Вони написали вбивства. Дніпропетровська трагедія як дзеркало кіноекранів і моніторів

Що є демократія? Інструмент правопорядку чи засіб потурання гедонізму бидла? Ці не нові питання виникли в зв’язку зі шквалом трагічних повідомлень про 19-річних серійних убивць із Дніпропетровська. Ці недавні події потрясли країну. Багато обурення і співчуття жертвам. Але непокоїть одна думка: мало хто буде з’ясовувати приховані причини того, що сталося. Це складно. І нікому не вигідно. Але є те, що очевидне. Те, що можна зрозуміти без особливих зусиль.

Молодики з Дніпропетровська протягом місяця (починаючи з 19 червня) вбили 15 людей, скоївши 19 нападів. На прес-конференції з приводу затримки вбивць представник МВС сказав, що очевидних мотивів немає — схоже на розвагу або полювання. Хтось каже, що діти багатих батьків у такий спосіб полювали на простолюдинів. Але це не зовсім правда, тому що склад «зграї» цілком демократичний (був там і петеушник).

«Розвага» — мабуть, ключове слово. Убивства знімали на відео мобільними телефонами. До того ж деякі зі злочинів повторювали сценарні ходи переглянутих бойовиків. І це має змусити замислитися і зробити висновки. Оскільки відбиває таку собі тенденцію. Трохи менш резонансні, але все ж дуже гучні кримінальні справи: прилюдне побиття підлітка в Ужгороді (хлопець врятувався тим, що стрибнув із набережної у річку), що також знімали на відео; масові побиття підлітків у Чернівцях, які організовувалися спеціально для того, щоб знімати їх на відео. Причому принципової різниці між імітацією побиття й побиттям підлітки не бачили. Вони з однаковим задоволенням знімали і те, й друге. Нагадаю, це було кілька місяців тому. І могло бути сприйняте як своєрідне попередження. Але, на жаль... І от новий злочин із відео. Вже без гальм, на повну потужність — точна копія кривавих фільмів та ігор.

Не треба бути Шерлоком Холмсом, щоб зрозуміти: наявність насильства на екранах телевізорів і моніторах комп’ютерів зіграла, може, не найголовнішу, але все ж важливу й лиховісну роль у тому, що сталося. Фільми потрапили в резонанс із конкретним людським ідіотизмом і соціальною неадекватністю. Тому що головна брехня такого кіно в тому, що воно показує вбивство не реальним — тобто тупим, страшним, самогубним (до речі) заняттям, а чимось дуже запальним і небезпечно манливим. Розвага. І от хлопці рятуються від нудьги... І екранний кетчуп перетворюється на кров конкретних людей — пенсіонера, чотирнадцятирічного підлітка, жінки.

Нещодавно німецьке суспільство сколихнув один злочин. Школяр, одягнувшись у костюм ніндзя, відчиняв двері класу, стріляв в умовного ворога й ішов до наступних дверей. Точна імітація комп’ютерних стрілялок! Злочинець, який робив замах на Рональда Рейгана, перед злочином 15 разів переглянув фільм Мартіна Скорсезе «Таксист», де головний герой (у цій ролі Роберт Де Ніро) вирішує свої проблеми у такий самий спосіб. Усім відомо, що естетські ігри з жорстокістю часом повертаються бумерангом: дружину відомого режисера Романа Поланського, акторку Шерон Тейт (грала у фільмі «Дитина Розмарі» головну роль), убили маніяки. Широко обговорювалися у російських ЗМІ злочини, вчинені підлітками після перегляду гучних фільмів «Бригада» (режисер Олексій Сидоров) і «Бумер» (режисер Петро Буслов). Ті реальні злочини точно імітували деякі сцени популярних картин.

Проте багато хто виступає за право народу дивитися те, що йому хочеться. Діє якась «презумпція невинності» для таких кіновитворів різного художнього рівня. Буцімто ніхто не довів їхньої реальної шкоди. Насправді в США, перш ніж увести заборону на демонстрацію сцен насильства на загальнодоступних телеканалах, провели серйозну дослідницьку роботу. Наші супротивники цензури посміхалися: от, мовляв, до чого призводить цензура — американці вже сцени насильства з «Тома й Джеррі» вирізують! Але чи варто хихотіти? Вони знають, що роблять, якщо вирізують. Життя дістало — от і пустили в хід цензурні ножиці.

Шкода, що деякі фільми з занадто відвертими сценами насильства в США лише заборонили показувати на широкому екрані, але не заборонили їх знімати. Адже якщо звернемося до досліджень серйозних психологів, то побачимо їхнє бачення цієї проблеми. Жахливий вплив таких «творів» на підлітків — у науці давно вже азбучна істина. Про це знають усі. Тільки наше суспільство ніяк не реагує на цей факт!

Усе-таки діє згадана «презумпція»: мовляв, мільйони дивляться — і нічого. Нібито немає, на думку деяких людей, надто вже вагомих аргументів проти правового кіновіртуального кілерства. Але варто задуматися: а чи є хоч якісь аргументи на підтримку того, щоб усе це показували на екранах практично цілодобово? Хто програє від того, що такі витвори припинять демонструвати? Впевнений: родичі жертв навряд чи будуть насолоджуватися таким кіно; вони проклянуть їхніх творців. Не будуть, швидше за все, дивитися це й родичі вбивць.

Виявляючи співчуття до постраждалих (форуми переповнені думками, що треба зробити з убивцями: «відрубати руки й у такому вигляді посадити у в’язницю довічно»; «повісити на баштових кранах — і нехай висять, поки м’ясо не почне відвалюватися»), чи ж не логічно і в Україні, за прикладом США чи Голландії, заборонити демонструвати фільми зі сценами насильства, що пропагують агресію?

Зрозуміло, річ не в одних тільки фільмах і комп’ютерних іграх. Такі злочини, звичайно, відбуваються від почуття нікчемності й соціальної неадекватності. Причин чимало... Але екранні відбитки, швидше за все, виявилися каталізатором, потрапили в резонанс. Ці відбитки небезпечні для України. І саме тепер, коли в дзеркало самого життя часом страшно вдивлятися.