». А у нас чомусь заповнення залу перетворюється на нерозв’язну проблему. Може, тут і криється причина нашої стійкої невідповідності європейським стандартам? Може, ми будемо готові ввійти в Європу не тоді, коли врівноважимо свій умовний «споживчий кошик» і припинимо продавати зброю якійсь Швамбранії, а саме тоді, коли перестанемо відвертатися від власної культури і приймемо її всім своїм єством?

Гаразд. Давайте згадаємо, що наш театр — Національний. То, може, варто на безоплатній основі організувати ефективне анонсування його вистав у державних ЗМІ, передусім — на радіо і телебаченні? А то виходить, що про національний статус наші державні ЗМІ згадують тільки тоді, коли є можливість годуватися від одного спільного, «національного пирога». А коли йдеться про взаємну відповідальність, про обов’язок підтримати настільки ж «національний» театр, то виходять неув’язки. Коли уявити собі, що буде знято хоча б 30-секундний ролик із короткими планами найбільш виразних сцен із вистави «Катерина Ізмайлова» і що цей ролик буде разів двадцять показаний по УТ-1, то, повірте, глядач повалить на таку виставу, як на прем’єру американського блокбастера! Але ніякого анонсування не відбулося. Певне, навіть згадані 30 секунд не можна заощадити за рахунок безупинної реклами співаючого ректора, Вєрки Сердючки й інших героїв вітчизняної «культури», перед якими Шостакович, судячи з усього, безнадійно меркне. Як фахівець, можу стверджувати, що зйомки такого ролика зажадають двох-трьох годин для виїзду знімальної групи ТЖК плюс одна година роботи відеоінженера в апаратній. Невже ця жертва не під силу національному каналу? Крім того, із усією відповідальністю можна стверджувати, що такі ролики були б готові показати і деякі інші телеканали, наприклад ТРК «Київ», що має навіть окрему програму, котра включає анонси подій у сфері класичної музики й музичного театру. У Росії подібний механізм оповіщення давно пущено в хід і приносить свої плоди. А скільки інших шляхів реклами, буквально, що «лежать на поверхні», можна було б ще випробувати! Зрештою, якщо вже йдеться про національний заклад, можна було б навіть законодавчо зобов’язати деякі друковані ЗМІ поміщати інформацію про вистави Національної опери. Але навіть і без революцій у законодавстві існує маса інших форм роботи. «Франківці», наприклад, поставили справу так, що з їхніми квитками працюють розповсюджувачі, котрі іноді не гребують зайти в якийсь банк чи ще кудись і просто запропонувати придбати квитки. У результаті такої діяльності виграють не якісь міфічні театральні товстосуми (не дуже розбагатієш на квитках по десять гривень), а саме ті, хто потім прийде на виставу і зробить для себе стільки естетичних відкриттів, що йому знову і знову захочеться побувати в театрі. Можна активніше працювати і з туристичними агентствами. Але головне — потрібно мати в театрі спеціальну службу, що займалася б подібними питаннями. Був же у нас колись так званий сектор глядача. Схоже, зараз цей підрозділ адміністративної служби театру остаточно атрофований.

Де ж наша хвалена природна музичність і «співучість»? Певне, далеко сховані її корені, якщо театр не в силах знайти спільну мову з глядачем. Особливо болючою є проблема пропаганди вітчизняного оперного репертуару. Навряд чи якась опера українського автора (йдеться не про «Наталку Полтавку» чи «Запорожця за Дунаєм») достатньо відома непідготовленому слухачу. І якщо уявити собі появу в репертуарі Національної опери якогось нового вітчизняного твору (а така необхідність уже давно назріла), то чи варто говорити, як важливо буде донести таку роботу до реального глядача, а не обмежитися «пташкою» у черговому рядку афіші. У такому разі всі пропагандистські й рекламні зусилля будуть необхідні подвійно. Бо йдеться саме про те, що наскрізь національне. Ось де міг би спрацювати гучний статус столичної опери. Але, вочевидь, нескоро Національна опера України стане національною. Така її доля...