Як козаки до Франкфурта збиралися

Хто сьогодні насмілиться читати книжку на 800 сторінок? Хіба що «клюне» на влучний рекламний рядок з обкладинки. Як-от на романі невідомого у нас німця Франка Шетцінґа «Зграя», виданого московським «Захаровим»: у німецьких гіт-парадах ця книжка йде услід за «Кодом да Вінчі». Цікаво, чим захоплюється справді «найчитаюча нація світу», еге ж?
Відтак, узявся погортати, та так і про­був з тою книжкою, метафорично кажучи, не відриваючись. І крім захоплення професійною віртуозністю автора раптом побачив рідний літпроцес у рівному, європейському, сказати б, насвітленні — без домішок синьо-жовтого спектру.
«Зграя» — взірцевий технотрилер, роман-катастрофа. Ті, хто дивився стрічку Роланда Еммериха «Післязавтра», розуміють, про що йдеться. Та якби Шетцінґ був просто новелізатором кінематографічних жахів — не було би про що писати. Але він свідомо відмовляється від візуалізації стихії-хаосу, ніби відсилаючи читача до фільмів-катастроф. І тим самим полегшує собі літературну роботу, бо конкурувати на вербальному рівні з комп’ютерними спецефектами сучасного кіна — наївно.
То чим же тоді заповнені 800 романних сторінок про глобальний техногенний апокаліпсис? Ви не повірите, але це чи не всуціль одна велика наукова дискусія! Діалоги зчитуються з гурманським задоволенням, а персонажі ж говорять не «за жисть», — це хай-тек у ріелті-шоу. І цей, по суті, виробничий роман із життя вузьких спеціалістів — молекулярних біологів, міґраційних екологів, гідрологів — став бестселером!
От воно: бестселером, у правдивому значенні цього слова, стає у світі на­самперед виробничий роман. Роззирнімося: «Код да Вінчі» Дена Брауна — ви­робничий філологічний роман, Беґбеде — рекламістський, Ґрішем — адвокатсько-суддівсько-прокурорський, Єлінек — музикознавчий; навіть
Б.Акунін — це виробничий роман про специфічну імперську професію «чиновник з особливих доручень» (дипломат-шпигун). Звісно, точніше все це назвати жанром професійного роману (сорок років тому його сформатував Артур Гейлі), але соцреалістичний термін «виробничий» для нас ближчий і багато що прояснює в сучасному україн­ському письменстві.
Виробничий — це не так про професію, як про роботу, про місце роботи. Бо професій (як особистісних алгоритмів самореалізації) за радянського ладу, по суті, не було — були лише призначені робочі місця. А для всіляких розумників, що насмілювалися ставити себе «над колективом», придумали призабутий тепер термін «тунеядец» з карними наслідками. Таким чином, з приватного життя ампутували принаймні третину людського біологічного часу, навіть не криючись із цією вівісекцією: пам’ятаєте канонізовану здравицю «Успехов в труде и личной жизни!»?
Це все — про літературу. Яка соці­ологічно безсторонньо віддзеркалює суспільні цінності. На Заході my busi­ness — справа життя, леґітимована протестантською етикою; у нас — спосіб заробляння, ускладнений хронічним атеїзмом. Тому в західній літературі професійний дискурс інтриготворчий, а в нашій… просто відсутній.
Спробуйте пригадати бодай одного/одну профі в сучасній українській прозі (окрім, звичайно, таких парапрофесіоналів, як літератори та журналісти). Немає! Тобто у кожного персонажа є своє сюжетне резюме, але — ніби винесене за дужки. Вояк Іноземного леґіону зі Шкляревого «Елементала» вийшов не з польового табору на півдні Франції, а зі статті у глянцевому журналі; леді з Роздобудькових «Шостих дверей» має до бізнесу такий самий стосунок, як випадковий відвідувач ресторану до пляшки «Шардоне». Можливо, справжньою професією є менеджер з розподілу меценатських коштів, як у Кононенковій «Імітації»? Навіть у наших детективах немає професійного слідчого — хіба що міліціонер Притула у «Крові кажана» (та й того списано з лейтенанта Коломбо).
В українських персонажів професія, вважай, спільна: виживання в екстремальних умовах. Символ — «ранковий прибиральник» Ірен Роздобудько, який не розповість нам про свій фах нічого більшого за те, що можна побачити за кілька відпускних днів десь в Анталії. Бо він не живе (що завжди цікаво), а тупо заробляє (ще не цікаво апріорі) на мінімум фізіолоґічних потреб, вряди-го­ди згадуючи, що «в мене була пристойна освіта, у дипломі (цікаво, де зараз цей папірець?) моя спеціальність означена як «програміст», я грав у професійній рок-групі, писав тексти до пісень і статейки в центральну пресу, ховав у своїй квартирі макову соломку, сидів у мен­тівці, брав участь у мітингах, намагався зорганізувати свій бізнес». Це — історія невдахи. Чи зацікавить персонаж із таким CV європейського читача? Це я про те, що на Франкфуртський ярмарок збираються везти на продаж синопсиси наших авторів.
Усі вищезгадані романи — талановиті твори про інше. Зокрема й про те, що обдарованих невдах чим далі більше продукує держава, котра оголосила, що «національна ідея не спрацювала». Звідси ж у нашій літературі, за словами критика Ярослава Голобородька, «велич тимчасовості». Але, коли тобі не байдуже слово «бестселер», не можна забувати про читацькі смаки. Як написав інший критик московський Лєв Піроґов, «иметь читателя и быть свободным от читателя — такого даже сам Ленин не предвидел».
Відтак, відсутність персонажів-профі (і ширше — фахового середовища) призводить до імунодефіциту, недокрів’я, інфантильности сюжету. «Очень полезно незаметно заглядывать ученым через плечо», — зауважує Шетцінґ, і таким самим зазиранням через плече вченого (або рівного йому профі) є всі досі названі книжки-бренди. Справді, «Код да Вінчі» — ласощі не тільки для детективоманів, а й пожива для різних РУН-вірівців, початкуючих криптологів, для політтехнологів та аналітиків. Бо західна література відбиває тамтешнє суспільне переконання: лише профі здатні розкодувати таємницю, в осерді якої «мутация мутации» (Ф.Шетцінґ), і ти опинився ніби «в плену картины Сальвадора Дали» (Д.Браун).
Але ж, ясна річ, «Зграя» — зовсім не науково-популярний твір. Він лише використовує пізнавальність (повністю відкинуту вітчизняними літераторами як «нелітературну» рису) за стимулятор уваги. А вектор цієї уваги — психіч­ний дискомфорт від нестиковки вже існуючих знань. Кульмінація роману Шетцінґа настає тоді, коли з’ясовується, що «теория Йохансона задевала не познания, а нечто априорное в подсознании группы экспертов, которые в первую очередь были людьми». Ось тут і починається чиста гра розуму:
«— Может, тебе послушать совет шамана? — спросил он наконец.
— Нет. Я не верю в шаманов.
— Да кто же им верит? Но эту проблему вам не разрешить средствами науки, мальчик».
Отже, попри пієтет до профі, наука для західного автора не відповідь, а лише запитання — «слава Богу, не во все надо верить». Логіка ж нашого суспільного (а, отже, й літературного) буття обернена: ми знаємо відповіді! Тому що! Тут експерти не потрібні, вони лише «дестабілізують ситуацію», «розгойдують човен» etc. Власне, німецький роман — насамперед про небезпеку оцього всезнайства професійних дилетантів, яке особисто нам зіпсувало гени спочатку «великою жовтневою соціалістичною», а тоді «достроковим» Чорнобилем до її річниці. «Я доложила президенту Соединенных Штатов, что мы готовы. Поэтому мы готовы», — говорить у романі генеральша. Вам це нічого не нагадує в нашому щоденному телевізорі?
Шетцінґ описує катастрофічний зсув континентального шельфу вздовж узбережжя Норвеґії, еколоґічно найзатишнішої країни світу. А в нас із нашим Чорнобилем, сплячим монстром Київського моря, «хрущовками», які ось почнуть рушитися по всьому географічному центру Европи — і жодного роману-катастрофи. Жодного науково-популярного дослідження в жанрі детективу.
Гаразд, коли аристократична душа вітчизняного письменника гидує жанром «страшилки», то чому б не написати роман-пересторогу? Задумайтеся: що таке «Алмазная колесница» Б.Акуніна? Попри все-все-все — це ще й попередження примари Жовторосії, на яку нині перетворюється Зауралля. Акунін там, між іншим, і про британські проблеми пише — воно й зрозуміло: «Империям, душа моя, есть дело до всего, что происходит на земном шаре». А у нас жоден письменник досі не спокусився на альтернативну історію Чорноморського флоту в Севастополі, роль котрого сьогодні безальтернативно антиукраїнська. Тут кращих коментарів до «мовчання українських ягнят», ніж у незабутній Винничуковій статті «Малоросійський мазохізм», не знайти.
Мабуть, правий Мамардашвілі: «Ми досі ще не навчились жити складним громадським життям, ми його максимально і постійно спрощуємо, покладаючись на якусь уявну общину з її зв’язками, блатом, ієрархією тощо. Чому? Не навчились?! З однієї простої причини. Немає м’язів — це м’язові явища, м’язи культури». Але ж для літератора, що вважає себе за профі, — це відверта відмазка. Чомусь нині сама собою усталилася думка, що літературна праця — це виключно сидіння за комп’ютером. А сидіння по бібліотеках? Колись хіба Іван Білик збавив там купу часу — але ж і написав через те чи не єдиний укра­їнський твір, «Меч Арея», що своєю художньою зухвалістю співставний із «Кодом да Вінчі» (гадаю, що саме його і можна пропонувати у Франкфурті в якості потенційного бестселера).
Наприкінці роману Шетцінґа — кіль­ка сторінок обов’язкових подяк, від яких в українського читача може стати­ся істерика. Автор дякує професорові Гамбурзького технічного університету — «за неутомимое выруливание из ошибок при затоплении корабля», держміністрові — «за полвека, умещенные в три часа, за пироги с маком и за уют», редакторові видавництва — «за давно подлежащее оплате обогащение моего словаря словом «вычеркнуть». А взагалі останнє речення у книжці таке: «В свою очередь, переводчица благодарит за основательные консультации капитана первого ранга, кандидата исторических наук Сергея Мозгового, без которого было бы трудно разобраться в происхо­дящем как в море, так и на суше». Ну, і хто у нас ТАК працює над своїм рукописом?
Давайте розслабимось і пофантазуймо: ліцензії на твори наших сучасних авторів таки купили у Франкфурті. Так це ж який буде удар під дих євроцентричному потягу нинішніх правителів України! Бо тоді Европа спізнає нас не через солодкі співи державних сирен, а побачить у безпіарному дзерка­лі літератури. А її персонажі — діти «незалежности»: дилетанти на всі руки й опозиціонери на всю голову. Про їхню «культурку» мовчу: у Брауна, наприклад, американський професор знає, в якому акті виходить на сцену персонаж не найвідомішої трагедії Шекспіра, а герої Шетцініґа реаґують на імена Малера, Дебюссі, Сібеліуса. Українські ж персонажі у кращому випадку рефлектують на «Бітлз» та прізвища зі шкільної хрестоматії.
Про здоровий спосіб життя «наших» годі балакати, а от у Шетцінґа вісімсот сторінок адреналіну-форте, але цигарковий дім не псує оптику читачеві і — жодних натяків на приховану рекламу виробників аквавіти. Що ж до еротики, яку в нас чомусь вважають іманентним атрибутом бестселера, то її у Брауна і Шетцінґа — немає! А що вже казати про наші політичні секс-перверзії — в літературному дзеркалі чітко проступає, що, наприклад, колишній помічник президента пан Третьяков, який заявляє про особисту здатність водночас керувати і транспортною, й енерґетичною системами країни — це той самий «ранковий прибиральник», лише навиворіт. І ще багато з яких нібито діл облітають камуфляжні слова в цій нашій невідомій політикам літературі — тож, не з руки їм імпортувати цей крам.
Та й не куплять у Франкфурті нашої літератури. Як там писав у дорожніх нотатках з Європи Юрій Макаров — «по сути, французы экспортируют не галантерею, не одежду, не алкоголь, а отношение к жизни. Ту бесспорную, но с трудом постигаемую истину, что жизнь нужно любить, а себя уважать». Щось подібне Захід волів би й імпортувати.
У Франкфурті дають завісу, а на літмайданчику на схід від Польщі «оркестрик тихо награє мелодію з фільму Кустуріци» (І.Роздобудько).

Франк ШЕТЦИНГ. Стая. — Москва: Захаров, 2005, 864 с.(п)