Як на сповіді. Виставка Людмили Мєшкової в «Українському домі»

Виставка художниці-керамістки Людмили Мєшкової в Українському домі — яскравий приклад мистецтва, якому не загрожує забуття. Її роботи — то не зіпсовані сучасністю «арт-проекти», вони живі, справжні, істинні.

Пані Мєшковій сьогодні 70 років, її твори з успіхом експонуються у багатьох музеях світу, персональні виставки художниці пройшли у Москві, Тбілісі, Парижі, Брюсселі, Лейпцігу, Вільнюсі… Проте в Україні це її перша виставка.

Народилася Людмила Іванів­на у Великих Сорочинцях Миргород­ського району Полтав­ської області. За освітою вона архітектор інтер’єру. Со­рок років пропрацювала у Зональному науково-дослідному інституті. Тут, завдяки керівникові відділу Ніні Іванівні Федоровій, навчилася працювати з керамікою. А згодом сама заснувала нову мистецьку течію у кераміці — керамічний живопис.

Найбільш вражають численні керамічні панно, де поєдналися незвична техніка виконання й глибокий філософський зміст. Їм притаманний особливий спокій і кольорова виваженість. Світове визнання здобуло керамічне панно розміром 55 квадратних метрів під назвою «Земле, флюїди життя і розквіту світам Всесвіту посилай…», яке прикрашає штаб-квартиру ЮНЕСКО у Парижі. Після цієї роботи Людмила Іванівна Мєшкова здобула звання народного художника України. Монументальні керамічні панно стали невід’ємною частиною Києва: вони прикрашають Будинок кіно, Будинок архітектора, Головпоштамт, готелі «Київ», «Русь». Майолікові монументальні ікони дивляться з фасадів храму Андрія Первозванного у Києві, храму Миколи Чудотворця у с. Рудня Чернігівської області…

— Пані Людмило, що вас надихає?

— Напевне, саме життя. Як я живу. Люди, котрі справляють на мене незабутнє враження своєю харизмою, щирістю, мужністю. Той самий Пікассо, Амосов... Які сильні особистості! Вони постійно у мене перед очима, і тоді я розумію: треба щось робити, треба працювати, бо поки я їх не намалюю, не заспокоюся. Тому, напевне, слово «надихає» мені не підходить, бо моє життя — малювати те, що є дорогим для мене.

— Розкажіть детальніше про вашу техніку.

— Керамічне мистецтво дозволяє використовувати всі можливі продукти кераміки. Я використовую всі матеріали, які стосуються кераміки: емаль, глазур, керамічні фарби, різноманітні солі, скло, каміння…

— Як довго ви працюєте?

— Довго, бо ж створюю роботи поступово: у чотири обпалювання. Роблю, наприклад, перше обпалювання і беруся за інше. У цьому й полягає специфіка моєї техніки. Можу працювати місяць, можу й два. Сказати, що я одразу малюю, не можна, бо мені так чи інакше потрібно пройти увесь процес. Буває, коли мені ніщо не заважає, можу намалювати швидко, а буває й навпаки, — то виставка, то ще щось.

— Серед ваших картин — багато персоналій. Як ви їх обираєте?

— Малюю тих, хто справив на мене найбільше враження, хто мене зачепив. У мене ще багато особистостей, яких я мушу намалювати, але просто фізично не встигла цього зробити. Я не намалювала Анатолія Солов’яненка — друга, маму, тата, а ще Гоголя. І подругу свою, Томочку, яка пішла з життя. У мене чимало початих робіт…

— Скажіть, чим написання ікони відрізняється від написання звичайної картини?

— Пишучи ікони, відчуваєш подвійну відповідальність — як перед суспільством, так і перед Всевишнім. Це певний стан душі. Взагалі-то я не дуже компетентна в усіх канонах написання ікон, та незважаючи на це, священики моїми роботами були задоволені, казали, що мої розписи відповідають усім стандартам. Я розписувала собор Різдва Христового на Оболоні, Андрія Первозванного на Салютній площі та інші.

— Тут, на виставці, представлений увесь ваш творчий доробок? А де зберігаються ваші картини?

— Так, тут виставлені роботи всього мого життя, частинка мене. Дуже важливо, аби вони експонувалися всі разом. Лише тоді відчувається надзвичайна аура та атмосфера, яка справді захоплює відвідувачів. Адже відсутність деяких картин руйнує єдність і творчу задумку.
А для зберігання картин окремого приміщення немає. Тому всі мої роботи розміщені в майстерні.

— Ви продаєте свої роботи?

— Скажіть, а хіба можна продавати своїх дітей?!

***

Параджанов говорив: «На виставки Людмили Мєшкової я приходжу, немов на сповідь!». Мірило мистецтва — у кожного своє. У когось — це кількість вдало проданих картин, у когось — кількість завойованих сердець. Достатньо лише подивитися в захоплені очі відвідувачів виставки… Сюди хочеться повертатися знову і знову.