«Возложите на Время венки…»

Пам’яті Андрія Вознесенського

Помер Поет... Андрію Вознесенському було 77 років. Симетрична дата, яка достойно вінчає могильний пам’ятник естету, що став голосом епохи, покоління, долі. Дивна й не зовсім зрозуміла вже моїм одноліткам історія шістдесятництва втратила одного з визнаних оракулів.

Убил я поэму. Убил, не родивши.
К Харонам!

Хороним.

Хороним поэмы.
Вход всем посторонним.

Хороним.

Навряд чи зараз можна намацати той поетичний нерв, мерехтливу жилку справжнього, яка колись збирала стадіони людей, котрі прагнули слухати слово. Ніби щось відкрилося тоді, після кволої хрущовської відлиги, і тисячі, десятки тисяч людей прозріли, побачили світло. Не має значення — наприкінці комуністичного тунелю чи наприкінці історії епохи модерну. Це світло, чи то вранішнє, чи то просто невечірнє, безумовно, було, але чому ж воно так швидко знітилося, згасло, перетворилося на безбарвні застійні сутінки?

Я — Гойя!

Глазницы воронок мне выклевал ворон,

слетая на поле нагое.

Я — Горе.

Я — голос

Войны, городов головни

на снегу сорок первого года.

Я — Голод.

Я — горло

Повешенной бабы,
чье тело, как колокол,

било над площадью голой...

Вірші Вознесенського легко впізнати, він якось магічно вмів поставити на кожному слові відтиск свого профілю, поетики, стилю. Тут в уважного читача є шанс розгледіти й отримати справжній автограф Майстра, який дає рядкам путівку в життя, поезію, безсмертя. Можливо, Велімір Хлєбніков, Володимир Маяковський або ж пізня Марина Цвєтаєва могли «витиснути» зі слова більше, але то була інша епоха, і світло часу заломлювалося в її краплях зовсім по-інакшому.

Я не знаю, как остальные,

но я чувствую жесточайшую

не по прошлому ностальгию —

ностальгию по настоящему.

Ця пристрасть до слова й пристрасність у словотворчості дуже характерна для Андрія Вознесенського. А ще — у віражах і візерунках його віршів підкуповують запаморочливі метафори, щире захоплення й дитячий азарт автора, який, нехтуючи всім і вся, здатний наздогнати слово. Саме те слово, яке відкриває світ.

Ко мне является Флоренция,

фосфоресцируя домами,

и отмыкает, как дворецкий,

свои палаццо и туманы.

Чотирнадцятилітнім юнаком Андрій Вознесенський надіслав свої вірші Борисові Пастернаку. Метр відповів, запросив, наблизив. Ниточка часу продовжилась — мойри не залишили Росію без поета, але поета вже іншого, «несрібного» століття. Адже Вознесенський писав не тільки піднесену «нетлєнку», а й тексти естрадних пісень. Досить згадати мега-хіт Алли Пугачової «Миллион алых роз», який став гімном епохи 80-х, чи рок-оперу «Юнона і Авось». Видається символічним, що Андрій Андрійович пережив Бориса Леонідовича рівно на 50 років і один день: Пастернак помер у Передєлкіно 30 травня 1960 року. Ці п’ятдесят років і один день — його епоха?

Епоха, поетом якої був Андрій Вознесенський, канула в минуле. Сьогодні він пішов услід за нею. Слова і вірші залишилися. А епітафії були написані вже давно…

Когда моих товарищей корят,
я понимаю слов закономерность,
но нежности моей закаменелость
мешает слушать мне, как их корят.

Я горестно упрекам этим внемлю,
я головой киваю: слаб Андрей!
Он держится за рифму, как Антей
держался за спасительную землю.

За ним я знаю недостаток злой:
кощунственно венчать
«гараж» с «геранью»,
и все-таки о том судить Гераклу,
поднявшему Антея над землей.

Оторопев, он свой автопортрет сравнил с аэропортом, —
это глупость.
Гораздо больше в нем азарт и гулкость
напоминают мне автопробег.

И я его корю: зачем ты лих?
Зачем ты воздух
детским лбом таранишь?
Все это так.
Но все ж он мой товарищ.
А я люблю товарищей моих.

Люблю смотреть, как,
прыгнув из дверей,
выходит мальчик
с резвостью жонглера.
По правилам московского жаргона
люблю ему сказать:
«Привет, Андрей!»

Люблю, что слова чистого глоток,
как у скворца, поигрывает в горле.
Люблю и тот, неведомый и горький,
серебряный какой-то холодок.

И что-то в нем, хвали или кори,
есть от пророка, есть от скомороха,
и мир ему — горяч, как сковородка,
сжигающая руки до крови.

Все остальное ждет нас впереди.
Да будем мы
к своим друзьям пристрастны!
Да будем думать, что они прекрасны!
Терять их страшно, бог не приведи!

(Белла Ахмадуліна. «Мои товарищи: Андрею Вознесенскому»)