В’ячеслав Гармаш: офіційних істориків обурила love story Богдана Хмельницького

Уже два роки на СТБ щонеділі серед білого дня виходить доволі екстремальний художньо-просвітницький проект «У пошуках істини». Ведучий — молодий актор В’ячеслав Гармаш — виступає в ролі такого собі українського Індіани Джонса. Якого хвилює таїна минулого — легендарні постаті Хмельницького, Сірка, злодійки Соньки-Золотої Ручки, Сталіна, Леніна та багатьох-багатьох інших.

Важко сказати, чи сподівався керманич СТБ Володимир Бородянський на такий помітний глядацький успіх, на перший погляд, не розважальної програми. Адже немає тут ні пісень, ні танців до упаду, до чого вже звикли глядачі цього каналу. Є такі собі білі плями на сторінках Минулого. Саме ці сторінки автори проекту і розфарбовують у різні кольори — відповідно до своїх смаків та режисерських уподобань. При цьому ще й застерігають: ми зовсім не передбачаємо вичерпних історичних досліджень! Мовляв, у них не науковий інститут, а програма, яка претендує на певні рейтингові показники. Отже, і намагаються їх досягти, вирушаючи в далекий путь по таємниці сивої минувшини. При цьому озброївшись підшивками старих журналів, різної цінності історичними дослідженнями у ЦНБ, а також «мотлохом», який пропонують на будь-які історичні смаки наші відомі знавці — google або yandex.

— В’ячеславе, а як взагалі ви потрапили у цей проект? Ви ж не історик, здається? Не писали диплом ні про Мазепу, ні про Косіора?

— Справді, у мене немає «історичної» спеціальної освіти. Закінчив я середню спеціалізовану київську школу №155 з поглибленим вивченням англійської мови. Потім вступив до Інституту екранних мистецтв при університеті імені Карпенка-Карого…

— Тобто ви драматичний актор за фахом?

— Моя точна спеціальність, відповідно до диплома, — «диктор та ведучий телепрограм». Багато цінного я отримав у майстерні свого головного театрального вчителя — Олександра Кочнєва. Про роботу з ним завжди згадую з насолодою, з вдячністю до нього. Він — один із тих, хто відкрив переді мною лантушки справжнього театрального мистецтва. І цих уроків забути не можна… Ми грали етюди, окремі вистави — на основі дуже різних літературних творів. Театральний світ, можливо, ще більше вплинув на моє захоплення художньою літературою. Завжди кажу, що один із моїх найулюбленіших авторів — Габріель Гарсіа Маркес, його «Сто років самотності»…

Ще в інституті до нас прийшла на «оглядини» дуже відома людина у телевізійному світі України — Галина Пілютікова. Вона побачила мене безпосередньо в роботі… І запропонувала спробувати свої сили на СТБ. З часом розпочався запуск проекту «У пошуках істини». Я став ведучим. Але коли кажу «я став ведучим», то завжди маю на увазі, що це не моя авторська програма, це проект дуже великого колективу людей-однодумців. Над «Пошуками» працює близько трьох десятків талановитих профі…

— Отже, як, власне, ви формуєте, «виношуєте» ту чи іншу тему? Як домовляєтеся — що буде цікаве глядачеві саме сьогодні, адже історичне минуле — величезна темна прірва, де дуже легко загубитися?

— Знову ж таки, дуже різні теми наших програм кристалізуються на основі колективного мозкового штурму… При цьому дуже серйозну роль координатора виконує керівник нашого проекту Аліна Семерякова. Власне, намагаємося відчути, «на що?» відгукнеться глядач. І в якій формі краще донести до нього ту чи іншу давню історію… Після визначення теми починається велика «дослідницька» робота наших журналістів, експертів, сценаристів… Не такий простий шлях, до речі, від задуму — до реалізації… Адже потрібно підняти величезний масив матеріалів, перш ніж доберешся до істини, і довести, що, наприклад, ідею легендарних «катюш» ще 200 років тому розробив у битвах проти турків український полководець Олександр Засядько. Також непросто «розвідати» поселення мольфарів, яких вважають послідовниками волхвів… А беручи такі суперечливі постаті, як, наприклад, Сонька-Золота Ручка, взагалі іноді ніяковіємо: чи справді була така жінка, чи, може, це просто міф, адже після себе вона майже не залишила серйозних історичних «слідів»?

— До речі, у своїй версії про ту ж таки Соньку ви наполягаєте, що її фінал був трагічний: під час втечі з тюрми вона загинула у Сибіру… А ось Віктор Мережко, який писав сценарій про ту ж саму героїню, каже, що їй, як відомій авантюристці, пощастило врятуватися… То де та істина?

— Насправді Віктор Мережко писав сценарій до художнього багатосерійного фільму. І відсоток «художності» у нього більше відчутний… Наша програма також не претендує на вичерпність того чи іншого історичного сюжету. У нас, наприклад, задіяні актори, які «реанімують» певних персонажів, така собі ігрова кінематографічна манера…

— І, до речі, деякі з них просто дратують своєю невідповідністю «оригіналам», про яких ви розповідаєте…

— До речі, театральних акторів для нашого проекту запрошуємо не тільки з київських театрів, шукаємо їх у різних містах… Це справді дуже велика і серйозна робота!

— А бували випадки, коли вашої серйозної роботи абсолютно не сприймали деякі українські історики?

— Можу сказати так… Офіційні українські історики досить суворо сприйняли нашу версію історії про Богдана Хмельницького. У програмі саме через особисте ми намагалися шукати мотивацію багатьох його «державницьких» кроків, бойових походів… Як відомо, була в його житті дівчина, котра, власне, й змінила хід історії. Режисер Єжи Гофман у своєму фільмі «Вогнем і мечем» трохи змістив певні акценти — актриса Ізабелла Скорупко мала б бути саме жінкою Хмельницького, а не Богуна, якого грав у стрічці Олександр Домогаров. Водночас великий резонанс супроводжував програму про нашого отамана Сірка, особистість, якій були притаманні надзвичайні фізичні властивості, майже на межі гіперболізації… Та ж сама лінія — у сюжеті про козаків-характерників, це теж абсолютно невичерпана напівмістична тематика, до якої варто було б повертатися… Знаєте, як приємно, коли телефонують на наш телеканал і розповідають, що деякі випуски проекту «У пошуках істини» навіть використовують як навчальні посібники для школярів! Для нас самих це несподіванка!

— В’ячеславе, а є серед історичних тем такі, на які ваша команда накладає «табу»? Тобто — не торкатися за жодних обставин…

— Це більшою мірою стосується не конкретних персонажів… Адже ми намагаємося розповідати найцікавіше — не те, що на офіційній «поверхні», а саме те, що «насподі» глибинної особистісної історії, пов’язаної чи з тим-таки Хмельницьким, чи з Леніним, чи з Хрущовим… Ми для самих себе «заборонили» лише три серйозні, досить непрості і болісні теми — Холокост, Голодомор, міжнаціональні конфлікти… Тут варто діяти за принципом досвідчених лікарів: не зашкодь! Адже ті рани досить болісно саднять окремим народам, цілим поколінням. Тому краще не чіпати, щоб, не дай Боже, не завдати комусь болю…