«Я вам не скажу за всю Одессу»

Леонід Утьосов: дуже особисте

Від дня смерті Леоніда Утьосова минуло вже чверть століття, але особистість великого естрадного артиста не стала тінню і не виявилася примарним силуетом на тлі наших безперервно мінливих шоу-буднів. Утьосов — що на плівках, що на платівках — вабить, як магніт, фірмовою хриплуватістю свого неповторного тембру. Ось і останнім часом відразу кілька телевізійних ток-шоу порушували «тему» його взаємин із рідною Одесою (нібито не любив, нібито цурався тощо). Хоча сам Леонід Осипович свого часу називав себе «консулом Одеси в Москві». В Одесі живе племінниця Утьосова — Майя Молодецька. Вона практично не йде на інтерв’ю (побоюючись вторгнень у долю свого близького родича), але для «ДТ» зробила виняток, згадавши деякі радісні й драматичні сторінки життя Утьосова.

Він пам’ятник собі...

Тим часом Одеса-мама перед своїм «блудним» видатним сином має один «боржок»: на жаль, так і не вирішилося питання створення музею співака в рідному місті, хоча говорили про це ще напередодні 100-ліття від дня його народження. Тоді цю ідею гучно озвучили Борис і Едуард Амчиславські. Нині вони живуть в Америці. І, на жаль, багато експонатів, реліквій, дбайливо зібраних шанувальниками Утьосова, нині перебувають там само — за океаном. Мабуть, за винятком орденів Леоніда Осиповича, які опинилися в Літературному музеї (розповідали, що ці ордени було важко пронести через митний контроль — і тільки тому вони й залишилися в нас).

Є також дані, що батько та син Амчиславські за кордоном збирають пожертви на музей Утьосова. Коли процес буде завершено, експонати повернуться в Південну Пальміру, і в квартирі, в якій колись жила чисельна родина Утьосова, музей усе ж таки відкриють. Певна логіка в таких міркуваннях є, адже назбирати грошей на добру справу в Одесі дуже важко, а в забезпеченій Америці, мабуть, легше. Ось тільки чому знадобилося вивозити всі листи, фотографії, афіші, предмети на інший континент? Невже вони не могли зберігатися в Одесі у довірених осіб, якщо вже не хотілося залишати їх організаціям, фондам, нарешті — владним структурам? Мешканка нашого міста племінниця Леоніда Осиповича Майя Молодецька дуже жалкує, що віддала свого часу особистий архів у фонд так і не відкритого музею. В неї залишилися тільки ксерокопії листів, написаних дядьковою рукою. Знаючи не з чуток про безумовно щиру любов до спадщини Утьосова Бориса Самійловича й Едуарда Амчиславських, я цілком розумію, чому вони утримують унікальні речі в себе. Але хочеться вірити, що й одесити не відмовилися від здійснення шляхетної ідеї і що відкриття музею Утьосова — всього лише справа часу. Хоча й виросло вже кілька поколінь, для яких Леонід Осипович — не більше ніж «давня, давня казка»... Так, звісно, сьогодні пам’ятник Утьосову стоїть на Дерибасівській, і можна присісти на лаві поруч із бронзовим дядею Льодею, та ось музичний автомат, із якого звучали його пісні, вже потребує оновлення. А без звучання цих пісень враження вже не те. Леонід Осипович в одному з листів одеським родичам із гіркістю писав, що Одеса була для нього любимою, але зовсім не доброю матір’ю. І сьогодні рідне місто ніби відторгає пам’ять про свого сина. Перейменували Трикутний провулок на вулицю Утьосова, але краще б залишили провулкові історичну назву та облаштували музей, як планувалося 25 років тому, у квартирі №7 будинку №11. Може, поки ще не пізно, міським чиновникам від культури і туризму варто налагодити дипломатичні відносини з родиною Амчиславських і знайти якийсь розумний компроміс, зручний для всіх вихід із делікатного становища? Завтра слід наших земляків може й загубитися на іншому континенті разом із останніми утьосовськими реліквіями...

«Любив Одесу, але був на неї ображений»

— Леонід Осипович мав старшого брата Михайла й сестру Поліну, з якими я була більш-менш близька. Знаю про двох дочок Михайла Осиповича, одну з яких звали Наталею, імені іншої не знаю. Живуть вони в Москві донині. Чомусь їх не вдалося знайти, коли готувалася передача «Велике прання» з моєю участю. У Поліни Осипівни були син і дочка. Дочка виїхала з чоловіком до Франції, а син живе в Москві, звати його Дмитро Мірза, наскільки я знаю — працює на телебаченні. Залишилася я, двоюрідна племінниця Леоніда Осиповича (моя мама була його двоюрідною сестрою, дочкою Наума, рідного брата-близнюка його тата, Осипа Кальмановича), і моя сестра, яка живе зараз у Німеччині зі своїм сином, моїм племінником Віктором Лютенком.

— Ні, ніхто. Хоча, по-моєму, Наташа за паспортом Вайсбейн, дочка Михайла Осиповича. Саме собою прізвище гарне. У перекладі з ідиш означає «біла кістка»...

— Ні, заради Бога, нікому абсолютно, що ви... Правда, у Ленінграді живе племінниця Олени Осипівни, дружини Леоніда Осиповича, Оленка Фрадкіна. Вона — дочка композитора Фрадкіна, з яким дядько дуже дружив. Оленка була улюбленицею Леоніда Осиповича, він присвячував їй вірші. Може, вони мають якийсь стосунок до авторських прав, не знаю...

— Ви знаєте, дядько Мишко був дуже серйозним, дуже солідним, він був юрист за освітою. Тітка Поля, сестра-близнюк дядька Льоді, теж була серйозною людиною — журналіст, займалася науковою діяльністю. У сім’ї було дев’ятеро дітей, четверо пішли з життя дітьми. Була ще тьотя Каля, повне ім’я — Клавдія, політкаторжанка, як тоді казали, вона емігрувала до Америки, а після революції повернулася в Москву. Тьотя Каля і тьотя Паша померли зовсім молодими.

— Я була у нього в Москві всього двічі. В основному з ним спілкувалася моя мама Юся Наумівна Молодецька — вони вели велике листування і дуже дружили. Мама була йому близька за духом, ближча, ніж усі його рідні. Мама чудово співала, писала прекрасні вірші, писала прекрасні листи, і дядько відповідав їй: «Дякую тобі, так, як ти згадуєш про батьків моїх, про своїх батьків, — ніхто не згадає!» У неї був такий самий дар, як і в дядька, — мама славилася своїм почуттям гумору, досі мої подруги згадують її жарти, котрі стали приказками, не завжди дуже пристойними, тому повторити їх в інтерв’ю не ризикую... Сестра моя була в Москві у дядька кілька разів. Останніми роками його внучатий племінник Віктор Лютенко спілкувався з ним тісніше за інших родичів, вони ходили разом у Будинок кіно і ЦБПМ. Вітя проводжав дядька в останню путь, ніс його труну на своїх плечах. Востаннє я до нього приїздила у січні 1982 року. Мене послали з цільовим відрядженням саме до нього. Я багато років пропрацювала в історико-краєзнавчому музеї. Ми з чоловіком зупинилися в готелі «Росія», і я прийшла до дяді Льоді в гості. Розмовляли ми з ним тоді дуже довго, з ранку до пізнього вечора.

— Ось перед нашою останньою зустріччю я зателефонувала племіннику Віктору і сказала: «Ти знаєш, я тут подумала, що треба було б записати голос дяді наживо». Він погодився допомогти, приїхав зі мною до дядька, і ми записали на дядьків бобінний магнітофон його звернення до одеситів. Він дуже тішився цій пропозиції, хвалив нас: «Які ви молодці!» Йому хотілося висловити добрі побажання своїм землякам. І він тричі примушував нас переписувати, казав: «Ні, мені це не подобається, давайте спочатку». Тому ми два перші варіанти стерли, з приводу чого я дуже жалкую. Але ж ніхто ж не міг подумати, що це його останній запис, що його не стане буквально через місяць! Ось так ми записали це звернення до одеситів, і там немає жодного фальшивого слова, жодної фальшивої ноти. Він дуже любив Одесу, хоча й був на неї ображений.

«Смерть дочки стала для нього страшним ударом»

— Читаючи дядькові листи — а він був завжди дуже веселим, просто фонтан гумору, завжди перебував у колі друзів, жартував і в лікарні, і в санаторії, — я вловлювала між рядками: життя в нього було насправді дуже сумне. Доки Оленка була жива, ще більш-менш, а ось коли вона померла у 62-му році, він фактично залишився сам. Їхня дочка Едіт дуже хворіла, у неї було тяжке захворювання крові, страшна гіпертонія, і її чоловік Альберт, відомий у Москві кінодокументаліст, теж був дуже хворобливий. То він у лікарні, то Діта в лікарні. Дядько писав: «Я в домі найздоровіший!» Ну і потім ще в чоловіка Діти було двоє дітей, хлопчик і дівчинка, з ними теж були складнощі. Леонід Осипович мріяв, щоб у будинку звучали дитячі голоси, хотів, щоб сім’я мого племінника з двомісячною дочкою оселилася у нього в квартирі. Племінник казав йому: «Дядю Льодю, навіщо вам це, мала дитина часто плакатиме, турбуватиме». А дядько все говорив, як йому хочеться чути дитячий голос... Отож, коли діти Альберта підросли, син залишився в Москві і дуже недобре, пам’ятаю, ставився до свого батька, не відвідував його, коли той хворів, навіть на похорон не прийшов, ні на татів, ні на дідусів. А дочка вийшла заміж за режисера Ефраїма Севелу і виїхала з ним до Ізраїлю. У зв’язку з цим у дядька були дуже великі неприємності, адже йшла «холодна війна»... Вже були готові всі дядькові документи на здобуття Державної премії, аж тут його викликала Фурцева і пояснила: «Ось, ваша онука виїхала за кордон...» — «Це не моя онука, це дочка чоловіка моєї дочки!» — «Все одно, вона виховувалася у вашім домі...» А якщо казати про більш ранні образи, які спіткали його, то слід згадати історію з фільмом «Веселі хлоп’ята». Григорію Александрову вручили орден Червоної Зірки, Любов Орлова отримала звання заслуженої артистки, дядько і його «Теа-джаз» — один на всіх фотоапарат «лійка». Несправедливість явна, адже, крім того, що дядько виконав центральну роль, він же і знайшов композитора для фільму, забракував погані тексти пісень, доручив переробити їх Лебедєву-Кумачу. Сам по собі оркестр був основною дійовою особою фільму, до того ж на екран повністю перенесли спектакль «Теа-джазу» «Музичний магазин». Цілком зрозуміло, що без Утьосова та його оркестру «Веселі хлоп’ята» мали б зовсім інший вигляд і не зчинили б того фурору, який вони зчинили. Працюючи у краєзнавчому музеї, я благала дядька віддати для куточка, пов’язаного з «Веселими хлоп’ятами», цей фотоапарат. Ми хотіли розвісити афіші фільму, серед яких були і англійські, французькі, поставити у вітрину злощасну «лійку». Але дядько — ну ніяк! Мовляв, «лійка» ще хороша, нею можна знімати. Я просила дати хоч футляр — не дав, дав кілька фотографій. А коли дядько помер, Вітя прийшов до Антоніни буквально наступного дня, але апарата не отримав. У Діти теж життя склалося не найкращим чином...

— Вона означала для нього все! Її смерть виявилася най­страшнішим ударом для Леоніда Осиповича. Вона померла у двадцятих числах січня, а він — дев’ятого березня, пережив її зовсім ненадовго. У Діти був дуже своєрідний голос, і, порівняно з багатьма нинішніми співачками, її цілком можна було б назвати суперспівачкою. Оригінальна, своєрідна артистка естради, котрій багато хто не міг вибачити, що вона перебувала під крильцем тата. Вона закінчила школу-студію при театрі Вахтангова, але в сам театр її не взяли. Тоді тато і взяв її до себе, щоправда, в останні роки його примусили звільнити Діту.

— Та хтозна. Діта створила свій оркестр, лаштувалася їхати на закордонні гастролі, але надзвичайно тяжкий інсульт скасував усі плани і зрештою обірвав її життя.

— Загальну освіту вона здобула вдома, причому дуже добру. Діта знала французьку, англійську і ще деякі іноземні мови, казала, що це допомогло їй у роботі. Була товариською, веселою, у міру сил і можливостей.

Останній уклін землякам

— Борис Самійлович був недавно в Одесі, святкував своє 70-ліття. І я скористалася цим моментом, аби повернути один дядин лист, який напам’ять знаю. Там були, наприклад, такі слова: «Є мами хороші і мами погані. Одеса була для мене поганою мамою». А ще там були рядки, адресовані моїй мамі: «Ти моя найлюбиміша, найдорожча, найближча, найтепліша».

І я просила, я благала Бориса Самійловича саме цей лист мені повернути. Йому передали спільні знайомі, що я чекаю його дзвінка, він зателефонував, я висловила своє прохання. Пізніше він надіслав мені два листи, але жоден із них не виявився тим, що я просила!

— Звісно, їх досить багато. Але розповім про одного. У Леоніда Осиповича був фанат, у найбільш повному і найкращому сенсі цього слова, ми з ним дуже подружилися. Буквально хлопчиком він їздив за Утьосовим по містах і селах, де тільки виступав його джаз-оркестр. Потім, уже дорослим, він став працювати під Ленінградом директором Будинку культури і досі, до речі, там працює. У цьому Будинку культури давав концерти і дядин оркестр. У вільні дні цей фанат, звати його Володимир Александров, працював у туристичному бюро. І щойно він довідувався про дядині гастролі у тій чи іншій республіці, збирав групу, і всі їхали за Утьосовим. Передостаннього разу були вони чи то в Сибіру, чи то на Алтаї, пам’ятаю, що десь дуже далеко. І дядько попросив Володю скласти зворотний маршрут його групи по-особливому: «Зроби так, щоб ви заїхали в Москву, і зайди до нас. Щось мені не сподобався по телефону Оленчин голос». Володя поїхав поїздом, а дядька Льодя полетів літаком, уже дізнався, що Оленці дуже зле. І коли Володя прийшов, дядька Льодя відчинив йому двері і каже: «Оленки вже немає...». А треба знати, що Володя навіть свою дочку назвав на честь Олени Осипівни. 2005 року раптом приїжджає Володя в Одесу. Я просто отетеріла від несподіванки. Саме лаштувалася на Джаз-карнавал, мій чоловік віддав Володі свій квиток. Ось тоді вперше прозвучало на Джаз-карнавалі дядькове привітання до одеситів. Наступного року Володя знову приїхав і зайшов до нас. Дивлюся — він весь тремтить: «Ви знаєте, Майє Володимирівно, я прямо з поїзда зайшов у Літературний музей дізнатися про долю експонатів музею Утьосова». Володя мав повне право цікавитися; зрештою, він сам передав у фонд музею дуже багато афіш, на півстіни. За словами Володі, у Літературному музеї йому розповіли, що в колишньому Трикутному провулку вже відкрито музей Утьосова, в якому працює їхній співробітник. Володя помчав туди. Виходить із цієї злощасної квартири чоловік і каже йому: «Який музей? Ніякого музею тут немає. Я тут живу; я родич Амчиславських». І пішов, причому дуже розізлений. Підходить до Володі бабуся-сусідка: «Перепрошую, я чула вашу розмову, ви знаєте, Едік із Борисом Самійловичем у Нью-Йорку збирають гроші, щоб викупити тут квартиру і облаштувати музей». Ось така ще існує версія. Хотілося б вірити, але щось стримує мене…

Звернення Леоніда Утьосова до одеситів, записане в січні 1982 року:

Друзья мои одесситы! Здравствуйте, мои земляки, море родное под голубым небом! Как я хочу стоять на сцене перед вами! Видеть ваши глаза, тепло улыбок, радость в глазах по поводу нашей встречи. Как был бы я счастлив… И, думаю, доставил бы вам радость, во всяком случае, хотел бы этого всем сердцем. Вот я сижу сейчас и вспоминаю: целая жизнь прошла, огромная жизнь, как туман. Все, что было, как будто и не было, все, чего не было, как будто бы было. Были и успех, и мечты, и волнения. Были падения, неудачи сменяли удачи. Сейчас вспоминаю, радуюсь и плачу, плачу. Не вижу вас, всю дорогую мне Одессу. Этих близких мне улиц не вижу, этой дороги, по которой ходил в школу. От этого огромная тоска. Я помню, когда уезжал из Одессы, написал такое стихотворение:

Прощай, прощай, Одесса-мама!

Мне не забыть твой чудный вид!

Как море Черное упрямо

Волнами бьет о твой гранит…

Твоих садов и парков гамма,

Где юность вся моя текла.

Прощай, прощай, Одесса-мама,

Спасибо, что меня ты родила.

Я говорю: «Одесса-мама». Так о ней мы говорили в детстве. Мы ощущали Одессу как родную мать. Я думаю, что и вы ее так ощущаете, потому что Одесса было мамой, есть и будет нашей мамой. Прощай, прощай, Одесса-мама! Может, мы с тобой когда-нибудь встретимся. Привет вам, дорогие одесситы! Всего вам хорошего, самого доброго! Пусть над вами будет всегда голубое, спокойное и мирное небо!

Всегда ваш, Ледя Утесов.