ЯК ПОДОЛАТИ ЗНЕВІРУ?

24 жовтня, напередодні «Молодості», найбільшого українського перегляду дебютів, у Будинку кіно відбулася прем’єра трохи дивного кінодебюту. Відомі в кінематографічних колах актор Станіслав Сукненко та кінознавець Зінаїда Фурманова несподівано виступили як співавтори багатосерійного документального проекту «...І буде нова Земля».

Cеріал було означено як «документально-поетичне дослідження». Досліджувалися, як видно із назв міні-стрічок, незмінні для української документалістики теми: «Дух. Традиція», «Віра», «Надія», «Любов», «Сподівання» тощо — всього дев’ять відеофільмів. Визначити їхній жанр складно. «...І буде нова Земля» являє собою певну мішанину жанрів — в серіалі наявні питомі ознаки як телепрограми, так і авторської документалістики. Органічно поєднати їх, на жаль, авторам не вдалося.

Станіслав Сукненко — український актор, що довго працював у Великій Британії. Повернувшись до України, він відчув потребу осягнути глобальні зміни, що відбулися на його Батьківщині. Британський продюсер Стів Вебер зголосився підтримати проект. Фільм було знято на студії «Емануїл» за підтримки творчого об’єднання «Верболоз». На прем’єрі стало зрозуміло, що проект підтримували новітні християнські організації.

Лейтмотивом прем’єрного вечора, як і всього серіалу, стало прагнення подолати зневіру, що охопила українство протягом десяти років незалежності. Колись здавалося — достатньо нам відокремитися від Росії, і все буде гаразд. Ця ідеологія призвела до повної деморалізації суспільства, що зіштовхнулося з потребою докорінної самоперебудови. Автори серіалу спробували віднайти шляхи з цієї кризи. Герої фільму переходять із серії до серії, утворюючи дещо хаотичне мереживо думок, слів та образів. Серед них — люди, чия поява на екрані забезпечує глядацький інтерес: філософ Сергій Кримський, співачка Ніна Матвієнко, історик Ярослав Грицак, кінорежисер Ролан Сергієнко та інші. Режисери, здається, цілковито поклалися на харизму своїх персонажів, не утруднюючи себе створенням чіткої концепції. На повний голос зазвучала тема українського культурного мейнстриму 90-х, гучні слова про невмирущі цінності та відродження духовності. Але це якраз той випадок, коли від тисячократного повторення слова «добро» світ кращим не стане. Для того, щоби фільм набув художньої цінності, цього вочевидь замало. Фрагменти вистав львівського «Театру у кошику», співи Ніни Матвієнко, монологи Ролана Сергієнка є напрочуд цікавим кіноматеріалом. Але замість того, щоб вибудувати цілісну структуру, режисери втопили цей матеріал у морі фальшивої лірики та авторського нарцисизму. Жодної критики не витримує операторська робота — серіал знято в найгірших традиціях українського телебачення. Фінальний титр останньої серії свідчить, що автори не збираються обмежуватися дев’ятьма фільмами. Залишається сподіватися, що вони й надалі знаходитимуть цікавий матеріал для свого серіалу, але краще даватимуть собі з ним раду.

Дехто з героїв фільму виступив на сцені Будинку кіно перед переглядом. Львівська актриса Лідія Данильчук виконала моноепізод із театральної постановки за Василем Стефаником, співала Ніна Матвієнко, Роман Гриньків грав на кобзі. У країни з такими талантами не може не бути майбутнього — треба лише подолати зневіру в себе, в нашу культуру, зрештою — в наше кіно. А поки Україну шматують хворобливе москвофільство, недорікуватий галицький сепаратизм, зазіхання на наші території тощо, серед нас поширюються настрої, що треба, як висловився на прем’єрі Сергій Тримбач, «зливати воду». В такі часи духовна підтримка одне одного надто багато важить. Тільки робити це потрібно вочевидь професійніше.