ЯК БУТИ

«Мистецтво існує для того, щоб робити життя помітним», — вважав Віктор Шкловський, поцілюючи, на мою думку, точнісінько в сонячне сплетіння предмета. Тільки я додав би: «І смерть також». Гадаю, до цієї думки легко приєдналися б усі ті, хто помітив, як останнім часом обвально девальвуються обидві згадані полярні категорії. Утім, як і безліч проміжних. Ось особистий жах минулого літа: «Мочи його! Мочи, гада! Дай я, я сам його прикінчу!..» — несамовито волають симпатичні восьми-дванадцятирічні пацани, купивши в складчину годину гри в «стрілялки» у маленькому фороському інтернет-кафе. А ось непозбутний сором поточної осені: «ліберальна» журналістика мимохідь згадує про гуманітарний аспект бандитського шантажу сотнями безневинних життів, але хтиво обчислюється неминучо-вимушена вина рятувальників. Древнє лукавство політики-повії: ціна одного й того самого життя залежить від контексту інтересів, у якому вона виступає. Хоча, також вбийте, не вірю, що чиясь незалежність коштує більше, ніж вона сама реально цінує життя окремої людини. Ламаний гріш за виїдене яйце.

Усьому цьому тиждень тому в мирному Будинку кіно міста Києва протистояла подія зовсім іншої природи — показ документального триптиха Юрія Терещенка. Хоча знову: кілька сотень глядачів у «червоному залі» і дух Танатоса, що витає над усіма. І радість із сльозами на очах у фіналі... На щастя, це буває й у справжньому мистецтві з його катартичним ефектом. «Жанровим» штучкам вузькоспрямованої емоційної дії таке не під силу.

Справді, матеріал усіх картин по суті своїй психологічно безрадісний. Він буквально заупокійний, цвинтарний, бо наскрізний мотив трьох короткометражок — відвідання кладовищ. Перший фільм трилогії — «Сім сліз» — знятий іще 1992 року. Автору-документалісту, як і належить за професією, не довелося вигадувати свій сюжет, той сам йому при нагоді трапився. Виникло, виявляється, після Чорнобиля біля Дніпродзержинська спеціалізоване... кладовище дітей. Залишався фантасмагоричний факт кінематографічно дотягти до образу. А було рукою подати — два дні кіноспостережень за життям міста мертвих. Ось — масовка надгробків, які визирають із високої трави чи то «офіційним» портретом новонародженого немовляти, чи то кумедними личками старших дітей, а то й милим дівочим обличчям «цілих» років шістнадцяти від народження. У батьківський день тут не діти батьків-матерів поминають, а навпаки. Кам’яним плитам дістаються незатребувані дитячими щічками поцілунки... Видовище не для сухих очей, але, чесно кажучи, послання автора мені не зовсім зрозуміле. Навіть не знаю, як поставитися до самого факту існування такого особливого дитячого некрополя.

Одночастівка «Любов небесна» (2001) щойно тріумфувала на престижному ХIII Відкритому фестивалі документального кіно в Єкатеринбурзі (Гран-прі в номінації короткометражок) і одержала диплом «Золотого витязя». …Зовсім старенька бабуся збирає в сумку якісь нехитрі речі та промовляє: «Нібито все... Підемо на кладовище». Увесь фільм — поїздка Марії Болховської, вдови знаменитого українського актора довженківської школи Петра Масохи, на побачення з покійним чоловіком. Сценарист Сергій Тримбач задумав сюжет як подорож у часі, в історії й у світах — від тлінного до нетлінного. Кадри з архівних фільмів і фотографії з сімейного альбому побіжно прокреслюють біографічну траєкторію цієї гарної та щасливої родинної пари крізь епоху, яка дісталася їм, і всі «сезони» людського буття. Навколо відчужене місто й чужа молодість. Дещо ірреальна музика композитора Володимира Губи сама по собі драматургійна, тема — наближення до таємного. Дивовижний монтажний образ знайдений авторами: по той бік могильної плити кохану вже нетерпляче чекає чоловік, вдивляючись у темінь нашої дійсності за гранню надгробка, як у завіконні сутінки. І ось Вона прийшла. Припала чолом до чола. Бурмотить-просить: «Забери мене... Тяжко...Ти ж завжди мене слухався. Чому ти цього разу не слухаєшся? Не розумію...» Все. А більше нічого й непотрібно тим, кому з особистого досвіду знайоме це надмогильне перешіптування з тінями покійних коханих і рідних. І почуття очищення та просвітління після таких побачень. По суті, це таких глядачів десять хвилин вели до заповітного пункту автори. Власне, і все справжнє кіно — як світ тіней — для таких.

Півгодинний «Вічний хрест» продовжує тема-присвята попередньої стрічки: «Усім, чиї шлюби укладені на небесах». Проте ще сильніше акцентує саме кінематографічне середовище того, що відбувається, і жіночі пріоритети в союзах душ. У контрапункті з кадрами з класичного «Кам’яного хреста» дані своєрідні сучасні епілоги доль трьох із творців тієї чудової стрічки. Але особливим чином — через отой самий непорушний духовний зв’язок із ними їхніх земних подруг, дружин. До останньої миті поруч з умираючим Леонідом Осикою турботлива й «агітаційно» життєрадісна Світлана Князєва. Камера оператора Анатолія Химича делікатно спостерігає за всім здалеку, але однаково набирає досить деталей, аби змусити нас відчути весь трагізм ситуації. Нинішній стан тяжкохворого Борислава Брондукова й подвижницький побут його дружини Катерини, навпаки, розглянуто зблизька й докладно. Це було б шокуючою кіношною безцеремонністю, якби не та еманація всеосяжного кохання, яке випромінює жінка, по-материнському доглядаючи практично недієздатного чоловіка.

Розповідь про «любов небесну» ніби від’їжджає від краю життя, хоч і не втрачає його з виду. Ми опиняємося на кухні іншої знаменитої кінематографічної пари Ади Роговцевої та Костянтина Степанкова. Тут самотній актор ліпить вареники й розмірковує про суть і підсумки минулого. Рідкісний випадок — він анітрохи не грає. У кожному русі він, як і кішка в тому самому кадрі, просто Є. І сумно дивиться вслід побратимам по славнозвісній епосі українського екрана, котрі відійшли та відходять. І це чи не найвище з усього ним зіграного. Й Іван Миколайчук із вічності шле нам привіт...

Фільм, гадаю, вийшов далеко за межі заявленої «шлюбної» теми. Тут не лише йдеться про любов і унікальну цінність одиничного буття, а й про життя після смерті. Про те, як БУТИ, аби заслужити свою смерть як лише втрату прав на фізичний контакт із світом. Бачу тут і пораду всьому паралітичному нашому кіно — як бути йому. Не гроші-соска й не закон-нянька врятують його. А щира творча схвильованість і фахова майстерність авторів. Для початку підрахуємо грубо. Сорок хвилин двох останніх робіт Ю.Терещенка, сповнених — як і належить мистецтву — любові та смерті, гіркої радості та світлих сліз, «обійшлися» країні приблизно в 20 тис. дол. При чому тут убогодухий «Мазепа» за 2,8 млн. дол.? Вам зрозуміло, ЯК бути українському кіно?